Раді Вас бачити!

Прокинувшись, я одразу ж пішов у душ. Потім нашвидкуруч натягнув джинси, худі й майже вибіг із дому, не звертаючи уваги на невдоволене бурмотіння Марії.

Вона вкотре пояснювала, що якщо я й далі нехтуватиму сніданками, то неодмінно зароблю виразку шлунка й помру в страшних муках, як її легендарний дядечко Матіас.

 Щоправда, наскільки я пам'ятав, ще минулого тижня той самий дядечко Матіас помер від того, що щовечора випивав забагато пива. До цього причиною його смерті була дизентерія через немиті фрукти. А ще раніше — проблеми із серцем після надто гострого чилі.

Я давно перестав уточнювати, яка з версій правдива. Здається, такий «дядечко Матіас» є в кожній родині. Я був настільки схвильований майбутньою зустріччю з Девідом, що апетиту зовсім не було. Тому на всі докори Марії і її передбачення моєї швидкої смерті від голоду, я лише відмахнувся і швидко вистрибнув за двері. 

Його вчорашній нарис уперто не виходив із голови. Раз по раз я повторював собі, що це нічого не означає. Просто збіг. Просто художній текст.Усі ці розмови про те, що письменник здатен писати лише про те, що пережив сам, завжди здавалися мені нісенітницею. Якщо я колись опишу вбивство, це ж не стане доказом того, що я когось убив. Та й навряд чи кожен автор детективів або трилерів носить у шафі кілька скелетів. Ні. Найімовірніше, я просто шукав прихований сенс там, де його не було. Девід написав хороше оповідання, і лише. 

---

Старенький Ford завівся лише з другої спроби. Мотор невдоволено загуркотів, ніби теж вважав, що їхати кудись о восьмій ранку — не найкраща ідея. Я усміхнувся й обережно виїхав із подвір'я. На сьогодні в мене були дві лекції: психологія особистості та вступ до кримінології. Будь-якого іншого дня я б не пропустив їх ні за що. Я надто добре знав ціну гарним оцінкам. Та сьогодні думки про університет здавалися далекими й неважливими.

Я весь час думав про Девіда.Про його дивний нарис. Про його усмішку. Про те, як він учора притулився щокою до моєї руки. Я тихо видихнув.

— Господи, Стіве... Ти поводишся, як закоханий підліток.

Від цієї думки мені стало ніяково. Я зробив голосніше радіо, ніби музика могла змусити мене думати про щось інше. Не допомогло.

Повернувши на Flatbush Avenue, я раптом зрозумів, що їду до автомайстерні з порожніми руками. Не найкраща ідея. За кілька кварталів трапилася знайома закусочна " У Теда ". Там готували досить пристойно , без ризику підхопити якусь гидоту і відправитися в гості до " дядечки Матіасса" 

Я звернув на парковку. Усередині пахло свіжою кавою, смаженою картоплею й підсмаженими булочками. За стійкою сонна дівчина в зеленому фартусі ліниво побажала мені доброго ранку. Я замовив два великі паперові стакани кави, два чизбургери й картоплю фрі.

— Великий апетит? — усміхнулася касирка.

— Нас двоє.

Вона мовчки кивнула й простягнула пакет. Повертаючись до машини, я раптом упіймав себе на тому, що усміхаюся. Без жодної причини. Просто тому, що невдовзі побачу Девіда.

Дощ нарешті скінчився.

Над Брукліном висіло низьке сіре небо, але крізь хмари вже пробивалися тонкі смуги сонячного світла.

Настрій був напрочуд легким.

Майже безтурботним.

Лише десь глибоко всередині залишалася маленька, настирлива думка про вчорашній нарис.

Я все ще не знав, чи справді впізнав у ньому себе.

Чи просто дуже цього хотів.

Я зробив ковток гарячої кави й сильніше стиснув кермо.

Попереду вже виднілася знайома вивіска автомайстерні.

Сам того не помічаючи, я натиснув на педаль газу трохи сильніше.

Старенький Ford завівся лише з другої спроби.

Мотор невдоволено загуркотів, ніби теж вважав, що їхати кудись о восьмій ранку — не найкраща ідея.

Я усміхнувся й обережно виїхав із подвір'я.

На сьогодні в мене були дві лекції: психологія особистості та вступ до кримінології.

Будь-якого іншого дня я б не пропустив їх ні за що.

Я надто добре знав ціну гарним оцінкам.

Та сьогодні думки про університет здавалися далекими й неважливими.

Я весь час думав про Девіда.

Про його дивний нарис.

Про його усмішку.

Про те, як він учора притулився щокою до моєї руки.

Я тихо видихнув.

— Господи, Стіве... Ти поводишся, як закоханий підліток.

Від цієї думки мені стало ніяково.

Я зробив голосніше радіо, ніби музика могла змусити мене думати про щось інше.

Не допомогло.

Повернувши на Flatbush Avenue, я раптом зрозумів, що їду до автомайстерні з порожніми руками.

Не найкраща ідея.

За кілька кварталів трапилася знайома закусочна.

Я звернув на парковку.

Усередині пахло свіжою кавою, смаженою картоплею й підсмаженими булочками.

За стійкою сонна дівчина в зеленому фартусі ліниво побажала мені доброго ранку.

Я замовив два великі паперові стакани кави, два чизбургери й картоплю фрі.

— Великий апетит? — усміхнулася касирка.

— Нас двоє.

Вона мовчки кивнула й простягнула пакет.

Повертаючись до машини, я раптом упіймав себе на тому, що усміхаюся.

Без жодної причини.

Просто тому, що невдовзі побачу Девіда.

Дощ нарешті скінчився.

Над Брукліном висіло низьке сіре небо, але крізь хмари вже пробивалися тонкі смуги сонячного світла.

Настрій був напрочуд легким.

Майже безтурботним.

Лише десь глибоко всередині залишалася маленька, настирлива думка про вчорашній нарис.

Я все ще не знав, чи справді впізнав у ньому себе.

Чи просто дуже цього хотів.

Я зробив ковток гарячої кави й сильніше стиснув кермо.

Попереду вже виднілася знайома вивіска автомайстерні.

Сам того не помічаючи, я натиснув на педаль газу трохи сильніше.

Автомайстерня зустріла мене незвичною тишею.

На підйомнику застиг старий темно-зелений Chevrolet Caprice, з якого звисало кілька масних проводів. Поряд лежав відкритий ящик із гайковими ключами, а на бетонній підлозі темніли калюжі моторної оливи.

Запах був важкий.

Бензин.

Мастило.

Гаряче залізо.

Я заглушив двигун і взяв із пасажирського сидіння паперовий пакет із бургерами.

— Девіде? — гукнув я.

Ніхто не відповів.

Лише десь у глибині майстерні тихо гудів старий компресор.

Я зробив ще кілька кроків.

— Містере Моріссоне?

Тиша.

Тоді я помітив прочинені металеві двері, що вели на задній двір. Звідти долинав чийсь глухий голос. Я не розібрав слів. Лише зрозумів, що то був дядько Девіда і він був дуже і дуже розлюченим. 

Я, не задумуючись, рушив туди. Зробив ще кілька кроків. І завмер.На задньому подвір'ї серед розкиданого мотлоху й іржавих запчастин, стояв Девід. Навколішки.

Його куртка й футболка лежали поруч, просто на мокрому, потрісканому бетоні, крізь тріщини якого проглядали сухі стебелини трави в якогось бадилля. 

Оголена спина була вкрита старими світлими смугами, які відразу впали мені в очі.

Навпроти нього стояв дядько.

Широкоплечий.

Кремезний.

Із товстим шкіряним ременем, двічі складеним удвоє.

Я навіть не встиг нічого сказати.

Ремінь зі свистом розітнув повітря.

Удар.

Сухий.

Короткий.

Девід лише здригнувся.

Але не видав ані звуку.

— Якого біса ти мовчиш?! — гаркнув чоловік.

Ще один удар.

І ще.

Я відчув, як паперовий пакет вислизнув із моїх пальців.

Кришка зі стакана кави злетіла, гаряча рідина розлилася по асфальту.

Тільки тоді вони обоє обернулися.

Девід подивився на мене.

І в ту ж мить я побачив не біль.

Не страх.

А сором.

Ніби найбільшим приниженням для нього були не удари.

А те, що я став їхнім свідком.