Раді Вас бачити!

Я припаркувався біля будинку. Сніг уже вкрив доріжку рівним шаром. Ми мовчки піднялися сходами. Я відчинив двері й пропустив Девіда першим.

Щойно двері зачинилися за нами, я розвернув його до себе й поцілував.

Не ніжно як звик, а жадібно. Так, ніби хотів одразу випалити з його рота всі чужі дотики. Девід на мить завмер від несподіванки, а потім відповів — пристрсно, слухняно. Я притиснув його до стіни в передпокої, одна рука вп’ялася в його волосся, інша стиснула талію.

Коли я нарешті відірвався, то зрозумів одне з абсолютною ясністю: Я прийняв правильне рішення.

Такого пристрасного, чуттєвого хлопця я нікому не віддам.

Ніколи.

У вітальні вже стояла жива ялинка. Я привіз її ще вчора. Гілки пахли смолою й холодом. На ній горіли теплі жовті гірлянди. Девід повільно підійшов ближче.

— Вона… чудова, — тихо сказав він.

Потім дістав із кишені куртки невелику коробочку, обгорнуту простим коричневим папером, і простягнув мені.

— Це тобі.

Я розгорнув.

Усередині лежало справжнє чорнильне перо — важке, з золотим пером і темним корпусом. Дороге. Дуже дороге. Я підняв очі.

— Де ти взяв гроші на таке?

Девід знизав плечима. Усміхнувся куточком рота — трохи винувато, трохи виклично.

— Заробив.

Слово вдарило мене прямо під ребра, але я лише кивнув, підійшов і знову поцілував його — вже коротше, але так само владно.

— Дякую. Справді дякую.

Потім відступив.

— Зараз принесу вино й фрукти. Сідай.

Я пішов на кухню. Руки вже не тремтіли, коли я дістав пляшку, яку підготував ще вранці. Відкоркував. Налив у два високі бокали. Вино було темно-червоне, густе. Потім відкрив маленьку білу коробочку. Ті самі таблетки.

З аптечки тітоньки Пені. Я кинув у бокал Девіда три.

Постояв секунду, і додав ще одну. Чотири. Перемішав ножем, поки порошок повністю не розчинився. Колір вина майже не змінився. Я взяв обидва бокали й миску з фруктами й повернувся до вітальні.

Девід уже сидів на дивані біля ялинки, знявши куртку. Гірлянди відбивалися в його очах. Я простягнув йому бокал.

— За нас, — сказав я тихо, і всміхнувся.

Девід узяв бокал. Спочатку лише пригубив, потім зробив кілька справжніх ковтків. Вино залишило темний слід на його губах. Він облизнув їх і всміхнувся мені.

— Смачне.

Я кивнув і теж ковтнув зі свого бокала. Ми сіли на диван. Ялинка тихо потріскувала гірляндами. За вікном сніг уже йшов густіше — великі мокрі пластівці ліпилися до скла. Девід притулився до мене плечем. Я обійняв його, провів рукою по спині. Ми трохи помовчали. Він ще кілька разів підніс бокал до вуст. Вино йшло легко. Хвилин через десять я відчув, як його тіло починає важчати. Спочатку ледь помітно, потім сильніше. Девід кліпнув повільніше. Повіки на мить затрималися. Він спробував сісти рівніше, але рух вийшов незграбним.

— Щось… — почав він і замовк. Потім тихо засміявся. — Мабуть, швидко вдарило. Або я просто втомився.

Я погладив його по волоссю.

— Відпочинь. Не треба говорити.

Він кивнув і знову притулився. Голова повільно сповзла мені на плече. Бокал він ще тримав у руці, але пальці вже слабшали. Я обережно забрав його й поставив на столик.Девід щось пробурмотів — нерозбірливо. Очі заплющилися. Відкрилися. Знову заплющилися довше. Я сидів нерухомо й дивився, як він здається. Дихання ставало глибшим і рівним. Тіло розслабилося повністю. Рука, яка ще хвилину тому лежала в мене на грудях, безсило сповзла вниз. Я провів пальцями по його щоці.

— Спи, — тихо сказав я.

І сам відчув справжній спокій.

Він був тут. У моєму будинку.

У моїх руках. І вже нікуди не піде.

Я сидів ще кілька хвилин, просто слухаючи його дихання; рівне, глибоке, безтурботне. Потім обережно підвівся. У шухляді комода лежали ті самі наручники. Чорні, з м’якою підкладкою зсередини. Ті, якими я іноді сковував йому зап’ястя під час сексу — коли хотів, щоб він не міг мене торкатися, а лише приймав. Девід завжди дозволяв, іноді навіть сам просив. Зараз вони стали чимось іншим.

Я обережно підняв його руки. Вони були важкі й гарячі. Зап’ястя тонкі. Наручники клацнули м’яко, якось дивно лагідно. Я перевірив, щоб не перетискали надто сильно, але й щоб він не зміг вислизнути, якщо раптом прокинеться раніше. Потім настала найважча частина. Я спробував підняти його з дивана. Девід був худорлявий, але зараз, у повній розслабленості, здавався набагато важчим. Його голова безсило впала мені на плече. Ноги волочилися по підлозі. Я обхопив його під пахвами й потягнув до дверей.

Сніг уже вкрив доріжку товстим, слизьким шаром.

Я зробив кілька кроків, і ледь не впав. Черевики ковзнули. Я встиг лише вхопитися однією рукою в поручень, тримаючи Девіда другою. Серце стукнуло так сильно, що на мить загуло у вухах.

— Тихо… тихо… — прошепотів я сам до себе.

Я тягнув його повільно. Крок за кроком. Його взуття залишало довгі сліди на свіжому снігу. Кілька разів я зупинявся, щоб перехопити вагу, бо руки вже тремтіли від напруги. Я не силач. Я завжди був нижчим і слабшим за більшість хлопців, а зараз це відчувалося особливо гостро.

Коли ми дісталися машини, я майже не відчував пальців. Відкрив задні дверцята.

Спробував засунути його всередину. Спочатку не вийшло — ноги застрягли. Я підняв їх, зігнув у колінах, підштовхнув стегна. Тіло Девіда незграбно ввалилося на заднє сидіння. Голова вдарилася об спинку. Я поправив її, поклав йому під щоку свою куртку, щоб не було так жорстко.

Зачинив двері і сів за кермо. Руки все ще тряслися, коли я вмикав запалювання. Двірники змахнули мокрий сніг з лобового. Вулиця була порожня. Ліхтарі світили тьмяно крізь снігопад. Попереду дві години звичайною дорогою, але такою як сьогодні то можливо і більше.

Я виїхав з району повільно. Усередині мене вже не було сумнівів. Був лише страх. Страх, що зупинять. Страх, що Девід прокинеться на задньому сидінні, поки ми ще в місті. Страх, що я не довезу.

Я дивився в дзеркало заднього виду. Він лежав нерухомо. Руде волосся розсипалося по куртці. Наручники ледь сяяли в світлі ліхтаря, коли ми проїжджали перехрестя. Я стисну

в кермо сильніше. До будинку на озері було ще довго, а сніг падав усе густіше.