Раді Вас бачити!

Наступної п'ятниці після занять я не поїхав ні до бюро, ні додому.

Девід саме був на роботі. Тиждень тому батько офіційно взяв його молодшим помічником. Девід світився від щастя, хоч і намагався цього не показувати. Він нарешті заробляв власні гроші. Невеликі, але чесні. Я давно не бачив його таким спокійним.

Дорогою я заїхав до супермаркету. Довго стояв біля холодильників, а потім дістав звідти ящик світлого пива. Сам не знаю чому, але мені здавалося, що це гарна ідея. Може, якщо Джордж буде в доброму гуморі, він перестане зриватися на Девідові.

Через пів години я вже звертав на знайому ґрунтову дорогу до автомайстерні. Тут майже нічого не змінилося. Ті самі старі автомобілі без коліс. Ті самі купи металобрухту. Той самий важкий запах бензину, мастила й іржі.

Джордж стояв біля старого Porsche 944, схилившись над відкритим капотом. У зубах стирчала недопалена сигарета.

— Добрий день, містере Морріссоне.

Він навіть не одразу озирнувся. Лише повільно відклав гайковий ключ і випростався. Його каламутні, почервонілі очі ковзнули по мені без жодної привітності. Наче намагалися оцінити мене, або шукали привід зненавидіти ще більше. Він демонстративно почухав неголене підборіддя.

— А-а... це ти. — хрипким голосом пробормутів він, і смачно плюнув собі під ноги. — Чого припхався?

Я мимоволі всміхнувся.

— У неділю в мене день народження.

— Вітаю. — Буркнув він, і байдуже знизав плечима. — А я тут до чого?

— Я запросив Девіда. Хотіли на вихідні поїхати в батьківський будинок на озері. — після цих слів я поставив ящик пива біля його ніг. — Це вам.

Джордж перевів погляд на коробку. Я помітив, як у його очах щось змінилося. Не доброта. Швидше... жадібне задоволення. Він присів навпочіпки, провів долонею по картонній упаковці й пирхнув.

— Оце вже інша розмова. — Підвівшись, він знову плюнув собі під ноги. — Їдьте. — Махнув рукою так, ніби відганяв настирливу муху. — Хоч на край світу.

Я полегшено видихнув.

— Дякую.

— Та мені байдуже. —Він криво всміхнувся. — Я давно вже не можу вплинути на того виродка.

У мене всередині все стиснулося.

— Не називайте його так.

Слова зірвалися самі.

Джордж повільно повернув голову. Дивився на мене довго. Потім тихо хмикнув.

— Захищаєш?

Я нічого не відповів. Він узяв із верстака гайковий ключ і знову нахилився над двигуном. Я вже розвернувся до машини, коли почув за спиною його голос. Спокійний. Майже лінивий.

— Хлопче.

Я озирнувся. Джордж навіть не дивився на мене.Увесь його погляд був прикутий до двигуна.

— Ти й гадки не маєш... із ким зв'язався.

Він замовк. Ключ дзвякнув об метал. Більше він не сказав ні слова. А я чомусь усю дорогу додому не міг позбутися дивного відчуття, ніби ці слова були сказані зовсім не зі злості. Наче... це було попередження.

Ми виїхали одразу після обіду. Якщо не затримуватися в дорозі, до будинку на озері мали дістатися ще засвітла 

Марія, здається, сприйняла нашу поїздку так, ніби ми вирушали не на вихідні, а в багатомісячну експедицію.

Ще з самого ранку кухня перетворилася на маленьку пекарню.До багажника вона особисто склала два великі кошики.Домашню лазанью.Яблучний пиріг. Сендвічі. Термос із гарячою кавою І ще стільки всіляких баночок, контейнерів та пакунків, що мені здалося, ніби ми з Девідом збираємося прожити на озері щонайменше тиждень.

— Маріє... — засміявся я, зачиняючи багажник. — Ми ж лише на два дні.

Вона лише змахнула кухонним рушником.

— Я вас знаю.

Потім уважно подивилася спочатку на мене, потім на Девіда.

— Тепло вдягайтеся. Не сидіть до ранку надворі. Не лізьте в озеро. Вода вже холодна. І, будь ласка, не забувайте їсти.

Я не втримався й усміхнувся.

— Обіцяємо.

— І телефонуйте, якщо щось трапиться.

— Маріє...

— І не сваріться.

Девід тихо пирхнув.

— Ми не сваримося.

— От і добре. — Вона поправила йому комір куртки так природно, ніби робила це вже багато років. — Бережіть одне одного.

Ці слова чомусь надовго залишилися в мене в голові.

---

Перед тим як виїхати з міста, ми ще заїхали до невеликого супермаркету. Я поклав до візка упаковку ковбасок для барбекю, кілька пакетів маршмелоу, чипси, соуси й ще один ящик світлого пива.

— Стільки не вип'ємо, — усміхнувся Девід.

— Це ж день народження.

— То що, тепер є якийсь закон?

— Є.

— Який?

— На день народження калорії не рахуються.

Він тихо засміявся.

— Дуже зручний закон.

— Сам придумав.

— Одразу видно.

Ми розрахувалися й вийшли на парковку. Осіннє сонце ще гріло, хоча повітря вже було прохолодним. Я склав пакети до багажника, зачинив його й сів за кермо. Девід мовчки вмостився поруч.Коли я завів двигун, він відкрив вікно.

До салону одразу влетів запах сухого листя. Місто повільно залишалося позаду. Будинки змінювалися невеликими фермами. Потім полями. Потім лісом. Я краєм ока поглянув на Девіда.

Він сидів, спершись ліктем на дверцята, і дивився кудись удалину. Вперше за останні кілька тижнів його обличчя було по-справжньому спокійним. Без страху. Без тривоги. Без звички постійно озиратися. Я мимоволі всміхнувся.

У той момент мені здавалося, що найгірше вже позаду. Попереду були лише два дні.

Озеро.

Ліс.

Дим від мангала.

Пиво.

І людина, поруч із якою мені хотілося бути найбільше у світі.

До озера ми дісталися саме тоді, коли сонце вже почало ховатися за верхівками сосен. Останні кілька кілометрів дорога звузилася настільки, що наш «Фольксваген» ледве розминався з поодинокими автомобілями. Потім і вони зникли.

Навколо залишився лише ліс. Високі сосни, що здіймалися в темніюче небо, мов велетенські колони стародавнього храму. Машина м'яко зашелестіла колесами по опалому листю.

— Майже приїхали, — сказав я.

Девід мовчки дивився у вікно. Коли дерева нарешті розступилися, перед нами відкрилася гладінь озера.Вона була майже нерухомою, лише легкий вечірній вітер пробігав по воді, залишаючи сріблясті зморшки. На самому березі стояв невеликий, одноповерховий будинок. Обшитий темним деревом, яке за багато років вигоріло на сонці й набуло теплого медового відтінку. Перед ґанком лежала вузька стежка з пласких каменів. Праворуч виднівся старий сарай із двосхилим дахом. На дверях висів масивний навісний замок.

— Там човен, — пояснив я, дістаючи ключі. — І батькові вудки. Він не довіряє їх навіть мені.

Девід тихо всміхнувся.

— Мудре рішення.

Я штовхнув двері. Усередині запахло сухим деревом, каменем і ледь відчутною прохолодою будинку, який кілька місяців стояв порожнім. Вітальня була зовсім невеликою. Посередині — широкий камін із грубого сірого каменю. Навпроти нього — старий потертий диван і два м'які крісла.

Ліворуч містилася маленька кухня, а вузький коридор вів до двох спалень і ванної. Нічого зайвого. Ніякої розкоші. Саме тому мені тут завжди подобалося.

— Затишно, — тихо сказав Девід, озираючись.

— Я теж так думаю.

Ми занесли до кухні продукти. Марія, здається, поклала їх стільки, що вони ледве помістилися в холодильнику. Потім я відчинив заслінку каміна. Кілька полі́н сухо клацнули одне об одне.

За хвилину вогонь уже весело потріскував, наповнюючи кімнату теплом і золотавим світлом. Надворі тим часом швидко сутеніло. За вікном темніли сосни. Озеро майже злилося з небом. Лише вузька смуга на обрії ще світилася холодним помаранчевим кольором. Девід підійшов до панорамного вікна. Засунув руки до кишень. Довго дивився на воду.

— Тут дуже тихо...

— Саме тому я люблю це місце.

Він повільно кивнув.

— Знаєш... здається, я вперше за довгий час можу просто... видихнути.

Я нічого не відповів. Лише підкинув ще одне поліно у камін.Полум'я спалахнуло яскравіше.

Тепло повільно розтікалося кімнатою. І в той вечір мені здавалося, що за стінами цього маленького будинку не існує ні університету, ні Джорджа Морріссона, ні смерті містера Мелона. Лише; ліс, озеро, і тиша, яка нарешті перестала лякати.