Раді Вас бачити!

Коли ми під'їхали до мого будинку, дощ уже майже скінчився. Я подякував Найту, вийшов із машини й навіть не озирнувся. У руці я все ще тримав його книгу.

«Заборонений гріх».

Не знаю навіщо я її забрав із собою. Мабуть, просто не хотів залишати.У будинку було тихо.Я зайшов, зачинив двері й почув голос батька десь із вітальні:

— Стівене?

Я нічого не відповів. Пройшов коридором.

— Це ти?

Я продовжував іти. Не хотілося ні з ким говорити. Я відчував на собі холодний мокрий одяг. Вода стікала з волосся за комір сорочки, черевики неприємно хлюпали під ногами. Я зайшов до кімнати. Поклав книгу на груди. Навіть не зняв куртки. Ліг просто поверх ковдри. У черевиках. Подивився на стелю. Думки вже плуталися.

Девід.

Темні вікна.

Джулія.

Хоуп.

«Поговори з ним завтра. »

Я заплющив очі. І провалився кудись дуже глибоко.

 Я стояв у похоронному бюро свого батька. Але це вже не було те місце, яке я знав. Коридори тягнулися в темряву без кінця, звужуючись і розширюючись, наче живі. Лампи під стелею блимали нерівно — одна за одною згасали, залишаючи після себе лише тьмяні жовті плями, що швидко розчинялися в темряві. Повітря було важким, солодкуватим і гнилим водночас. Воно липло до шкіри, забивалося в ніздрі, осідало на язиці металевим присмаком. Я почув сміх. Жіночий. Хрипкий. Низький. Жахаючий. Я озирнувся. 

Вона стояла прямо посеред коридору. Спочатку я побачив лише силует — високий, тонкий, у темній сукні. Потім світло лампи на мить стало яскравішим, і я розгледів її обличчя. Вродливе і знайоме до болю. 

Високі вилиці. Тонкі губи. Бурштинові очі з тією самою глибокою, трохи сумною посадкою, що й у Девіда. Навіть вигин брів був той самий. Навіть спосіб, яким вона тримала голову — трохи нахиливши, ніби прислухалася.

Мати Девіда.

 Я ніколи її не бачив, але розум звідкись знав це. 

Вона дивилася на мене з дивною, і якоюсь лагідною посмішкою.

— Мій виблядок завжди був зіпсованим.

Голос був м’який, оксамитовий… і водночас неправильний. Ніби звук ішов не з горла, а з якоїсь порожнечі всередині. Я хотів відповісти. Відкрив рот — і нічого. Горло стиснуло судомою. Повітря застрягло десь між грудьми і ротом. Руки стали важкими, пальці не згиналися. Ноги наче приросли до підлоги. Вона нахилила голову ще нижче. Посмішка розтягнулася ширше. Каштанове волосся розсипалося по тендітним плечам. 

— Як і його батько.

І тоді її обличчя почало змінюватися. Спочатку ледь помітно — шкіра втратила пружність, стала восковою, сіруватою. Потім щоки різко запали, ніби хтось зсередини висмоктав усе м’ясо. Очі провалилися в орбіти, залишивши лише темні, вологі ямки, в яких ще миготіло щось живе. Губи посиніли, розтріскалися. З кутиків рота тоненькими білими нитками почали виповзати хробаки. Один. Другий. Третій. Вони звивалися, сліпі й жирні, падали на підборіддя, повзли по шиї. За ними вилізли жуки — чорні, блискучі, з твердими надкрилами. Один застряг у кутику губ і відчайдушно борсався лапками. Вона все ще посміхалася. Тільки тепер ця посмішка була жахливою — розтягнутою, мертвою, повною руху.

— Подивись на мене.

Голос став нижчим, вологішим. Булькав. Я відчув, як по спині стікає холодний піт. Серце билося так сильно, що боліло в горлі. Шлунок стиснувся в тугий клубок. Мені здалося, що я зараз зблюю прямо тут, на підлогу, яка вже не виглядала твердою — вона ніби дихала під ногами.

— Подивись, що він зробив зі мною.

Вона зробила крок назустріч.

Сукня шаруділа, наче по сухій шкірі. З її рота випав ще один товстий хробак і м’яко впав на підлогу між нами. Я намагався відступити. Ноги не слухалися.

Повітря стало густим, як вода. Кожен вдих давався важко, ніби легені вже були забиті тією самою солодкою гниллю. Вона простягнула руку.

Пальці були довгими, синюватими, з чорними нігтями, під якими щось ворушилося.

— Подивись…

Очі в провалених орбітах раптом спалахнули — не світлом, а вологим, гнилим блиском. І я зрозумів, що більше не можу відвести погляд.

— Це все через нього... — просичала вона, посміхаючись ще ширше, своєю моторошною, мертвою посмішкою. 

 Я бачив її гнилі зуби. Землю, що наповнила рот і жуків, що кишіли там. Я відчував сморід мертвечини. Мені захотілося кинутися геть, але ноги наче приросли до підлоги. 

Я все ще не міг відвести очей від того, що колись було матір’ю Девіда, коли з темряви коридору вийшла ще одна фігура.

Спочатку я подумав, що це тінь. Потім побачив мокре волосся, що липло до обличчя, і зрозумів.

Джулія.

Вона йшла повільно, тягнучи ноги, ніби підлога була в’язкою. Одяг — той самий, у якому я бачив її востаннє — був промоклий наскрізь, темний від води, важкий. З поділу сукні стікали тонкі цівки. У волоссі заплуталися довгі пасма водоростей і пожовкле листя. Вони ворушилися, коли вона рухалася, ніби ще живі. Очі були скляні, каламутні, без блиску. Губи сині, майже фіолетові. З лівого кутика рота повільно тягнулася тонка цівка темної, майже чорної крові. Вона стікала по підборіддю і падала на груди, залишаючи брудні розводи. А на шиї…

Темно-синій, майже чорний слід від мотузки. Глибокий, чіткий, з відбитками волокон. Шкіра навколо нього була спухлою, синюватою.

Вона зупинилася в кількох кроках. Повільно підняла голову. І посміхнулася. Посмішка була неправильною — занадто широкою, занадто спокійною для того стану, в якому вона перебувала. Кров з кутика рота потекла швидше.

— Зі мною стався Девід, — сказала вона тихо, майже лагідно. Голос був вологим, булькаючим, ніби вона говорила крізь воду. — Це все через нього.

— Ні, — вирвалося в мене. Голос прозвучав хрипко, майже криком. — Ні! Він ні в чому не винен!

Джулія лише повільно моргнула своїми скляними очима. Водорості в її волоссі ковзнули нижче, торкнулися плеча. А тоді з темряви позаду донісся знайомий, п’яний, важкий голос.

— Ти просто не знаєш, синку… з ким зв’язався.

Я різко обернувся. Джордж стояв у кінці коридору, хитаючись. Очі червоні, рот криво розтягнутий у глумливій усмішці. У руці він тримав щось темне, що крапало на підлогу. Холод пройшов по всьому тілу, від потилиці до п’ят. Повітря раптом стало неможливо густим. Серце билося так сильно, що боліло в горлі. Руки тремтіли. Ноги наче налились свинцем, але мозок уже кричав одне:

БІЖИ!..

Я розвернувся і кинувся геть — у темряву коридору, що тягнулася без кінця. Позаду лунав хрипкий сміх матері Девіда, вологий голос Джулії і п’яний, задоволений регіт Джорджа.

Я біг. А коридор все звужувався.