Раді Вас бачити!

Марія не сказала більше ні слова.

Вона лише швидко зачинила за нами вхідні двері й уважно подивилася на Девіда. Її темні очі одразу все прочитали: бліде обличчя, скуйовджене волосся, те, як він злегка сутулиться, ніби намагаючись захистити спину. Вона перевела погляд на мене. Я обережно кивнув. За ті роки, що вона в нас працює ми здається навчилися розуміти одне одного без слів. 

— Аптечка у ванній. — тихо сказала вона, 

Я мовчки кивнув.

— Принеси, mi amor.

Я бігом піднявся нагору. Коли спустився, Девід уже сидів на високому барному стільці біля кухонного острова. Куртка лежала поруч. Марія стояла позаду нього, закотивши рукави.

— Девіде, сонечко… — м’яко сказала вона своїм низьким, співучим голосом. — Доведеться трохи потерпіти, гаразд?

Він лише мовчки кивнув.

Марія змочила марлеву серветку антисептиком і дуже обережно торкнулася його спини. Девід ледь помітно напружив плечі, але не видав жодного звуку. Ні стогону. Ні скарги.

— От упертий хлопчик… — тихо зітхнула вона, працюючи спокійно й упевнено, ніби вона кожний день обробляла такі рани. — Навіть не сіпається.

Я мовчки подавав їй бинти й чисті серветки. Лише тепер, під яскравим кухонним світлом, я побачив усе чітко: свіжі червоні смуги і між ними — безліч старих, тонких, майже білих рубців. Їх було занадто багато.

Марія теж їх помітила. Її рука на мить завмерла в повітрі, а губи стиснулися в тонку лінію. Але вже за секунду вона продовжила обробляти рани так само спокійно, ніби нічого не сталося.

— Ну ось і все, — нарешті сказала вона, акуратно наклеївши останню пов’язку. — Краще поки що не одягай нічого грубого на спину.

Девід тихо подякував. Марія легенько поплескала його по плечу.

— Дякувати будеш тоді, коли нормально поїси, mijo. І тебе це теж стосується, — вона перевела суворий, але турботливий погляд на мене. — Не дивись на мене так, Стівене Райдер. Я чудово знаю, що ти зранку вискочив голодний. І можу посперечатися, що десь по дорозі ви накупили тієї американської гидоти в паперовому пакеті.

Вона кинула багатозначний погляд у бік дверей, де так і стояв нещасний пакет із бургерами.

— Бачиш? Я ж знала, — переможно сказала вона і безцеремонно забрала пакет до смітника. — Через десять хвилин їстимете нормальну їжу. Заперечення не приймаються.

Я перезирнувся з Девідом. Уперше за весь цей важкий ранок він ледь помітно всміхнувся. І від цієї маленької усмішки мені нарешті стало значно легше.

Марія поставила перед нами дві великі глибокі тарілки, від яких одразу піднялася густа біла пара.

— Ніяких бургерів, — категорично сказала вона, ставлячи поруч кошик із теплими кукурудзяними тортильями. — Справжні чоловіки повинні їсти гаряче, *mijos*.

По кухні розлився пряний аромат тушкованої яловичини, квасолі, солодкого перцю й кмину. Десь у глибині відчувався запах копченої паприки та свіжої кінзи. Поряд стояла невелика миска з рисом, домашньою сальсою й нарізаним авокадо.

— Це чилі? — несміливо запитав Девід.

— Майже, — Марія задоволено усміхнулася, і в її голосі з’явилася м’яка мексиканська мелодійність. — Рецепт моєї *mamá*. Вона була б страшенно ображена, якби я назвала це звичайним чилі. У нас це *guiso*, зрозуміло?

Вона поставила перед нами по великій склянці холодного лимонаду з м’ятою.

— Їжте, поки гаряче. *Ándenle*.

Ми переглянулися. Чесно кажучи, після всього, що сталося за цей ранок, я лише тепер зрозумів, наскільки був голодний. Девід теж мовчки взяв ложку.

Перші кілька хвилин ми майже не розмовляли. Лише тихо дзенькали столові прибори. За вікном монотонно шумів осінній дощ. На кухні було тепло. Лампи над островом заливали стільницю м’яким жовтим світлом, а десь у вітальні тихо працював телевізор — звідти долинав приглушений голос диктора й вибухи сміху глядачів.

Я крадькома подивився на Девіда. Він їв повільно, акуратно, наче боявся взяти зайвий шматок. Марія це помітила. Вона мовчки підійшла до каструлі й поклала йому ще трохи м’яса.

— Не треба… — тихо пробурмотів Девід.

— Треба, *cariño*, — її голос був лагідним, але таким, що сперечатися не хотілося. — У тебе одні кістки. Та й Стів не набагато кращий.

Я фиркнув.

— Дякую.

— Не дякуй. Краще їж.

Девід опустив очі.

— Дуже смачно… — сказав він так тихо, що я ледве почув

Марія на мить завмерла. Її обличчя стало зовсім м’яким.

— Приходь частіше, хлопчику. А то сеньйор Стівен зовсім вдома перестав їсти. — вона кивнула в мій бік. — Тобі б лише піца та газована вода подавай.

— Це неправда. — заперечив я без всякого роздратування. 

— *Sí, es verdad*, — з усмішкою заперечила Марія. 

Вона ще раз поглянула на Девіда, ніби хотіла переконатися, що той справді їсть, а тоді раптом плеснула себе долонею по лобі.

— *Ay, Dios mío*… Я ж зовсім забула!

— Що сталося? — запитав я.

— Поставила пральну машину й забула розвісити білизну. Якщо зараз не зроблю цього, потім усе доведеться прати ще раз.

Марія зняла фартух, і неквапливо вийшла з кухні, залишивши нас самих. У будинку знову стало тихо. Ми ще деякий час їли мовчки. За вікном усе так само шумів дощ. Десь у будинку грюкнули двері пральні. Було чути, як Марія щось наспівує собі під ніс. Я відклав ложку. Пальці трохи тремтіли.

— Девіде…

Він підняв на мене погляд. Обережно. Наче чекав удару.

— За що він тебе бив?

Він мовчав декілька секунд. Потім машинально поліз до кишені джинсів. Пальці завмерли всередині, ніби шукали щось давно знайоме. Сигарети. Але, так і не знайшовши їх, повільно витягнув порожню руку. На якусь мить мені навіть стало його шкода через цю дрібницю.Він зітхнув. Тихо, майже беззвучно.

— Через гроші.

— Які гроші? — голос зірвався різкіше, ніж я планував.

Девід кілька секунд дивився на тарілку. Потім підняв очі, але дивився кудись повз мене.

— Я відкладав. На квартиру. Хоч якусь дешеву студію. Або просто кімнату. Неважливо де. Аби тільки… самому. Працював після занять. Іноді ночами. Потихеньку. Хотів піти від нього.

Я стиснув кулаки під столом.

— Чому ти мені нічого не сказав?

Він ледь усміхнувся. Без тіні радості.

— Ми знайомі кілька днів, Стіве.

Мені не було чого відповісти. Але всередині вже кипіло.

— Він знайшов?

Девід кивнув. Повільно.

— Не знаю як. Просто одного дня відкрив мою шухляду. Забрав усе. До останнього цента. 

Я відчув, як знайома лють знову піднімається в мені. 

— І ти просто так це залишив?!

— Я попросив віддати, — сказав він буденно, ніби розповідав про погоду. — Він відмовився. Я сказав, що це мої гроші. Ну… далі ти вже бачив.

Перед очима знову промайнула майстерня. Бетонна підлога. Шкіряний ремінь. Червоні смуги на його спині. Мене аж пересмикнуло.

— Треба заявити в поліцію, — випалив я. — Зараз. Сьогодні. Його мають заарештувати.

Девід тихо пирхнув. Не насмішкувато. Втомлено. І… налякано.

— І що далі, Стіве?

— Його посадять! Він бив тебе! Він украв твої гроші!

— Справді так думаєш?

Я насупився.

— Так. 

Він похитав головою. Дуже повільно. Ніби вже сто разів прокручував цю розмову в голові.

— Він скаже, що я вкрав у нього. І що?

Я відкрив рота… і одразу закрив.

— У нього будинок. Робота. Репутація. Він платить податки вже років тридцять, — Девід злегка провів пальцем по краю склянки. Голос став майже шепітним. — А хто я? Син повії котра померла від наркотиків. Знаєш, кому повірять?

Я мовчав. Не знав, що відповісти. Але ж мав бути якийсь вихід. Та поки, що я його не бачив. 

Дощ за вікном став лише сильнішим.Я дивився на Девіда й не міг позбутися дивного, холодного відчуття. Він говорив зовсім спокійно. Занадто спокійно. Ніби все це давно стало для нього звичайним. Ніби він уже змирився не лише з дядьком…але й з тим, що поліція — не його сторона.

Пояснення слів. 

mijos — «мої хлопчики» / «діти мої» (зменшувально-пестливе, від mis hijos)

mamá — мама

guiso — тушковане м’ясо / рагу (в мексиканській кухні — густа м’ясна страва)

Ándenle — «давайте», «починайте», «не затримуйтеся» (заохочення)

cariño — «дорогий», «любий» (пестливе звертання)

Sí, es verdad — «Так, це правда»

Ay, Dios mío — «Ой, Боже мій»