Раді Вас бачити!

 Наступний день я провів у власній кімнаті. Марії і батькові я пояснив, що працюю над рукописом, якщо зараз це можна так назвати.

Та насправді мені просто не хотілося виходити. Кілька разів я брав телефон і дивився на нього. Я знав, що міг поїхати до Девіда. Він був десь там. Жив своїм життям, ходив по кімнаті, пив каву, можливо, читав або працював. Можливо, навіть думав про мене А може, ні.

 Від цієї думки в животі знову стискалося.Я клав телефон назад. Ні.Не зараз.Я сам вирішив почекати до завтрашнього заняття. Сам погодився зустрітися з ним в аудиторії Найта. Отже, дочекаюся. Хоча кожна година здавалася навмисно довшою за попередню. Я лежав на ліжку, дивився в стелю, вставав, ходив до вікна, знову лягав. Думки весь час поверталися до одного й того самого.

 Джулія.Її текст. Та клята родимка. Я знову бачив перед собою ці рядки.Вона знала.Знала про те, про що не повинна була знати.І чим більше я думав, тим очевиднішим це здавалося.

Звідки?

Я не знаходив іншої відповіді. Вона була з Девідом. А Девід мені збрехав. Я стиснув щелепи. Найгірше було навіть не те, що я уявляв їх разом.Найгіршим було те, що я не міг перестати це уявляти.

Я намагався придумати щось інше. Щось простіше. Не виходило.Тому я вирішив узяти роман Олівера Найта.

«Заборонений гріх».

Я взяв його майже бездумно. Спочатку просто хотів зайняти голову хоч чимось.Я відкрив першу сторінку, і поступово перестав дивитися на годинник.

 Головний герой роману закохався в однокласницю ще в дитинстві. Не тією дорослою любов'ю, яку люди намагаються пояснити словами. Це було щось набагато простіше й тому, мабуть, сильніше. Вона сиділа за кілька парт від нього. Він знав, як вона сміється, як поправляє волосся, як дивиться у вікно під час уроків. Пам'ятав дрібниці, які для неї самої нічого не означали, та для нього означали все. Він виріс із цим почуттям. Воно стало частиною його самого. І коли дівчина подорослішала, вона обрала іншого.

Саме тут я вперше перестав читати просто як читач. Я підняв очі від сторінки. Мене чомусь вразила ця ситуація.Не тому, що вона була романтичною, навпаки — вона була страшною. Чоловік роками переконував себе, що його любов має якесь особливе право на існування лише тому, що тривала так довго. Він не думав: вона не моя. Він думав: вона завжди була моєю, просто сама цього не розуміла. Я повільно перегорнув сторінку. І раптом упіймав себе на тому, що розумію його. Не вчинок — саме відчуття. Оце дивне, майже фізичне переконання, що інша людина займає в твоєму житті місце, яке вже неможливо звільнити. Я теж знав, що таке. Девід давно перестав бути просто людиною, яку я люблю. Він став частиною мого дня; моїх думок, моїх планів, навіть мого спокою. А тепер цей спокій хтось забрав. Я знову опустив погляд у книжку. Герой поступово переконував себе, що втрата коханої — це несправедливість, яку можна виправити. Що якщо вона сама зробила неправильний вибір, то хтось повинен зробити правильний за неї. А потім він вирішив її викрасти. Зробити своєю. Я затримав подих. Це мало б відштовхнути мене. Але чомусь не відштовхнуло. Мене захоплювало те, як він до цього прийшов. Не сама думка про викрадення, а поступовість. Спочатку герой просто сумував, потім ревнував, потім почав виправдовувати свою ревність, потім переконав себе, що має право втручатися в її життя. І лише після цього з'явилася думка, яка раніше здалася б йому немислимою.

Я читав далі й дедалі частіше ловив себе на дивному відчутті. Наче дивився не на вигаданого чоловіка. Наче хтось дуже обережно розбирав мене самого. Я теж останніми днями почав називати свою ревність турботою..Своє бажання знати, де Девід, — турботою. Своє бажання бути поруч — любов'ю. А його мовчання сприймав уже не як право іншої людини щось приховати від мене, а як особисту образу.

Я закрив книжку. Посидів так кілька секунд. Потім знову відкрив. Мені було моторошно цікаво, куди Найт заведе свого героя. Бо вперше за весь день я думав не про Джулію. Я думав про себе. І про те, наскільки далеко людина здатна зайти, якщо одного разу переконає себе, що її любов дає їй право на іншу людину.

Я читав далі.

Алан — головний герой роману не поспішав. Саме це, мабуть, було найстрашнішим. Він не прокинувся одного ранку з готовим рішенням. Він поступово перетворював свою одержимість на план. Спочатку думав про місце. Потім про те, як привезти її туди. Потім про те, як зробити будинок таким, щоб вона не змогла одразу зрозуміти, де опинилася. Будинок стояв десь далеко від міста, серед лісу. У книзі майже не було опису самого місця — кілька дерев, стара дорога, тиша навколо. Але я чомусь дуже добре його уявляв. Алан привіз її туди. Вона довго не могла повірити, що він справді це зробив. І найцікавіше було те, що Алан продовжував поводитися так, ніби все ще кохає її. Ніби викрадення нічого не змінило. Ніби достатньо було просто залишити їх удвох — і вона нарешті зрозуміє.

Я читав і відчував дедалі більший неспокій.Бо Алан не вважав себе злочинцем. У власній голові він залишався закоханим чоловіком, якого просто змусили піти на крайнощі. Саме це Найт показував найкраще. Людина може зробити щось жахливе й при цьому не бачити себе жахливою. Вона може продовжувати говорити собі: я роблю це через любов.

Я перегорнув ще кілька сторінок. А потім усе закінчилося зовсім не так, як я очікував. Вона втекла. Алан не зміг її втримати. Його знайшли вже після цього, і фінальні сторінки були присвячені не поліції, не суду й навіть не покаранню, а психіатричній лікарні. Алан сидів там і вперто повторював, що вона просто не зрозуміла. Що одного дня вона зрозуміє. Я дочитав останній рядок. Закрив книжку. І довго тримав долоню на її потертій обкладинці. Дивне відчуття. Я тільки-но прочитав історію про людину, яка зайшла надто далеко.', але замість того, щоб просто злякатися її, я весь цей час знаходив у ній щось своє.

Не Аланові вчинки. Його стан. Це було найгірше. Я підвівся. За вікном уже темніло. Я подивився на телефон. Ні повідомлень. Нічого.

Девід.

Джулія.

Та клята родимка.

Я повільно вдягнувся. Цього разу не для того, щоб їхати до Девіда. Я просто хотів вийти з дому.

---

Магазин сільськогосподарських товарів уже майже збирався зачинятися.Я зайшов усередину й деякий час ходив між стелажами. Тут пахло металом, деревом, мастилом і землею. Продавець щось сказав мені, але я відповів коротко. Я знав, навіщо прийшов. Купив кілька речей. Нічого особливого. Принаймні для людини, яка дивилася б на це збоку. Оплатив. Вийшов надвір. Пакет був важким у руці. Я поставив його в машину й кілька секунд просто сидів за кермом.

Двигун ще не працював. У салоні було тихо. Я дивився перед собою, а потім раптом зрозумів, що більше не сумніваюся. Рішення вже прийнято.Я не знав, чи стане від цього легше. Я завів машину, і поїхав додому.