Раді Вас бачити!

Перший справжній зимовий ранок прийшов тихо. Вночі дощ змінився снігом, і тепер за вікном лежало щось нове, чисте, майже недоторкане. Біле покривало накрило дахи сусідніх будинків, підвіконня, голі гілки дерев. На тротуарах сніг ще зберігав сліди чиїхось кроків, але в затишних дворах залишався рівним і м'яким, наче місто ще не встигло його торкнутися.

Я прокинувся раніше, ніж зазвичай. У кімнаті було тепло, а за склом панувала тиха зимова блакить. Сонце ще не піднялося достатньо високо, щоб наповнити нею все приміщення, і лише тонка смуга світла лежала на підлозі біля вікна. Девід спав у моїх обіймах. Він тихо сопів, притулившись до мене, і час від часу ледь помітно ворушився уві сні. Його волосся розсипалося по подушці, довше, ніж у більшості чоловіків, і в ранковому світлі здавалося не просто каштановим, а майже рудим. Там, де на нього падала бліда смуга сонця, пасма набували теплого мідного відтінку. Я дивився на нього й не поспішав рухатися.Мені подобалося, яким він бував уві сні.

Без сором'язливої усмішки, без звички відводити погляд, без тієї легкої настороженості, яка часом з'являлася в ньому під час розмов. Уві сні він здавався зовсім юним і водночас дивовижно спокійним. Його обличчя втрачало напруження, губи були трохи прочинені, а на щоці залишився ледь помітний слід від подушки.

Я обережно прибрав пасмо волосся з його чола. Девід щось пробурмотів і міцніше притулився до мене. Я завмер, щоб не розбудити його. За вікном хтось пройшов тротуаром. Почувся приглушений скрип снігу під взуттям, потім шум автомобіля, що повільно рушив із місця — місто прокидалося, поверталося до своїх справ. А тут, у цій кімнаті, час ніби зупинився. Наближалося Різдво. Я бачив це на вулицях, у вітринах магазинів, у гірляндах, які вже почали запалювати вечорами. Люди купували подарунки, поспішали додому, говорили про свята. А я дивився на Девіда й думав, що для мене все це давно набуло іншого значення. Раніше я міг уявити Різдво як вечерю в батьківському домі, голос Марії з кухні, запах запеченого м'яса, сміх і подарунки під ялинкою. Тепер у моїх думках постійно був він.

Девід біля каміна.

Девід на сусідній подушці.

Девід, який дивиться на мене й усміхається так, ніби в усьому світі немає нічого важливішого за цю мить.

Я знав, що кохаю його. Не тільки тоді, коли він торкався мене або коли ми залишалися вдвох за зачиненими дверима. Я кохав його й зараз — сонного, розслабленого, трохи смішного через те, як він сопів і ховав обличчя в подушку. Мені хотілося захистити цю тишу. Захистити його. Я провів пальцями по його плечу й подивився на бліде зимове світло, що повільно просочувалося в кімнату.

Усе здавалося таким простим. Він був поруч. Він належав цьому ранку, цій кімнаті, моїм обіймам. І раптом усередині мене піднялося те саме почуття, яке останнім часом ставало дедалі сильнішим. Воно вже не було схоже на звичайний страх втратити кохану людину. У ньому з'явилося щось тверде, майже непохитне. Я не віддам його. Нікому.

Ця думка виникла надто спокійно, без люті, без крику, і саме тому вона здалася мені такою переконливою. Я нахилився й торкнувся губами його волосся. Девід ледь ворухнувся, але не прокинувся. Я заплющив очі.

На кілька секунд мені вдалося повірити, що цього достатньо. Що якщо я просто триматиму його міцніше, якщо не дозволю нічому втрутитися, то все залишиться таким, як зараз.

А за вікном сніг продовжував падати на місто, приховуючи під собою сліди минулої осені.

Девід прокинувся хвилин за двадцять. Спочатку він лише поворухнувся, сонно насупився й сильніше притиснувся до мене, ніби намагався сховатися від ранку. Я відчув, як його пальці ковзнули по моїм грудям, а потім він повільно розплющив очі.

— Котра година? — пробурмотів він.

— Ще рано.

— Наскільки рано?

— Достатньо, щоб ти міг поспати ще.

Девід ледь усміхнувся, не відкриваючи очей.

— Ти дуже турботливий.

— Я знаю.

Він тихо засміявся. Цей сміх був сонним, трохи хрипким, і я відчув, як щось тепле розливається в грудях. Хотілося залишатися так якомога довше, не думати про час, про університет, про повідомлення, яке я прочитав напередодні.

Девід нарешті підняв голову й подивився на мене. Його волосся розтріпалося, кілька мідно-каштанових пасом упали на очі. Він спробував прибрати їх рукою, але тільки ще більше скуйовдив.

— Чого ти дивишся?

— Не можна?

— Можна.

Він усміхнувся ширше. Я торкнувся його щоки. Девід не відсахнувся, лише трохи нахилив голову до моєї долоні. У ньому не було ні напруження, ні звичної сором'язливої спроби відвести погляд. Він здавався щасливим. І, можливо, справді був. Йому було добре зі мною. Я знав це. Принаймні хотів у це вірити. А ще я знав, що гроші, які він отримував завдяки мені, давали йому те, чого раніше бракувало: спокій, можливість не рахувати кожну купюру, не боятися наступного місяця.

Мені подобалося думати, що я даю йому не тільки себе. Що поруч зі мною його життя стає легшим. Девід нахилився й поцілував мене. Я відповів на поцілунок, затримавши його біля себе ще на кілька секунд. Його губи були теплими, а усмішка залишилася між нами навіть тоді, коли ми відсторонилися.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Тепер уже доброго.

Він поклав голову мені на плече. За вікном сніг відбивав бліде світло ранку. На підвіконні лежала тонка біла смуга, а десь у сусідньому будинку вже миготіла гирлянда. На кухонній частині студії темніла чашка, залишена з вечора, а на стіні висіла маленька гірлянда, яку Девід купив кілька днів тому. Вона ще не світилася, але сама її присутність робила кімнату трохи святковою.

— Я приготую каву, — сказав я.

— Ти?

— Не дивись так. Я здатен закип'ятити воду.

— Це вже серйозний рів

ень кулінарії.

Я штовхнув його плечем.

— Вставай, нахабо.