Раді Вас бачити!

Я бачив, як Девід сів на переднє сидіння. Застібнув ремінь. Спокійно. Як завжди. Чоловік нахилився до нього. Спочатку здалося, ніби перевіряє щось. Але я бачив надто добре. Навіть крізь брудне скло й сніг. Його рука лягла на потилицю хлопця.

Пальці вп’ялися у волосся.

І він повільно, але жорстко натиснув. Девід нахилився. Голова пішла вниз. Прямо до паху.

Господи!..

Йому навіть не вистачило терпіння від’їхати. Прямо тут. На стоянці. Під дохлим неоном цього брудного бару. Моє серце билося так, ніби хотіло вирватися крізь ребра. Кожен удар віддавав у скроні тупим, брудним болем. Дихати стало важко. Повітря в салоні раптом зробилося густим і гірким.

Я хотів відвести очі. Справді хотів. Але не міг.Я вже не бачив Девіда. Бачив лише чоловіка. Його обличчя. Задоволене. Розслаблене. Рот трохи відкритий. Очі напівприкриті.

Він дивився вниз, туди, де зараз була голова мого хлопчика, і виглядав так, ніби нарешті отримав те, за що заплатив. А я сидів і дивився.

Ось воно. Ось звідки в нього весь цей досвід. Не з кіно. Не з випадкових поцілунків у темряві. З ось цього. З чужих рук на потилиці. З машин на задвірках. З чоловіків, яким начхати, як його звати.

Я відчував, як щось остаточно ламається всередині.

Не красиво. Не драматично.

Просто тріскає й обсипається, як старий зуб. І я продовжував дивитися, бо вже не було куди дітися.

І я дивився.

Чоловік задоволено заплющив очі. Рот трохи відкритий.

Обличчя розслабилося так, ніби йому зробили дорогий масаж. Потім Девід підняв голову. Вони щось сказали одне одному. Коротко. Діловито.

Чоловік поліз у внутрішню кишеню куртки, витягнув гроші й простягнув їх. Девід узяв. Не перерахував. Просто сховав.Чоловік ще щось мовив. Девід кивнув.

Джип рушив.Повільно виїхав зі стоянки й розчинився в сірому грудневому світлі.Я сидів.Не злий. Не розірваний від люті. Просто порожній. Наче хтось вимкнув усередині всі лампочки й залишив тільки холодну кімнату з голими стінами.

Руки тремтіли. Дурнувато, дрібно. Я дивився на них, ніби вони належали комусь іншому. Якось увімкнув запалювання. Якось виїхав. Якось добрався додому.

Марія щось запитала з кухні. Я не розібрав слів. Не відповів. Пройшов повз. Двері кімнати зачинилися за мною самі. Я доповз до ліжка й просто впав обличчям у подушку. Одягнений. У взутті. Не роззувся навіть. Лежав і дивився в темряву під повіками. Не розумів. Просто не розумів, як він міг.

Як це тіло, яке я цілував, могло отак згинатися в чужому джипі за гроші. Як він міг після цього повертатися й дивитися мені в очі.

 Нічого не боліло. Просто всередині більше нічого не було. Я лежав у своїй кімнаті й дивився в стелю. Думки ходили по колу й ніяк не хотіли зупинятися.

Девід.

Той бар.

Чоловік біля джипа.

Його рука на Девідових сідницях.

Я заплющив очі, але від цього картинка не зникла. Навпаки — стала ще чіткішою. Я не знав, що робити.

Напевно, завтра поговорю з ним. Скажу все, що думаю. Все, що накопичилося. Я ж стільки для нього зробив. Стільки всього. Хіба він цього не розуміє? З цією думкою я й заснув. Мене розбудила музика. Спочатку я навіть не зрозумів, звідки вона.

Кілька тихих нот повільно розтікалися темним будинком, ніби хтось обережно лив воду. Я підняв голову з подушки. Хтось грав на роялі. У блакитній кімнаті.

Я сів. Після від’їзду Глорії туди майже ніхто не заходив. Раніше її музика була звичною частиною дому — тепер кімната стояла мертвою. І раптом знову ожила. Я прислухався.

«Місячна соната». У коридорі було темно й ненормально тихо. Настільки тихо, що кожен мій крок звучав як порушення чогось забороненого. Музика тягнула вперед. Чим ближче я підходив, тим сильніше відчував цей дивний подвійний стан: страх і одночасне, майже хворобливе бажання побачити, хто там грає. Двері були прочинені. Зі щілини падала вузька смуга місячного світла — холодна, синювата. Я зупинився на порозі. Спочатку подумав, що це Глорія.

Жінка сиділа за роялем, тримаючи спину ідеально рівно. На ній була довга чорна сукня, що майже розчинялася в темряві. Довге хвилясте волосся спадало на плечі. Таке саме, як у Девіда. Я зробив ще один крок. Вона продовжувала грати.

Пальці рухалися спокійно, майже ніжно. Місячне світло ковзало по її обличчю, по ключицях, по чорній тканині.

Вона була красивою. Надто красивою. І саме ця краса лякала найбільше — у ній не було нічого живого. Ні тепла, ні дихання, ні випадковості. Я дивився й не міг відвести очей. Потім побачив її шию. З неї стирчав шприц. Тонка голка темніла на тлі мертво-білої шкіри. Крапля чогось темного застигла біля місця уколу. Холод пройшов по всьому тілу — повільно, як лід під шкірою.

Це була не Глорія. Я впізнав обличчя. Джині. Мати Девіда. Вона грала далі, ніби шприц був просто прикрасою. Мелодія лилася тихо й чисто, майже заколисуюче. І від цієї чистоти мене нудило. Я хотів гукнути її.

Хотів зруйнувати цю тишу хоч якимось звуком. Але горло стислося. Джині не дивилася на мене. Вона просто грала. А потім повільно — дуже повільно — повернула голову в мій бік. Мелодія не збилася жодної ноти. Її очі були відкриті. І в них не було нічого.