Раді Вас бачити!

Після того як я висадив Девіда неподалік СТО його дядька — він наполегливо просив не підвозити його просто до майстерні — я одразу поїхав додому. Дорога була майже порожня, і я ловив себе на тому, що посміхаюся без жодної причини. Просто так.

Батько вже повернувся з бюро й сидів у вітальні, дивлячись якийсь старий фільм із Беллою Лугоші. Він не визнавав сучасного кіно — казав, що це не мистецтво, а дешеве шоу для тих, хто не вміє думати. Я кивнув йому, але він, здається, навіть не помітив — був повністю занурений у чорно-білу тінь на екрані.

Я взяв на кухні кілька сендвічів, банку з кока-колою й майже втік до своєї кімнати. Мені хотілося побути наодинці — не з поганих причин, а навпаки. Хотілося переварити цей стан.

Настрій був дивно піднесений. Надто хороший, щоб бути звичним. Мабуть, уперше за багато років я почувався по-справжньому щасливим — так, ніби всередині щось клацнуло й нарешті стало на своє місце.

Так склалося, що друзів у мене не було. Єдиний справжній товариш, Пол, поїхав із Брукліна разом із батьками, коли мені було п’ятнадцять. Відтоді ми більше не бачилися — і навіть не намагалися зберегти зв’язок. Просто… життя розійшлося в різні боки.

Девід став першим, із ким я відчув це знову. Легкість. Зацікавлення. Відчуття, що тебе розуміють, навіть коли ти мовчиш.

Я ліг на ліжко, не роздягаючись, з сендвічем у руках і дурною посмішкою на обличчі. У голові крутилися уривки розмов, його голос, погляд, навіть те, як він стояв — ніби йому завжди було комфортно в будь-якому місці.

Перебуваючи в стані легкої, майже п’янкої ейфорії, я й не помітив, як занурився в сон.

Мене розбудила музика. Хтось грав на фортепіано, щось класичне. Схоже, що батько надто голосно увімкнув стерео систему, хоча я непогано знався на класичній музиці, ніяк не міг зрозуміти що це за мелодія. Щось надто ніжне і потойбічне якщо це так можна пояснити. Музика різала вуха, проникала в самий мозок під саму черепну коробку.

Я сів на ліжку й прислухався. Музика не лунала знизу — вона була всюди. Ніби стіни самі резонували, підлога, повітря. Здавалося, що кожна нота торкається шкіри, залишаючи після себе холодний слід.

— Тату?.. — покликав я, але власний голос прозвучав глухо й неприродно, ніби я говорив крізь воду.

Музика не припинилася. Навпаки — стала трохи повільнішою. Обережнішою. Так грають, коли знають, що їх слухають.

Я встав. Підлога була холодною — надто холодною для дому, в якому завжди тепло. Килим під ногами здався вологим, але коли я глянув униз, він був сухий і бездоганно чистий. Це збило з пантелику більше, ніж сама музика.

Я вийшов у коридор. Світло не горіло, але темряви не було — простір наповнювало тьмяне, сіре сяйво, ніби дім освітлювали не лампи, а місяць, якого не могло бути всередині.

Мелодія вела мене. Не гучністю — напрямком. Я знав, куди йти, хоча не міг пояснити звідки це знання взялося.

Вітальня була порожня. Телевізор вимкнений. Стереосистема — темна, мертва. Жодного світлодіода.

І саме в цю мить до мене дійшло:

музика не могла лунати звідси.

Я відчув, як по спині повільно, майже ніжно, пробіг холод. Хотів обернутися — і не зміг. Тіло не слухалося, ніби хтось обережно, але впевнено тримав мене за плечі.

Фортепіано грало далі.

І тоді я почув ще щось. Не звук — присутність. Відчуття, що в домі є хтось зайвий. Хтось, кого тут не повинно бути.

Музика раптом стала дуже близькою. Так близько, що я зрозумів: вона звучить не з кімнати…

вона звучить за моєю спиною.

Я зрозумів, що сплю, надто пізно — саме в ту мить, коли усвідомив:

я не хочу йти далі.

Коридор тягнувся вперед, упираючись у прочинені двері прощальної зали. Я знав, що вони ведуть туди. Знав, хто там. І водночас знав інше — міс Мердок уже мертва. Ми з батьком бачили її тіло. Я був там. Це сталося насправді.

Але страх усе одно стискав груди так, що було важко вдихнути.

Музика тепер звучала приглушено, ніби крізь товсту тканину. Вона не кликала — вона чекала.

Я зупинився за крок до дверей і відчув дивну, майже дитячу думку:

якщо я не зайду, нічого не станеться.

Я знав, що в залі стоїть труна. Знав, що вона відкрита. І найбільше лякало не тіло — а те, що я не зможу не подивитися.

Рука сама потягнулася до дверей. Я не пам’ятаю, як вони відчинилися повністю — лише те, що холод у кімнаті був іншим. Не нічним. Не зимним.

Мертвим.

Труна стояла посеред зали, рівно там, де й мала бути. Усе виглядало знайомо: квіти, світло, тиша. Нічого неправильного. Саме це й було неправильним.

Я зробив крок. Потім ще один.

Я дивився кудись убік — на підлогу, на фіалки, куди завгодно, аби не туди.

Не дивись, — повторював я собі. — Ти ж знаєш, що вона мертва.

Але я відчував її. Не погляд — присутність.

Наче смерть — це не кінець, а стан, у якому хтось може бути поруч.

Я повільно підняв очі.

Обличчя міс Мердок було спокійним. Надто спокійним. Таким, яким люди не бувають уві сні.

І в ту ж мить мене накрила паніка — не від жаху, а від думки, що якщо я моргну, щось зміниться.

Я завмер, боячись поворухнутися. Боячись дихати.

Бо раптом — зовсім без причини — я був упевнений:

вона знає, що я тут.

І музика знову стала гучнішою.

Я все ж подивився.

Обличчя в труні було вже не таким, як я пам’ятав. Риси ніби зсунулися, стали м’якшими, чужими — і водночас лякаюче знайомими. Я не міг пояснити, звідки це знаю, але в сні пояснення не були потрібні.

Це була вона.

Мати Девіда.

Я ніколи не бачив її за життя. Не знав, якою вона була, як усміхалася, як дивилася. Але зараз сумнівів не залишалося — під фіалковим світлом, у спокої смерті, лежала саме вона. І страх накрив мене хвилею, глухою й холодною, ніби я переступив межу, за яку не мав права заходити.

Вона виглядала… красиво. Непристойно красиво.

Так, як Девід описував — зовсім не так, як на його справжньому похороні.

Я відчув провину. За те, що дивлюся. За те, що бачу.

Її повіки тремтіли — чи, може, мені так здалося.

Я різко відвів погляд, серце калатало десь у горлі. Хотілося відійти, втекти, зникнути з цієї кімнати, але ноги не слухалися.

Я обернувся.

Девід стояв просто переді мною.

Ні звідки він з’явився — у сні це не мало значення. Він був зовсім близько, надто близько, так що я відчував тепло його тіла й ледь вловимий запах — щось знайоме, земне, майже заспокійливе.

Він усміхався.

Не широко. Не зухвало.

Спокійно. Так, ніби все було на своїх місцях.

— Ти ж бачиш, — сказав він тихо. — Тут їй добре.

Його голос не лунав — він ніби з’являвся просто в голові.

Я хотів щось відповісти, але язик не слухався. У грудях стислося від дивного поєднання страху й… чогось іншого. Майже сором’язливого тепла.

— Вона красива, правда? — додав Девід.

Я знав, що маю заперечити. Сказати, що це неправильно. Що мертві не повинні бути такими.

Але замість цього я лише дивився на нього.

Його очі здавалися темнішими, ніж зазвичай. У них було щось уважне, зосереджене — ніби він дивився не на мене, а крізь мене.

— Ти не боїшся, — мовив він майже лагідно. — Ти просто ще не звик.

Він простягнув руку — повільно, без загрози.

Я інстинктивно відступив на крок.

І в ту ж мить усе зламалося.

Музика обірвалася різко, ніби хтось смикнув дріт. Світло згасло. Я задихнувся — і прокинувся.

Я лежав у своєму ліжку, весь у холодному поту, з шалено б’ючимся серцем. Кімната була темна й тиха, жодної музики, жодних фіалок, жодної труни.

Лише відчуття — дивне, липке — не зникало.

Ніби сон не закінчився.