Раді Вас бачити!

Квартира містера Мелона розташовувалася на третьому поверсі старого цегляного будинку, який університет орендував для кількох викладачів. Будинок був тихим, майже безлюдним. Довгий коридор пах старим деревом, свіжою фарбою й кавою 

 Я натиснув кнопку дзвінка.

За дверима якийсь час було тихо. Потім почувся приглушений кашель, важкі кроки, дзенькіт замка. Двері прочинилися.

 Містер Мелон стояв перед нами в темно-синьому домашньому халаті, поверх якого був недбало накинутий старий вовняний кардиган. На носі криво сиділи окуляри, а сиве волосся стирчало в різні боки, ніби він щойно прокинувся. Побачивши мене, він навіть трохи здивувався.

— Райдер?

— Добрий день, містере Мелон — Я несміливо всміхнувся й підняв книгу. — Ми... хотіли провідати вас. І містер Найт просив передати це.

На його суворому обличчі майнула тінь здивування.

— Заходьте.

Він відступив убік.

Квартира виявилася значно просторішою, ніж я очікував.

Старі, але дорогі меблі з темного дерева, високі книжкові шафи майже до самої стелі, важкі бордові штори, трохи вицвілий перський килим і картини в масивних позолочених рамах. Усе виглядало так, ніби господар прожив тут уже не один десяток років, хоча насправді квартира була службовою.

Книжок було так багато, що вони стояли не лише на полицях, а й лежали акуратними стосами просто на підлозі.

Єдине, що вибивалося з цієї майже академічної впорядкованості, — невеликий журнальний столик біля крісла.

На ньому стояли дві брудні тарілки, кілька блістерів із таблетками, зім'яті серветки, напівпорожня склянка й кришталевий графин із густою бурштиновою рідиною. Судячи із запаху, це був зовсім не яблучний сік.Повітря в квартирі було важким. Пахло ліками, старими книжками, нафталіном... і алкоголем, який, здавалося, встиг увібратися навіть у штори.

 Містер Мелон зачинив за нами двері. І лише тепер помітив Девіда. Його обличчя змінилося майже миттєво. Здивування згасло. Кутики губ опустилися.

— Моріссон...

Він вимовив це прізвище так, ніби випадково знайшов у тарілці волосину. Девід мовчки кивнув.

— Добрий день, сер.

Мелон нічого не відповів.

Лише довго дивився на нього поверх окулярів. Мені знову стало ніяково

Містер Мелон кілька секунд мовчки дивився на Девіда. Потім повільно зняв окуляри.

— А я був певен, що вас уже виключили з університету. — У квартирі запала тиша. — Або, — сухо додав він, — ви хоча б знайшли в собі крихту здорового глузду й перевелися на інший факультет.

Мені здалося, що повітря навколо нас раптом стало густішим. Я подивився на Девіда. Він зблід. Настільки різко, що навіть ластовиння на його обличчі потьмяніло. Його губи ледь ворухнулися, але він так нічого й не сказав. Лише коротко кивнув. Розвернувся.І мовчки вийшов із квартири.

— Девіде...

Я розгублено перевів погляд на Мелона. Той уже взяв із моїх рук книгу. Навіть не відкрив її.

— Дякую, Райдер. Передайте Найту, що я прочитаю, коли почуватимуся краще.

Його голос був рівний. Наче щойно нічого не сталося. У мене всередині щось болісно стиснулося.

— До побачення, містере Мелон.

Я зовсім не пам'ятаю, як вийшов із квартири. Двері за моєю спиною тихо зачинилися.Я кинувся вниз сходами. Девід уже був надворі.

Він стояв біля старого клена, сховавши руки в кишені куртки. Осінній вітер зривав із дерева поодиноке листя. Я підійшов ближче.

— Девіде...

Він не озирнувся, лише важко вдихнув.Я обережно поклав руку йому на плече. Від цього дотику він здригнувся. Потім повільно опустив голову. Я помітив, як блиснули його очі. Вони були вологими.

— Він ненавидить мене... — тихо сказав Девід, тремтячим голосом.

— Розумієш? — Я мовчав. — Він зробить усе... щоб мене вигнали.

Кілька секунд він не говорив нічого. Лише дивився кудись у мокрий асфальт. І я не знав, що відповісти, тому, що добре розумів — він має рацію. 

— А якщо це станеться...

Девід замовк, і важко зітхнув. Я не знайшов правильних слів. Тому просто обійняв його за плечі. Його тіло нервово тремтіло. Ледь помітно. Майже непомітно.

— Не виженуть, — тихо сказав я.

Він не відповів.

— Чуєш? — Я стиснув його плече трохи міцніше. — Не виженуть. Я обіцяю.

Він заплющив очі.І лише ледь помітно кивнув.

-------

Наступний тиждень промайнув так швидко, ніби хтось перегорнув одразу кілька сторінок нашого життя.

Девід майже щодня допомагав батькові в бюро. Спочатку носив квіти, переставляв столи, прибирав після церемоній, а згодом уже й сам знав, що і де має стояти. Батько був ним щиро задоволений. Здається, Девід теж. Уперше за довгий час я бачив, як він говорив про майбутнє без тієї гіркої усмішки, що стала для нього майже звичною.

Він почав відкладати кожен зароблений долар. Мріяв, що вже зовсім скоро зможе винайняти невелику квартиру й нарешті переїхати від дядька.

Джордж дивним чином утихомирився. Принаймні більше не чіпав Девіда. Можливо, тому, що той майже не бував удома. А можливо, тому, що до будинку повернулася тітка Дженні після кількох тижнів у сестри. Якось Девід лише знизав плечима й тихо сказав:

— Тепер він знову зривається на ній.

Більше ми до цієї теми не поверталися. В університеті теж усе складалося напрочуд добре. Заняття з містером Найтом перетворилися на подію, якої чекали навіть ті, хто раніше рахував хвилини до кінця пари. Він умів говорити про літературу так, ніби вона була не предметом, а живою істотою. Навіть найледачіші студенти починали щось занотовувати, а після лекцій ще довго сперечалися в коридорах про книжки, яких раніше й у руки не брали. Мені здавалося, що так буде завжди. Напевно, саме так люди й помиляються. Усе хороше рано чи пізно закінчується.

Того п'ятничного ранку містер Найт увійшов до аудиторії з тією ж теплою усмішкою, що й завжди. Та вже з перших його слів стало зрозуміло: сьогоднішня лекція — остання.

— Друзі, — сказав він, спираючись на кафедру. — Маю для вас дві новини. Хорошу і... не дуже. Хороша полягає в тому, що містер Мелон уже одужав. Лікарі дозволили йому повернутися до роботи. А погана... це означає, що сьогодні я востаннє стоятиму перед вами як викладач.

В аудиторії запала така тиша, що було чути, як хтось у задньому ряду впустив ручку. Навіть Джулія не пожартувала. Лише тихо зітхнула. Здавалося, ніхто не зрадів новині про одужання містера Мелона так сильно, як засмутився через прощання з Олівером Найтом.