Раді Вас бачити!

Додому я повернувся вже надвечір. У вітальні все було так, як завжди. Батько сидів у своєму кріслі з розгорнутою газетою. Телевізор працював десь на задньому плані, неголосно, більше для компанії, ніж заради програми. З кухні тягнуло теплом і спеціями. Я зняв куртку й повісив її в передпокої.

— Уже вдома? — долинув голос Марії. 

Вона визирнула з кухні, витерла руки об рушник і глянула на мене поверх окулярів.

— Молодий сеньйоре, ви вчора, між іншим, мали бути на вечері.

— Знаю.

— Я не просто так цілий вечір біля плити стояла.

— Вибачте.

Марія фиркнула.

— Вчора я приготувала енчиладас із куркою, чилі та сиром. Ще зробила гуакамоле і кукурудзяні коржики. Думала, хоч раз нормально повечеряєте з батьком. 

— І що?

— А нічого. Довелося все викинути.

— Маріє...

— Не «Маріє». Молодий сеньйоре.

Я усміхнувся.

— Наступного разу попереджу.

— Оце вже інша розмова.

Вона зникла на кухні, щось невдоволено бурмочучи собі під ніс. Батько опустив газету.

— Ну що, як Девід?

— Добре.

— Квартира йому сподобалася?

— Так. Дуже.

Батько кивнув і знову склав газету на колінах.

— Я, до речі, сподівався, що ти запросиш його сьогодні на обід.

— Я теж думав про це. 

— То чому не запросив?

— Його викликав містер Хоуп. Сказав, що треба допомогти в бюро.

Батько здивовано подивився на мене. Між широкими бровами виникла глибока зморшка, що свідчила про занепокоєння. 

— Містер Хоуп?

— Так.

Батько нахмурився. 

— Дивно...

— Що?

Він відклав газету на підлокітник.

— Сьогодні роботи в бюро немає. — Я мовчав. — Хоуп поїхав додому ще зранку.

Телевізор продовжував щось говорити. На кухні дзенькнула чашка.

— Ти впевнений?

— Звичайно. — Батько здивовано подивився на мене — А що?

Я відповів не одразу. 

 Перед очима виник Девід. Його спокійне обличчя. Його слова про містера Хоупа. І двері бюро, до яких він зайшов кілька годин тому.

Я повільно кивнув, наче уві сні. 

— Ага.

І все. Більше я нічого не сказав. Не міг сказати. Світ довкола наче зник. Я стояв посеред вітальні й дивився в одну точку, при цьому нічого не бачачи. 

Хоуп дома. Отже, Девід збрехав.

Чому?

Перше, що спало мені на думку, було настільки очевидним, що я відразу відкинув його.

Ні.

Не може бути. Я ж знаю Девіда. Знаю, як він дивиться на мене. Як засинає поруч. Як бере мене за руку. Як червоніє від найменшого натяку. Але тоді чому він не сказав правду?

— Стівене, ти будеш вечеряти? — гукнула Марія. — Я сьогодні таке приготувала...

Я не відповів. Я вже йшов до своєї кімнати.

— Стівене?

Я почув своє ім'я десь позаду, але не зупинився. Двері зачинилися. Я сперся на них спиною. Стояв так кілька секунд, потім повільно видихнув.

Перед очима знову виникла Джулія. Її усмішка. Її погляд на Девіда.

«Ну що, до вечора, котику?»

Я заплющив очі.

— Та ні... — Сказав уголос, хоча в кімнаті нікого не було. — Ні.

Я відштовхнувся від дверей і почав ходити.

Туди.

Назад.

Знову туди.

«Чорт! Чому він не сказав мені. Міг же просто сказати: я зайнятий. Міг сказати: у мене справи. Навіщо вигадувати Хоупа?».

Я різко зупинився.

А якщо?..

Ні!!!

Я знову почав міряти кімнату кроками. Мені хотілося подзвонити.Телефон лежав на столі. Я взяв його. Відкрив контакти. 

Девід.

Мій палець завис над його ім'ям. 

«Подзвонити. Запитати. Де ти? Чому ти мені збрехав? З ким ти?»

Я вже майже натиснув, але зупинився. Бо раптом подумав: а якщо він не сам? Мене наче облили холодною водою. Я опустив телефон.

Ні...

Я не хотів це чути. Не зараз. Я кинув його на ліжко, але майже відразу схопив назад. Подивився на екран. Тиша. Жодного повідомлення. Я стиснув телефон так сильно, що пальці побіліли.

Джулія.

Хоуп.

Брехня.

І ще те, що Девід сьогодні весь час ухилявся від моїх запитань про те де він був того злощасного вечора коли загинув містер Мелон.

 Усе раптом з'єдналося. Занадто легко. Я сів на край ліжка. Провів долонею по обличчю.

— Тільки не це...

У мене перехопило подих. Я не знав, що робити з цією думкою. Бо якщо вона правда... Якщо Девід справді був із кимось... Я заплющив очі. Переді мною знову був він. Мій Девід. І я раптом зрозумів, наскільки сильно я його боюся втратити. Настільки сильно, що мені стало майже фізично боляче.

Я встав. Знову почав ходити кімнатою. Швидше. Ще швидше. Я не міг сидіти. Не міг лежати. Не міг думати.Але думки все одно лізли в голову.

Він тобі збрехав.

Він не сказав, де був.

Хоуп його не кликав.

Тоді хто?

Я різко вдарив долонею по столу.

— Чорт!

У кімнаті знову стало тихо. Я стояв, важко дихаючи, і дивився на свою руку. Потім на телефон.

Девід.

Я знову відкрив його номер. Цього разу натиснув не виклик. Просто дивився на ім'я. Мені страшенно хотілося почути його голос. І водночас я боявся його почути більше за все на світі. Бо поки він мовчав, я ще міг переконувати себе, що помиляюся. Що все це дурниця. Що є якесь нормальне пояснення. Але якщо він відповість...І я почую в його голосі щось не те...

Я не знав, що тоді зі мною буде.

Я не міг залишатися в кімнаті. Сидіти й чекати було гірше, ніж не знати. Я спробував сісти на край ліжка, але вже за кілька секунд підвівся. Пройшовся до вікна. Назад. Взяв телефон. Поклав. Знову взяв. У голові крутилася одна й та сама думка.

«Хоуп його не кликав.»

Я не знав, що робити з цим. Найгірше було те, що я вже почав знаходити пояснення сам. І кожне наступне було гіршим за попереднє.

— Стівене?

Я почув батька в коридорі. Двері відчинилися не до кінця.

— Ти куди?

Я вже натягував куртку.

— Стівене?

Я нічого не відповів. Просто взяв ключі.

— Ти хоча б вечеряти будеш?

Я пройшов повз нього.

— Куди ти зібрався?

Я не почув останнього питання. Вірніше зробив вигляд, що не почув. 

 За кілька хвилин я вже сидів у машині. Двигун загуркотів, і цей звук чомусь приніс полегшення. Я виїхав на вулицю. Не знав куди. Просто їхав. Нічний Бруклін пропливав за вікнами уривками світла. Вивіски магазинів, що давно мали б зачинитися, але все ще світилися. Червоні вогники над входами до барів. Аптека на розі. Пральня з великим круглим вікном, за яким повільно крутилися барабани машин.

Таксист просигналив мені. Я навіть не зрозумів чому. Їхав далі. На перехрестях ловив зелене, не замислюючись, куди повертаю. Місто жило своїм життям. Хтось сміявся біля бару. Двоє хлопців сперечалися біля кіоску. Жінка в довгому пальті чекала таксі, притискаючи до грудей паперовий пакет. Десь далеко завила сирена. 

 Я дивився на все це і нічого не бачив. У мене перед очима був тільки Девід. І Джулія. Я стиснув кермо. Може, я все вигадав?.. Ця думка з'являлася. Я чіплявся за неї. А потім сам же її знищував. Бо якщо я все придумав, навіщо Девід збрехав?

Я повернув ще кудись. Потім ще. Не знаю, скільки минуло часу. Може, двадцять хвилин. Може, година. Я не стежив за годинником. І тільки коли зупинився на червоному світлі, раптом зрозумів, де знаходжуся.

Будинок де знаходилася квартира Девіда.

Я навіть не пам'ятав, як сюди доїхав. Серце неприємно стиснулося. Я повільно під'їхав до узбіччя й припаркувався. Підняв голову. Вікна його квартири були темні. Я дивився на них, не відводячи погляду.

Темно. Зовсім темно. Потім мій погляд ковзнув на сусідні вікна.

Джулія.

Теж темно.

Я завмер.

Ось воно.

Навіть не треба було нічого шукати. Їх обох немає вдома. Я відкинувся на спинку сидіння. Заплющив очі. І в ту ж мить уява зробила все за мене.

Девід.

Джулія.

Десь разом.

Можливо, сміються. Можливо, вона знову називає його котиком. Можливо, він дивиться на неї так само, як дивився на мене. Я стиснув зуби.

— Ні.

Але перед очима вже стояла картина, якої я ніколи не бачив. Я сам її створив. Сам намалював кожну деталь. І від цього вона здавалася майже справжньою. Я уявив, як вона торкається його волосся. Як він не відсувається. Як вона нахиляється до нього.

А потім подумав про те, що сьогодні він навіть не захотів нормально сказати мені, де був. Мені стало важко дихати. Я відчинив вікно. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Не допомогло. Я знову подивився на темні вікна. Дивився так довго, що почав бачити там рух. Хоча знав — це лише відбиття вуличного світла. Я міг би подзвонити. Міг би піднятися. Постукати у двері. Але не зробив нічого. Просто сидів у машині перед його будинком і дивився на темні вікна. І з кожною хвилиною мені ставало дедалі важче переконувати себе, що я помиляюся.