Раді Вас бачити!

Я мовчав. Просто не знав, що відповісти. В мене геть не було ніяких аргументів. Дощ за вікном став сильнішим. Його важкі краплі били у віконне скло. 

Я дивився на Девіда й не міг позбутися неприємного відчуття. 

 Він говорив зовсім спокійно. Занадто спокійно. Ніби все це давно стало для нього звичайним. Ніби він уже змирився не лише з дядьком....а й з тим, що поліція — не для таких, як він, і саме це лякало мене найбільше.

— Мені повірять, — сказав я твердо.

Девід повільно підняв голову. У його очах промайнув панічний страх. Я потягнувся до телефону, що лежав на краю столу.

— Я все розкажу. Про ремінь. Про гроші. Про те, що бачив. Мене вислухають.

 — Стіве...

В його голосі забриніли нотки непідробного жаху. 

Я вже розблоковував екран. Раптом Девід різко схопив мене за зап'ястя. Телефон ледь не вислизнув із моєї руки.

— Не треба...

Його пальці тремтіли. Я здивовано подивився на нього. Він важко дихав, а очі були переповнені диким, тваринним страхом. Так напевно дивиться звір, якого зграя мисливських собак загнала в пастку. 

— Девіде...

— Будь ласка... — з придихом прошепотів він і швидко підняв телефон. — не треба... — Він притиснув телефон до грудей обома руками. Його плечі дрібно тремтіли. — Не дзвони... будь ласка...

Я ще ніколи не бачив його таким. Здавалося, він ось-ось заплаче, але сліз не було. Лише широко розплющені очі, повні такого жаху, ніби я збирався викликати не поліцію, а самого диявола. 

— Ти не розумієш... — прошепотів він. — Будь ласка... не треба...

Голос урвався. Він відвернувся, ніби соромився власної слабкості.Я повільно опустив руку. У голові крутилася лише одна думка.

«Чому? Чому він так панічно боїться? Що такого зробив із ним Джордж Моріссон, якщо сама думка про поліцію доводить його до такого стану?»

Перед очима знову промайнула майстерня. Ремінь. Криваві смуги на спині. Старі автомобілі на потрісканому асфальті.

Мені почало здаватися, що те, що я бачив було лише вершиною айсберга. Бо люди не дивляться на телефон, як на вирок, через кілька ударів ременем.

Ні.

Тут було щось набагато страшніше, і я навіть не міг уявити, що чому Девід так боявся свого дядька. 

Я повільно видихнув.

— Добре... — неохоче погодився я. — Якщо ти проти, тоді я не дзвонитиму.

Девід мовчав. Він завмер, ніби не одразу повірив почутому.

— Обіцяю.

Минуло кілька довгих секунд. Лише тоді його пальці повільно розтиснулися. Він простягнув мені телефон.

— Вибач... — ледь чутно прошепотів він. 

Я обережно взяв телефон.

— Ні. Це ти мене вибач.

Він здивовано глянув на мене.

— Я занадто натиснув.

Девід лише ледь кивнув. Він повільно опустився на стілець, ніби в нього раптом закінчилися сили. Спина злегка згорбилася, лікті лягли на коліна. Він дивився кудись у підлогу, але, здається, нічого не бачив.

Мені стало нестерпно дивитися на нього. Я обійшов кухонний острів. На мить зупинився.Не знав, чи варто, в потім просто поклав руку йому на плече.

Він лише здригнувся. Я вже хотів прибрати руку, але цього не зробив. Навпаки. Легенько притягнув його до себе.

Девід не відштовхнув мене. Він повільно схилив голову. Наче давно втомився бути сильним.

Я відчув, як напружені м'язи під моєю долонею потроху розслабляються.На кухні було так тихо, що я чув рівне цокання старого годинника у вітальні. За вікном усе ще шумів дощ.Я згадав його слова.

"У тебе є кому повірити. А я..."

Тоді вони здалися мені лише гірким зізнанням. Тепер я почув їх зовсім інакше. За нього справді нікому було заступитися. Ніхто не приходив. Ніхто не питав, звідки синці. іхто не казав, що все буде добре. І від цієї думки всередині щось боляче стиснулося. Мені раптом страшенно захотілося, щоб хоча б сьогодні він більше нічого не боявся.

— Ти більше не сам, — тихо сказав я, сам не помітивши, як ці слова зірвалися з моїх губ.

Девід нічого не відповів.Лише стомлено заплющив очі. І вперше відтоді, як я побачив його на задньому дворі майстерні, мені здалося, що він дозволив собі хоч ненадовго перестати тримати оборону.

У цей момент до кухні повернулася Марія. В одній руці вона тримала кошик зі щойно випраною білизною, другою відчиняла двері. 

— Ну ось... — весело промовила вона. — Тепер можна...

Вона замовкла. Я й сам не відразу зрозумів чому. Лише тоді усвідомив, що досі стою зовсім близько до Девіда. Моя рука все ще лежала на його плечі. Я миттю відступив на крок. Щоки неприємно запекли.

— Вибач...

Сам не знаю, кому саме були адресовані ці слова. Марія лише ледь усміхнулася.Такою усмішкою, якою дорослі дивляться на розгублених дітей. Наче нічого дивного не сталося. І лише тепер я звернув увагу на самого Девіда. Після того, як Марія обробила його спину, він так і залишився без футболки.

Тонкі бинти виднілися з-під лопаток. На блідих плечах ще проступали червоні смуги, які мазь не змогла приховати. Він сидів трохи згорбившись, ніби боявся зайвий раз поворухнутися. Я раптом відчув себе страшенно незграбним.

— Почекай... —Я прокашлявся — Я... зараз дам тобі щось вдягнути.

Девід здивовано підвів очі.

— Не треба.

— Треба. — Я вже прямував до сходів. — У мене знайдеться футболка.

Він тихо всміхнувся.

— Стіве... ти ж бачиш, що я трохи більший за тебе.

Я мимоволі озирнувся. І справді. Хоча ми обоє були худорлявими, Девід був на кілька дюймів вищим, а плечі в нього — трохи ширші

 Я фиркнув.

— Добре, що я купую худі й футболки на розмір більші.

— Серйозно?

— Марія постійно свариться через це.

— Каже, що я схожий на хлопця, який вкрав одяг у старшого брата.

Марія коротко засміялася.

— Бо так воно і є.

Я лише закотив очі.

— Ходімо.

Девід повільно підвівся. Він рухався обережно, щоб не зачепити спиною спинку стільця. Я мовчки почекав, поки він стане поруч. Потім ми разом рушили до сходів. Вперше мені захотілося показати комусь свою кімнату.

Моя кімната була цілком звичайною… якщо не брати до уваги того, що саме поняття «звичайна» в нашій родині мало дещо інший зміст.

Уздовж однієї стіни височіли книжкові шафи з темного американського горіха, зроблені на замовлення ще за маминим проєктом. Вона жартувала, що дитина власника найпрестижнішого похоронного бюро просто зобов’язана мати домашню бібліотеку, схожу на кабінет професора Гарварду.

Полиці були майже вщерть заповнені. Повні зібрання творів Чарльза Діккенса, Марка Твена, Едгара Аллана По, Джона Стейнбека, Вільяма Фолкнера, Ернеста Гемінґвея, Говарда Лавкрафта. Поряд — сучасні автори: Стівен Кінг, Ден Сіммонс, Джо Гілл, Донна Тартт, Джилліан Флінн. Частину книжок купувала ще мама, решту вже я сам, витрачаючи майже всі кишенькові гроші на черговий роман.

Девід повільно пройшовся кімнатою. Пальці ледь торкалися корінців.

— Нічого собі…— Він тихо усміхнувся. — Тепер розумію, чому ти так пишеш.

Я лише зніяковіло фиркнув і відчинив шафу.

— Насправді це хвороба.

— Яка?

— Купувати книжки швидше, ніж встигаєш їх читати.

Девід тихо засміявся. Його сміх був зовсім іншим, ніж уранці. 

 Я почав перебирати футболки на верхній полиці. 

— Знайшов, — сказав я, витягуючи темно-сіру футболку й темно-сині спортивні штани.

За спиною стало тихо. Я озирнувся. Девід стояв біля комода. Його увагу привернула фотографія в масивній срібній рамці від Tiffany & Co. . Вона любила красиві речі й часто повторювала, що життя надто коротке, аби оточувати себе дешевим лайном.

Світлина була зроблена ще два роки назад на Різдво. Батько стояв, схрестивши руки на грудях, і, мав вигляд людини, яку силоміць змусили фотографуватися. Мама сміялася, тримаючи його під руку. Я дивився в об’єктив трохи розгублено, а Глорія. Глорія усміхалася так звабливо наче весь світ вже належав їй. 

— Це твоя сім’я? — тихо запитав Девід.

— Так. Фото вже два роки. 

Він уважно розглядав світлину. Довше, ніж, мабуть, було потрібно. Я навіть подумав, що він просто намагається запам’ятати наші обличчя.

— Це мама?

— Так. — Я кивнув на жінку зі світлим волоссям. — Вона зараз подорожує Європою зі своїм новим чоловіком. — надто спокійно пояснив я. — А це моя сестра, Глорія. Навчається в Мілані. Мріє бути оперною співачкою як Сара Брайтон. На Різдво обіцяла приїхати додому, але не впевнений в цьому. В дитинстві ми були дуже близькі, та наразі майже не спілкуємося. 

— Вона дуже красива.

Я всміхнувся. Хоча зізнаюся відчув неприємний укол ревнощів.

— Так. Вона завжди була красивішою за мене. — погодився я, намагаючись щоб мій голос звучав якомога байдуже. 

Девід ще кілька секунд мовчки дивився на фотографію. Потім дуже обережно поставив світлину, точно на те саме місце, де вона стояла. Наче боявся порушити щось важливе.

Я простягнув йому футболку.

— Думаю, має підійти.

Він узяв її до рук.

— Дякую.

— Не поспішай дякувати. Якщо рукави закінчаться десь на ліктях, доведеться терпіти моє почуття стилю.

Девід засміявся. Цього разу вже голосніше. І я несподівано зрозумів, що саме цього сміху мені сьогодні так бракувало.За вікном усе ще шумів дощ. Десь унизу грюкнули дверцята кухонної шафи — мабуть, Марія вже готувала обід. Будинок жив своїм звичним життям.

На кілька годин можна було забути про Джорджа Моріссона, про стару автомайстерню, про ремінь і про страх. Принаймні мені дуже хотілося в це вірити.