Раді Вас бачити!

Я вийшов із кімнати й щільно зачинив двері. Серце все ще билося надто швидко, але думки вже ставали гострими й ясними. У мене залишилося снодійне. У будинку були й шприци — батько тримав їх про всяк випадок через радикуліт. Я точно знав, у якій шухляді вони лежать. Я дістав усе необхідне й кілька секунд стояв над кухонним столом, дивлячись на білі таблетки в долоні. Раніше мене хоча б трохи хвилювало, що буде з Девідом після. Тепер — вже ні. Мені потрібно було лише одне: щоб він більше не заважав. Коли я повернувся, Девід уже сидів рівніше. Почув кроки. Підняв голову.

— Стів…

Я не відповів. Він одразу все зрозумів. Очі розширилися, тіло напружилося. Я підійшов ближче. Девід різко відсахнувся назад, наскільки дозволяв короткий ланцюг. Спина вдарилася об стіну. Метал гучно брязнув.

— Не треба, — сказав він. У голосі вперше з’явився справжній, голий страх.

 Я простягнув руку зі шприцом. Девід рвонувся вбік. Спробував піднятися на ноги, але коліна підвели. Він був фізично сильнішим за мене — вищим, з довшими руками, — але зараз тіло його зраджувало. Цілу добу без нормальної їжі, і води. І залишки снодійного все ще були в його крові, роблячи рухи повільними, ніби під водою. Він смикнув руками так сильно, що наручники врізалися в зап’ястя до крові. Спробував вдарити мене ліктем, але удар вийшов слабким, нескоординованим. Я легко перехопив його передпліччя й притиснув до стіни.

— Перестань, — тихо сказав я.

Він не перестав. Девід відчайдушно виривався. Дихав хрипко, рвано. Кілька разів йому майже вдалося скинути мій захват — м’язи все ще були сильнішими, — але сили швидко закінчувалися. Я просто чекав. Тримав. Не бив у відповідь. Лише утримував. Коли його руки нарешті ослабли, а голова важко хитнулася вперед, я зробив те, що задумав. Голка ввійшла швидко. Він різко здригнувся всім тілом. Повітря з шумом вирвалося з його грудей.

На кілька довгих секунд наші погляди зустрілися. У його очах не було ні ненависті, ні страху, лише розчарування. Глибоке, майже дитяче. Ніби він нарешті побачив, що людина перед ним — уже зовсім не той Стів, якого він знав.

Девід не заснув. Він став млявим. Тіло обважніло, рухи зробилися повільними й незграбними, ніби хтось викрутив йому всі суглоби. Очі були напівзаплющені, погляд розфокусований, але він усе ще дивився на мене. Усе ще дихав.

Я швидко відстебнув ланцюг від труби. Пояс залишив. Наручники теж. Мені не потрібна була його свобода. Мені потрібна була можливість тягнути його за собою. Думки вже неслися швидше за серце.

Поліція.

Вони можуть бути тут за годину. Може, менше. Може, більше. Я не мав поняття, скільки часу минуло з того моменту, як усе почалося. Не знав, як швидко їх вишлють. Не знав, чи вже хтось щось запідозрив. Поруч був сусідній будинок. Старий, завжди порожній узимку. Якщо дістатися туди…

Я підхопив Девіда під руки..Він спробував стати на ноги, але коліна одразу підкосилися. Він просто обвис у мене на руках.

— Йдемо, — тихо сказав я.

Ми вийшли на ґанок. Сніг падав густо й важко. Вечір уже остаточно опустився. Темрява змішалася з білою пеленою, і світ звузився до кількох метрів у світлі одинокого ліхтаря, що розгойдувався над ґанком. Снігу насипало майже по коліна. Кожен крок давався важко.

Я зрозумів це одразу.Так далеко ми не дійдемо.

Не вдвох. Не в такому стані. Девід ледь перебирав ногами. Голова гойдалася в мене на плечі. Він щось тихенько пробурмотів. 

Я нервово озирнувся довкола. 

Сарай.

Я чомусь не згадав про нього раніше. Запанікав. Забув. Там були старі снігоступи. І мої дитячі санчата — дерев’яні, з вигнутими полозами, які батько колись фарбував у синій колір. Я кинув Девіда в сніг просто на ґанку. Він м’яко осів, нахилився набік, але не впав. Очі на мить розплющилися ширше від холоду.

— Почекай, — сказав я хрипко. — Я швидко. Не рухайся.

Він навіть не кивнув. Просто дивився кудись крізь мене, важко дихаючи білими хмарами пари. Я кинувся до сараю. Сніг забивався в черевики, вітер різав обличчя. Руки тремтіли, коли я зривав іржавий гачок на дверях. Усередині пахло деревом, пилом і холодом. Снігоступи висіли на цвяху. Санчата стояли в кутку, присипані павутинням. Я схопив і те, і інше. 

Коли я вибіг із сараю, тримаючи в руках снігоступи й старі дитячі санчата, ґанок був порожній. Девіда не було. Сніг валив уже не пластівцями — суцільною білою стіною. Вітер вив так, ніби хотів зірвати дах. Ліхтар над дверима тремтів і майже не добивав світла крізь заметіль.

Я кілька секунд стояв, відчуваючи, як кров відливає від обличчя. Потім побачив його. Темна постать рвалася вперед — прямо до озера. Він провалювався в сніг по коліна, підводився, знову біг. Наручники перед собою, пояс бовтався, волосся хльостало по обличчю. Але він продовжував йти вперед. 

Він мене обдурив.

У грудях щось різко стиснулося — не страх навіть, а якийсь тваринний, сліпий жах.

Лід.

Озеро ще не встигло стати по-справжньому. У грудні тут завжди оманливо. Тонка скоринка. Він ступить далі — і все. Девід не вміє плавати, а руки сковані.

Я зрозумів свою помилку з таким відчаєм,що на секунду підкосилися ноги. Треба було прикувати його до поручнів.

Але я панікував. Думав лише про втечу. Про себе. Десь дуже далеко, крізь виття вітру, протяжно й зловісно пролунала сирена.

Поліція вже їхала. Але в цю мить це вже не мало жодного значення. Я кинув усе, що тримав, просто в сніг і кинувся за ним.

— Девід!!!

Крик розірвав горло. Вітер одразу роздер його на шматки й відкинув назад мені в обличчя. Він не обернувся. Навпаки — прискорився. Темна фігура вже ступила на білу, мертву поверхню озера.

— Девід, стій!! Повернися!! Лід тонкий!!!

Я біг, провалюючись з кожним кроком. Сніг забивався в рот, у очі, різав шкіру. Легені горіли вогнем. Але я не зупинявся. Не міг. Він був уже далеко. На льоду його кроки стали обережнішими, майже крадучими, але він усе одно йшов углиб — туди, де темрява озера була найчорнішою.

— Будь ласка!! — кричав я уже зриваючись на хрип. — Ти не вмієш плавати!! Девід, зупинись!!

Він раптом завмер.

Я теж.

Минуло кілька нескінченних секунд. Тільки вітер і густий сніг, що крутився між нами білою завісою.А потім пролунало довге, зле, протяжне скрипіння криги.

Девід повільно обернувся. Навіть крізь заметіль я бачив його обличчя. Бліде. Мокре від снігу. Очі широкі й сповнені здивування. 

Ми стояли один навпроти одного. Я — ще на березі. Він — уже на озері. І між нами лежала лише тонка, зрадницька біла поверхня, готова тріснути від найменшого зайвого руху.

Я кинувся на лід.

Більше не думав ні про поліцію, ні про наручники, ні про те, що сам зробив. У голові була лише одна думка — дістатися до нього. Врятувати. Сніг хльостав по обличчю. Лід під ногами рипів і тріщав з кожним кроком. Я ковзав, падав на коліна, підводився й знову біг. Руки вже були червоні від холоду, але я не відчував болю.

— Девід!! Стій!! Я йду!!

Він стояв нерухомо посеред білої пустелі озера. Сніг сідав йому на плечі й темне від вологи волосся. Очі були широко розплющені. Він дивився на мене так, ніби бачив уперше. Сирени вже були близько. Червоно-сині спалахи розрізали заметіль десь за деревами. Лід піді мною різко, зловісно рипнув. Я зрозумів.

Це кінець.

Але все одно продовжував іти. Повільніше. Обережніше. Руки простягнуті вперед.

— Дай мені руку… просто дай руку… — прошепотів я...

Девід повільно підняв сковані руки. Наручники блиснули в світлі далеких фар. Я був уже майже біля нього. Ще крок. Ще півкроку. Пальці вже торкнулися його пальців. І в ту саму секунду лід під ним з глухим тріском проломився. Чорна вода схопила його миттєво. Він навіть не встиг закричати. Лише широко розплющені очі на мить зустрілися з моїми — і він зник під поверхнею. Темна вода зімкнулася над ним з жадібним хлюпанням. Кілька бульбашок. І все.

— ДЕВІД!!!

Я кинувся вперед, падаючи на живіт, вдаряючи кулаками по льоду, намагаючись розбити його, дістатися. Вода бризкала мені в обличчя. Холод пропалив шкіру до кісток. Я кричав його ім’я знову і знову, доки голос не зірвався в хрип.

Руки гребли по порожній чорній дірі. Нічого. Лише лід і темрява. Сирени вже вили зовсім поруч. Світло фар осліпило. Голоси. Крики. Хтось біг по снігу. Мене схопили грубо, різко. Викрутили руки за спину. Холодний метал наручників клацнув уже на моїх зап’ястях. Я не опирався. Я лише кричав, захлинаючись снігом і сльозами:

— Там він!! У воді!! Врятуйте його!! Будь ласка!! Він там!! Мій Девід!! Врятуйте його!! Він тоне!!

Хтось щось відповідав. Хтось намагався мене заспокоїти. Але я вже нічого не чув. Перед очима все ще стояла та чорна діра в льоду. І його очі в останню мить. Світ почав пливти. Я відчув, як ноги підкошуються. Як темрява накриває з головою швидше за будь-яку воду. Останнє, що я почув, — свій власний зірваний шепіт:

— Девід…

А потім усе зникло.