Раді Вас бачити!

Невдовзі розпочався дощ. Спочатку дрібні краплі поодиноко стукали об машину, наче просячись всередину. Потім краплі стали важчими й частішими. Мені варто було повернутися додому. На телефоні зібралося вже чимало пропущених дзвінків від батька і навіть від Марії. Але я не поспішав. Я продовжував сидіти в автомобілі, і дивитися на темні вікна.

Я чекав. Надіявся, що Девід зараз повернеться. Можливо, я побачу, як він наближається до будинку під руку з Джулією. Можливо, він вийде з таксі й підніме голову, побачить мене тут і здивується.

Я навіть спробував уявити, як він сяде поруч.

— Ти що тут робиш? — запитає він.

А я скажу, що просто проїжджав. Надто по дитячому. Я сам знав, наскільки це безглуздо. Минуло двадцять хвилин. Потім тридцять.

Дощ уже лив наче з душової лійки. Я вийшов із машини. Не знаю навіщо. Напевно, мені було душно всередині. На лавці навпроти будинку було мокро, але я все одно сів.

Холод одразу пробрався крізь штани. Я навіть не поворухнувся. Просто дивився. На його вікно. Потім на вікно Джулії.

Темно.

В обох.

Це чомусь було гірше, ніж якби я побачив світло.

Де ти, Девіде?

Телефон лежав у кишені.

Я знав, що можу подзвонити.

Але не дзвонив.

Замість цього дивився на екран, наче він сам мав дати мені відповідь.

Нічого.

Я сховав телефон.

Ще десять хвилин.

Я почав мерзнути.

Волосся намокло, вода стікала за комір.

А мені було байдуже. Я вже майже ненавидів цей будинок. Ненавидів його темні вікна. Ненавидів Джулію. І найбільше — себе. За те, що сидів тут. Чекав людину, яка, можливо, навіть не думала про мене. Нарешті я встав. Подивився на вікно востаннє.

— До біса.

Я повернувся до машини. Сів. Довго тримав руки на кермі, не заводячи двигун. Потім натиснув кнопку. Мотор ожив. Я виїхав з узбіччя.

Куди?

Не знав.

Просто хотів опинитися якнайдалі звідси. Я їхав крізь дощ, дивлячись на розмиті вогні міста. Додому не хотілося. Там були батько, Марія, їхні запитання.

«Де ти був?»

«Чому ти мокрий?»

«Ти вечерятимеш?»

Я не хотів нікого бачити. Не хотів відповідати на їх дурні, нав'язливі запитання. Мені хотілося зникнути, розчинитися в темряві міста.

На наступному перехресті я звернув не туди, куди збирався. Потім ще раз. І тільки через кілька кварталів побачив знайому вивіску бару. Я загальмував. Кілька секунд дивився на неї крізь мокре скло. Потім припаркувався.

Мені було все одно, скільки часу я там просиджу. Мені просто потрібно було, щоб у голові хоч на кілька хвилин стало тихо.

Бар виявився саме таким, якого я зараз і потребував. Таким, де ніхто не ставить зайвих питань. Не запитує якого біса ти мокрий.

Я зайшов і на кілька секунд залишився біля дверей. Усередині було тепло. Пахло смаженою цибулею, старим деревом, пивом і чимось м'ясним, що шкварчало на кухні. Над стійкою висіли кілька вицвілих рекламних табличок. Телевізор у кутку показував бейсбол, але звук був настільки тихим, що його майже не було чути.

За двома столиками сиділи чоловіки в робочому одязі. Брудні черевики. Куртки, мокрі від дощу. Хтось голосно сміявся, хтось сперечався про рахунок у грі. Ніхто не звернув на мене уваги. Це мені сподобалося. Я сів біля стійки.

— Що будеш? — запитала барменша.

Табличка на її грудях сповіщала, що звати її Норма.

Їй було, мабуть, трохи за сорок. Коротке темно-русяве волосся, зібране за вухами, повне обличчя, кілька зморшок біля очей. На ній була проста чорна футболка й темний фартух.

— Віскі.

Вона подивилася на мене. Потім на мій мокрий одяг. І все зрозуміла.

— Подвійний?

Я кивнув. Вона поставила переді мною склянку. Я випив майже половину одразу. Тепло повільно опустилося всередину, але легше не стало. Я дивився на бурштинову рідину й думав про Девіда.

Норма витерла стійку навпроти мене.

— Поганий день?

Я підняв очі.

— Що?

— Маєш такий вигляд, наче збираєшся або когось убити, або сам хочеш втопитися.

Я мимоволі всміхнувся.

— Ні те, ні інше.

— Тоді вже непогано.

Вона відійшла до іншого кінця стійки. Я знову подивився на склянку. Мені раптом захотілося курити. Дивне бажання. Я пробував ще в школі. Один раз. Мені тоді не сподобалося — гіркота, дим, кашель. Я вирішив, що це дурість, і більше не брав сигарети до рота. А зараз захотілося. Просто чомусь захотілося.

— У вас є сигарети?

Барменша глянула на мене через плече.

— Курити вмієш?

— Колись пробував.

Вона пирхнула.

— Тоді сьогодні чудовий вечір для другої спроби.

Вона дістала з-під стійки пачку. Я заплатив, витягнув одну. Підпалив. Зробив затяжку. Одразу закашлявся.

Норма засміялася.

— Ну от. Романтика закінчилася.

Я теж усміхнувся. А потім знову стало порожньо. Я загасив сигарету в попільничці, але пачку не відсунув.Барменша повернулася до мене.

— Дівчина?

Я похитав головою.

— Хлопець.

Вона навіть бровою не повела. Просто взяла склянку й налила мені ще трохи.

— А з ним що?

Я мовчав. Роздумував, чи варто взагалі про це говорити з чужою людиною. Та потім все ж наважився.

— Він мені збрехав.

— Аааа — Вона кивнула так, ніби цього пояснення було цілком достатньо. — І ти думаєш, що він тобі зраджує?

Я подивився на неї.

— Я не знаю.

Це була, мабуть, перша чесна фраза за весь вечір.

— Але думаєш.

Я кивнув. Вона сперлася ліктями на стійку.

— Тоді тобі зараз краще не їхати до нього.

Я опустив погляд.

— Я й не поїхав.

— От бачиш...

Вона знову взялася за ганчірку. А я раптом відчув, що

якщо зараз хтось скаже мені ще хоч одне нормальне людське слово, я можу розповісти все. І мені вже було байдуже кому.

Але вона більше не задавала питань.