Раді Вас бачити!

Наступний тиждень промайнув надто швидко. Навіть підозріло швидко. Я прокидався вранці, їхав до університету, зустрічався з Девідом. Ми говорили про дрібниці, сперечалися через якісь дурниці в наших оповіданнях, пили каву між заняттями. Я поводився так, ніби нічого не сталося. Ніби я не сидів тієї ночі в машині біля брудного бару. Ніби не бачив, як чужа рука стискає його сідниці, а потім примушує нахилити голову. І Девід, здається, теж грав цю гру. Я нічого не питав Не згадував те, що бачив. Не вимагав пояснень. Не тиснув. Мені навіть подобалося це дивне відчуття — ніби між нами знову все стало так як було раніше. Хоча тріщина вже була.

Тонка. Невидима. Але вона була.

Бруклін тим часом готувався до Різдва. На вулицях стало більше світла. У вітринах магазинів стояли маленькі ялинки, перев’язані червоними стрічками. Над входами висіли важкі зелені вінки з золотими бантами. З кав’ярень тягнуло корицею, свіжою кавою й гарячим шоколадом. Біля супермаркетів продавали живі ялинки — тротуар був усипаний дрібними голками, що хрустіли під ногами. Люди поспішали з пакетами, коробками, рулонами подарункового паперу. Хтось тягнув величезну коробку з телевізором, хтось ніс дитячі іграшки, а хтось просто біг під холодним грудневим дощем, прикриваючи голову газетою.

Увечері місто ставало зовсім іншим. На деревах спалахували гірлянди. У вікнах миготіли різнокольорові вогні. Над тротуарами висів особливий передсвятковий шум — гудки машин, голоси, сміх, дзвін дверей крамниць. Здавалося, усі кудись поспішали. Усі, крім нас.

Остання лекція Найта перед канікулами виявилася незвично короткою. Він закрив теку, подивився на нас поверх окулярів і кілька секунд мовчав.

— Ну що ж, — сказав він нарешті. — На цьому, мабуть, усе.

Хтось у кінці аудиторії тихо зітхнув із полегшенням. Найт усміхнувся куточком рота.

— Не робіть вигляд, що вам шкода.

Кілька студентів засміялися.

— Ви всі цього семестру були дуже старанними. Серйозно. Я бачив багато рукописів, багато дивних сюжетів, кілька абсолютно жахливих діалогів…

Знову сміх.

— …і навіть кілька речей, які мені справді сподобалися.

Він постукав стосом паперів об стіл, вирівнюючи краї.

— Тож можете вважати, що цього семестру ви молодці. Відпочиньте. Не думайте про дедлайни хоча б кілька днів. Читайте те, що хочете, а не те, що вам задають. І, заради Бога, не пишіть на Різдво оповідання про Санту, який виявився серійним убивцею.

Девід тихо засміявся поруч зі мною. Я теж усміхнувся — автоматично.

— Щасливого Різдва, — сказав Найт. — Побачимося після канікул.

Ми виходили з аудиторії разом із натовпом. У коридорі вже було гамірно: хтось обіймався, хтось домовлявся про зустрічі, хтось голосно радів тому, що кілька тижнів не побачить цих стін. Я йшов поруч із Девідом. Відчував його плече майже впритул до свого.

— Ти не проти зустріти Різдво в мене? — запитав я якомога спокійніше.

Він повернув голову. Усмішка на його обличчі стала трохи обережнішою.

— У тебе?

— Ага. — Я засунув руки глибше в кишені куртки. — Аманда все одно влаштовує вечірку, але нас там навряд чи хтось особливо чекає.

Девід коротко усміхнувся.

— Це точно.

— А в мене будемо самі.

Ми спустилися сходами. За високими вікнами падав дрібний сніг — одразу танув на темному асфальті, залишаючи мокрі плями.

— Батько цього року їде до тітоньки Пені, — додав я. — Хоча зазвичай вона приїжджала до нас. Але цього року захворіла, тому Крістофер вирішив сам її провідати. А Марія буде у Хуаніти.

— Тобто ти зовсім сам? — запитав Девід. У голосі проскочило щось схоже на настороженість.

— Сам. — Я подивився на нього й усміхнувся ширше. — Ну, майже.

Він не поспішав з відповіддю. Лише поправив шарф — надто нервово.

Ми вийшли на вулицю. Холодне повітря пахло мокрим снігом і вихлопними газами. Десь через дорогу чоловік у важкій куртці продавав гарячі каштани — запах ішов солодкуватий і димний. Я дивився, як Девід ховає обличчя в шарф, і раптом сказав:

— А знаєш… ти правий.

Навіщо нам кудись їхати з міста. Ми можемо відсвяткувати в мене.

Девід підняв на мене очі.

На мить у них майнуло щось схоже на полегшення. А потім — обережність.

— Правда?

— Правда. — Я кивнув. — Будемо тільки вдвох. Ялинка, камін… або хоча б телевізор і щось смачне. Без дороги, без снігопадів.

Він повільно кивнув у відповідь.

— Добре.

Але сказав це трохи тихіше, ніж потрібно. Я провів рукою по його спині, і відчув, як під пальто напружилися м’язи. До Різдва залишалося зовсім мало. Але в мене вже все було вирішено.

Нарешті настав вирішальний день. Батько поїхав до тітоньки Пені ще вчора вранці. Марія вже третій день була в Мехіко у доньки. Будинок спорожнів повністю. Я мав достатньо часу, щоб усе підготувати. І я підготував.

Напередодні ввечері я ще раз з’їздив до будинку на озері. Перевірив замки, камін, запас дров, чи не замерзли труби. Переконався, що ніхто випадково не вирішить туди завітати. Усе було тихо. Занадто тихо. Сніг уже починав падати дрібними сухими пластівцями, і дорога назад зайняла довше, ніж звичайно.

Зранку двадцять третього сніг пішов серйозно. Девід, виявляється, мав рацію. По телевізору повторювали попередження: сильний снігопад, ожеледиця, можливе перекриття другорядних доріг. Місто повільно біліло. Машини їхали обережніше. Люди куталися в шарфи й прискорювали крок.

Я стояв біля вікна на кухні з чашкою кави й дивився, як сніг лягає на двір. Руки злегка тремтіли. Не від холоду. Уперше за ці дні я відчув сумнів.

Чи варто?

Чи не зайшов я надто далеко?

Чи зможу потім жити з тим, що збираюся зробити?

Але сумнів протримався недовго. Я вже зайшов надто далеко, щоб зупинятися.

На столі стояла пляшка хорошого червоного вина. Поруч — миска з виноградом і мандаринами. Усе підготовлено так, ніби це справді буде звичайне Різдво. Ніби ми просто проведемо вечір удвох.

Я вдягнув пальто, взяв ключі й вийшов. Сніг уже добирався до щиколоток. Вітер був різкий, з присмаком мокрого металу. Ялинки біля супермаркету через дорогу виглядали жалюгідно — засніжені, з обірваними цінниками. Десь грала різдвяна музика з динаміка, але її майже заглушав шум вітру. Я сів у машину й поїхав за Девідом.

Він уже чекав біля під’їзду свого будинку. Стояв, сховавши руки в кишені куртки, і дивився вниз, на сніг. Коли побачив мою машину, підняв голову й коротко кивнув. Усміхнувся — але усмішка вийшла трохи напруженою. Я зупинився, відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Залазь. Холодно.

Він сів, струшуючи сніг із плечей. У салоні одразу запахло його шампунем і холодним повітрям.

— Погода зіпсувалася, як я й казав, — тихо мовив він, дивлячись у лобове скло.

— Знаю. — Я увімкнув двірники. — Тому й добре, що залишилися в місті.

Він кивнув, але нічого не відповів. Я глянув на нього краєм ока, поки виїжджав на дорогу. Девід сидів прямо, руки склав на колінах. Пальці злегка тремтіли — то від холоду, то від чогось іншого. У

мене в грудях знову стиснулося. Сумнів повернувся на секунду. А потім зник. Я вже все вирішив.