Раді Вас бачити!

Дьонер зустрів нас теплим запахом смаженого м'яса, спецій і свіжого тіста. 

 Усередині майже нікого не було. Якщо не брати до уваги двох хлопців котрі щось жваво обговорювали за столиком біля вікна. Ми взяли їжу й вибрали найдальший столик у кутку. Я замовив дьонер і колу, Девід — такий самий набір. Потім поставив на стіл ноутбук.

— Ну що, письменнику, — сказав він, відкриваючи свій. — Починаємо?

— Починаємо.

На екрані з'явився порожній документ.

Завдання Найта було простим лише на словах: написати еротичну сцену так, щоб вона залишалася частиною історії, а не перетворювалася на перелік фізичних дій.

Я кілька секунд дивився на біле поле. Потім почав друкувати. Спочатку писалося легко. Я взяв за основу те, що вже знав, — наш вечір, тепло кімнати, запах його шкіри, його голос. А потім згадав маленьку родимку. Ту саму, яку вчора вивчив на пам'ять. У тексті вона з'явилася лише одним реченням, але я затримав на ньому погляд довше, ніж збирався. У цьому описі було щось майже непристойно особисте — маленька деталь, яка щоразу змушувала мене гостріше відчувати близькість Девіда, і бажати його. Я швидко дописав абзац і відкинувся на спинку стільця.

— Ну? — запитав Девід.

Я простяг йому ноутбук 

— Читай.

Він нахилився над екраном. А я раптом подумав, що дивно описувати те, що відбулося між нами, коли людина, про яку я пишу, сидить просто навпроти.

Ми так захопилися роботою, що не помітили, як до нашого столика хтось підійшов.

— Привіт, хлопчики.

За спиною Девіда раптом виникла Джулія в своїй звичній шкіряній куртці, і з отруйною посмішкою, на яскраво нафарбованих губах. Вона з цікавістю подивилася на екран ноутбука і присвистнула. Хоча Девід швидко закрив його та все ж пару рядків потрапило їй на очі. Я відчув як моє обличчя запалало від сорому. Так, наче то був не уривок завдання, а вона все підгледіла в шпарину, коли ми з Девідом займалися любощами. 

— Привіт, — Буркнув Девід, і з викликом подивився на дівчину. 

Я лише кивнув. Також без особливого ентузіазму. Джулія зробила вигляд, що не помічає наших кислих фізіономій. Вона демонстративно зробила ковток кави з паперового стаканчика, що тримала в руках. 

— Бачу у вас все добре... — з іронією промовила вона, хитро жмурячи очі, що робило її схожою на кицьку. — Працюєте над завданням містера Найта?

Останнє питання прозвучало скоріше як ствердження. 

Девід лише повів плечима.

— Так... — надто різко відповів я, і з викликом подивився на дівчину. 

Джулія посміхнулася ще ширше. 

— А-а. — протягнула вона надто байдужим голосом і знову зробила ковток кави.

Зі сторони це виглядало надто театрально. Певен, що опинилася вона тут зовсім не випадково. Скоріше за все слідкувала за нами з вікна своєї кімнати. Я відчув лють. Мені захотілося послати її якомога далі, але Джулія схоже зрозуміла все сама. 

— Ну, тоді не заважатиму. 

— Дякую, — крізь зуби процідив я

Джулія усміхнулася.

— Я ж бачу, які ви зайняті.

Її голос був переповнений від солодкої отрути. І вона схоже зовсім не поспішала, залишати нас наодинці. 

— До речі, Девіде, як тобі нова квартира? — солодким голосом проспівала вона, і наче ненавмисно торкнулася його скуйовдженого волосся. 

 Я мимоволі заскрипів зубами і стис пальці в кулаки. Джулія посміхнулася ще ширше. 

— Добре. Дякую.

Відповів Девід, втягуючи голову в плечі. 

— Я ж казала, що сподобається.

— Так.

Запала коротка пауза.

— Ну, хлопчики, працюйте, — сказала вона нарешті. — Побачимося.

— До побачення, — відповів Девід.

Вона пішла до стійки. Я подивився їй услід, потім на Девіда. Той виглядав розгубленим і збентеженим. На блідих щоках палав рум'янець. 

— Думаю, нам час. — надто різко зауважив я. 

Залишатися тут надалі в мене не було бажання. З приходом Джулії Дьонер раптом втратив свій затишок. 

— Згоден. Пішли звідси. — погодився зі мною Девід. 

Ми швидко закрили ноутбуки й почали збирати речі. Жоден із нас не сказав уголос, що саме нам обом хотілося якнайшвидше опинитися подалі від цього місця. Ми повернулися до квартири вже без того настрою, який був зранку. Наче нічого особливого не сталося. Ми навіть не сварилися. Просто після дьонера обидва стали трохи мовчазнішими.

Девід кинув рюкзак на стілець і посміхнувся мені, своєю звабливою посмішкою, яка примусила мене забути про Джулію. 

— Ну, що? Закріпимо наше практичне заняття? 

Він повільно наблизився до мене, і обережно торкнувся моєї щоки. Від дотику, його прохолодних пальців в мене пробігли сироти, а низ живота налився, приємним, тягучим теплом. 

Його дотики, примусили мене забути про все на світі, навіть про огидну Джулію. Мої руки вже обвилися навколо його шиї. Я з насолодою вдихнув аромат його шкіри ( суміш олд спайс і тютюну). Такий знайомий і хвилюючий одночасно. В цей час раптом в кармані його худі завибрував телефон. 

Девід відсунувся і винувато подивився на мене. 

— Вибач...

— Нічого... — я спробував посміхнутися, хоча відчував певне розчарування. 

Девід дістав телефон і подивився на екран. 

— Це від містера Хоупа... — тихо повідомив він, і, швидко пробігши очима по екрану, винувато подивився на мене. — Вибач. Мені потрібно в бюро. Містеру Хоупу знадобилася допомога, а Кевін сьогодні зайнятий. 

« Дідько взяв би старого пердуна»

 Пронеслося в мене в голові, в в голос я сказав. 

— Добре... Давай я підвезу тебе. 

Девід винувато подивився на мене.

— Не треба.

— Чому?

— Ти й так робиш для мене забагато. 

— Мені це приносить задоволення, дурнику. 

Я спробував посміхнутися. Девід трохи помовчав, а потім кивнув.

— Добре.

Дорогою ми майже не розмовляли. За вікном пропливало місто, вечір поступово опускався на вулиці, і я час від часу поглядав на Девіда. Він сидів поруч, дивився у вікно й думав про щось своє. Я не питав. Не хотілося знову псувати те, що між нами тільки-но почало налагоджуватися. Біля бюро Девід відстебнув ремінь безпеки.

— Дякую.

— Нема за що.

Він уже взявся за ручку дверей, але раптом зупинився. Подивився на мене. І нахилився ближче. Поцілував ніжно, майже невагомо. Я відповів. Кілька секунд ми просто сиділи так, забувши про шум вулиці за вікном. Потім Девід відсторонився.

— Побачимося.

— Побачимося.

Він вийшов із машини й попрямував до дверей бюро. Я дивився йому вслід, поки він не зник усередині. Потім завів двигун. Настрій у мене був непоганим. Навіть більше — я був цілком задоволений. Девід поруч. Ми помирилися. Він сам мене поцілував. Здавалося б, чого ще хотіти?

Я виїхав на дорогу. Але спокою чомусь не було.бПеред очима знову й знову виникала Джулія. Її усмішка. Її манера говорити з Девідом так, наче вони знали одне одного набагато ближче, ніж я думав. І той короткий погляд, коли вона побачила текст на екрані. Я стиснув кермо трохи сильніше.

— Зараза, — пробурмотів я сам до себе.

Машина рушила далі. Я намагався викинути її з голови. Та чомусь це в мене не виходило.