Раді Вас бачити!

Коли я збирався до університету, був сповнений твердої рішучості поговорити з Девідом. Тисячу разів промовив перед дзеркалом слова, які збирався сказати:

«Девіде! Ми звісно не друзі, але я дуже хочу тобі допомогти. Тож візьми... Я написав це для тебе».

Я уявляв, як він радісно посміхнеться, подякує. Хоча знав: скоріше пошле під три чорти. Але я мусив це зробити – якщо не заради нього, то заради себе. Не хотів, щоб його відрахували.

Та чим ближче я підходив до університету, тим меншою ставала рішучість. Коли побачив сіру будівлю – останні краплі моєї рішучості зникли, наче її ніколи й не було.

Я знайшов Девіда в туалеті південного корпуса, якраз перед лекцією містера Мелона. Він сидів на підвіконні, осяяний променями сонця, - справжній ангел у потертих мішкуватих джинсах і футболці з довгими рукавами. У тонких, майже дівочих пальцях стискав недопалок. Запах я впізнав одразу – точно такі ж сигарети радила тітонька Пені. Вона казала, що це найкращі ліки від головного болю й депресії.

На мить я застиг у дверях. Девід сприйняв це на свій рахунок. Повернувся, презирливо посміхнувся. На правій щоці виднівся синець.

- Що? Побіжиш до свого улюбленого містера Мелона й розкажеш, що застав мене за палінням наркоти?

- Чому я маю це робити? – з викликом відповів я. – З якого дива я комусь щось розповідатиму? Як на мене, містер Мелон ще той гівнюк.

Мої слова змусили його посміхнутися. Презирство й настороженість зникли з дивовижних, бурштинових очей.

- Мені здалося, ти його улюбленець, - прохолодно зауважив він, придивляючись.

- Ну це не заважає йому бути гівнюком.

Девід весело розсміявся.

- На жаль, це не врятує мене від відрахування. Старий мудак ненавидить мене й готовий на все, щоб вижити з університету.

Він затягнувся, випустив дим носом – сірі струмені повільно піднялися вгору.

- Знаєш... – почав я невпевнено, переминаючись. – Тема про дощ – моя улюблена. В мене є кілька нарисів...

Він не реагував. Байдуже дивився, як дим розсіюється в повітрі.

- Я подумав, що один міг би бути твоїм.

- Пропонуєш взяти твою роботу й видати за свою?

Його м’які губи скривилися в презирливій посмішці. Всередині все стиснулося. Не треба було цього робити. Я ладен був провалитися крізь підлогу.

Девід зістрибнув з підвіконня й рушив до дверей. Я інстинктивно відступив. Та раптом він зупинився, глузливо посміхнувся.

- Цікаво, навіщо тобі це?

- Що саме?

- Допомагати мені.

Він чекав. А я не знав, що відповісти. Як сказати, що не хочу його втрачати, бо він мені не байдужий?

- Просто є готовий нарис, от і все, - байдуже стенув плечима я. – Якщо не хочеш – запропоную комусь іншому. Наприклад, Джулії.

На мить здалося, що він порадить запхати той нарис кудись глибше. Але він м’яко посміхнувся й простяг руку.

- Добре. Давай. Але боюся, містер Мелон усе одно здогадається. Він рідкісний покидьок.

- Тоді він буде останнім лайном, що коли-небудь працювало в цьому закладі, - з посмішкою відповів я.

Ми обоє засміялися – щиро, радісно. І я відчув, як прірва між нами не така вже й глибока.

Але Девід не помилився. Містер Мелон запідозрив підміну. Можливо, він і був покидьком, але не дурнем.

- Ну що ж, містере Моріссон. Бачу, за ці дні ви значно виросли в майстерності. Можна сказати, скочили вище за власну голову.

Він уважно дивився на Девіда. Хлопець тримав погляд, не відводячи. Але я помітив, як затремтів олівець у його пальцях.

- Ви мене в чомусь звинувачуєте? – не стримався Девід.

- Зовсім ні. Хоча ви ж розумієте, що містер Райдер не писатиме за вас усе життя. Тому раджу обрати іншу професію. Можливо, майстерність механіка – допомагати дядькові на СТО. Впевнений, там з вас буде більше користі.

Вони мовчки дивилися один на одного. Кадик на оголеній шиї Девіда нервово тремтів – він був готовий вибухнути.

- Дякую за пораду, містере Мелон, - нарешті з притиском відповів Девід. – Але я впораюся й без неї.

- Я в цьому дуже сумніваюся. А вам, містере Райдер, раджу звернути увагу на розвиток власного стилю, якщо справді збираєтесь присвятити життя служінню літературі.

Після цих слів він різко розвернувся й пішов до кафедри. Я відчував себе ніяково – ніби зробив щось дуже погане, намагаючись допомогти товаришу. Хоча Девід не був моїм товаришем. До сьогодні ми навіть не розмовляли. Я почував себе зрадником. І це було огидно.

Я ледь дочекався закінчення лекції, навіть не слухаючи її. Усі мої думки крутилися навколо містера Мелона і Девіда.

До кінця занять мені так і не вдалося поговорити з Девідом. Не знаю, на що я надіявся. Можливо, що тепер ми станемо друзями – але, схоже, я помилявся.

І лише коли я вже сів у свій «Фольксваген», біля дверцят з’явився Девід. Я швидко опустив скло.

- Думаю, мені варто тобі подякувати, - нарешті промовив він і з легкою посмішкою простягнув мені аркуш із написом. – Але боюся, що містер Мелон має рацію. Я бездарний, і мені краще залишити все як є.

- Містер Мелон не розуміє, що творчість потребує креативних рішень, - надто палко заперечив я. – Як на мене, він застряг ще на початку минулого століття і не бачить, що література, як і будь-яке мистецтво, має розвиватися.

Посмішка Девіда стала ширшою. Схоже, я таки зміг його заспокоїти.

Хоча насправді я підтримував містера Мелона. Навряд чи Девід стане письменником. Але сказати йому про це я не міг. Не міг знищити його мрію. Не міг втратити його зараз, коли між нами виникло хоч якесь порозуміння.

- Крута тачка, - сказав він, змінюючи тему.

- Це моєї сестри. Вона віддала її мені, коли поїхала до Європи на навчання.

В очах хлопця спалахнув азартний вогник.

- Круто... – він ніжно погладив капот автомобіля.

Я не знав, що саме він хотів цим сказати, але відчув дивне збентеження. Спіймав себе на думці, що надто довго дивлюся на його руку.

А що, якби він так погладив моє коліно?

Я швидко відігнав цю думку.

- Підвезеш до зупинки?

Його запитання застало мене зненацька. На якусь мить я просто втратив дар мови. Я й мріяти про таке не смів.

Девід усміхнувся – тією своєю чарівною усмішкою – і, не дочекавшись відповіді, відчинив дверцята. За мить він уже сидів поруч. Так близько, що я відчув легкий запах його парфумів – здається, це був звичайний Old Spice.

У мене раптом закрутилася голова.

- Так... звісно, - розгублено пробурмотів я й повернув ключ у замку запалювання.

Мотор тихо загуркотів, і автомобіль рушив. Девід відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. В цю мить він був схожий на велетенського кота.

Я намагався пильно дивитися на дорогу, хоча раз по раз кидав на нього зацікавлені погляди. Хотілося запам’ятати його до найдрібніших деталей.

Мій погляд ковзнув по його обличчю і зупинився на синці – на його ідеальному обличчі він виглядав недоречно.

Цікаво, звідки він взявся?

Девід, ніби відчувши мій погляд, розплющив очі й торкнувся синця.

- Мій дядько інколи буває не в гуморі. А коли в нього поганий настрій, він шукає винного. Зазвичай це тітонька Джені... але коли її немає – я.

Він гірко посміхнувся і кинув на мене винуватий погляд крізь пасмо волосся, що впало на обличчя.

Деякий час я мовчав, не знаючи, що сказати, аби не образити свого нового – і, мабуть, єдиного – товариша.

Я автоматично записав Девіда в товариші.

- Це жорстоко... – нарешті сказав я, не відриваючи погляду від дороги.

- Я звик. У дядька часто буває поганий настрій.

Він говорив максимально спокійно, і саме це мене лякало.

Він тим часом дістав із кишені куртки зім’яту пачку сигарет «Camel» і чиркнув дешевою запальничкою. Потім простягнув пачку мені.

— Будеш?

— Ні, дякую. Це взагалі-то призводить до раку легенів.

Девід лише усміхнувся і зробив глибоку затяжку.

— Хочеш померти здоровим?

У його голосі прозвучала іронія.

— Я волів би не помирати… принаймні поки що.

— Усі помирають. Ще ніхто не втік із цього сраного життя живим.

Автомобіль наповнився різким запахом його сигарет.

— Якби це було не так, мій батечко швидко б збанкрутував, — спробував пожартувати я.

Девід розсміявся — голосно й щиро.

— Кажуть, що помирати молодим легко, — раптом серйозно сказав він.

Я знизав плечима.

— Марія каже, що молоді мають думати про кохання, а смерть залишити старим.

— Марія? — він глянув на мене. — Це твоя дівчина?

— Ні. Наша домашня робітниця.

— Круто мати домашню робітницю.

Він випустив тонку стрічку диму у прочинене вікно. Деякий час ми їхали мовчки. Між нами повисла напруга. Мабуть, не варто було мені згадувати Марію — я відчув, як між нами знову з’являється невидима відстань.

Різкий писк мого браслета розрізав тишу.

Девід сіпнувся й здивовано подивився на мене.

— Вибач. Це батько.

Я натиснув кнопку.

— Так, тату…

— Стіве, містер Хоуп захворів. Мені потрібна твоя допомога. Треба підготувати залу до завтрашньої церемонії.

— Добре. Я скоро буду. Лише відвезу товариша додому.

— Не барися.

Я винувато глянув на Девіда.

— Вибач. Містер Хоуп — помічник мого батька. А місіс Вайт поїхала до доньки у Флориду, тож батько зараз працює сам.

Я й сам не знав, навіщо почав усе це пояснювати. Мабуть, боявся. Боявся, що знову можу його втратити.

— Вибач… — повторив я.

— Нічого. Все нормально.

Він викинув недопалок просто на дорогу.

— Я міг би допомогти тобі.

Його слова застали мене зненацька.

— Ну… — невпевнено протягнув я. — У мого батька специфічний бізнес.

Я був певен, що зараз він передумає. Більшість людей не люблять усе, що пов’язане зі смертю.

— Я знаю.

Девід весело підморгнув, ніби ми були спільниками. Моє серце радісно гупнуло. Зазвичай після таких зізнань люди зникали з мого життя.

— Моя мама померла від передозу, коли мені було дев’ять, — раптом сказав він. — Я повернувся зі школи, а вона сиділа мертва на ліжку. З голкою у вені. І дивилася на мене.

Він замовк і відвернувся.

Я обережно торкнувся його плеча.

— Мені шкода…

Я очікував, що він скине мою руку, але цього не сталося. Девід лише важко зітхнув і притулився до неї щокою. Я відчув тепло його подиху — і його беззахисність.

Я не знав, що сказати. Тож просто продовжив вести машину.