Раді Вас бачити!

Ранок у Неваді настав без попередження. Сонце викотилося з-за горизонту різко, немов хтось клацнув вимикачем гігантського прожектора, і пустеля миттєво змінила свій гнів на милість. Точніше, на інший вид гніву.

Вже о дев'ятій ранку від нічного холоду не залишилося й сліду. Металевий корпус тур-баса, який ще кілька годин тому здавався морозильною камерою, почав стрімко нагріватися, перетворюючись на духовку.

Скай прокинулася від того, що їй було нестерпно жарко. Вона скинула з себе важкий вовняний плед і обережно, намагаючись не розбудити Ліві, яка спала поруч, вислизнула з обіймів. У салоні стояв важкий, задушливий запах нагрітого пластику, пилу і кількох немитих тіл. Джакс сидів на підлозі, обмахуючись якимось журналом, а Боб із водієм похмуро пили залишки теплої води з пластикових пляшок.

Скай відчинила двері і вийшла назовні. Повітря вже тремтіло маревом над розпеченим асфальтом. Навколо, на скільки сягав погляд, тягнулася іржаво-червона пустеля, вкрита сухими кущами. Жодної машини. Жодного натяку на цивілізацію.

— Якщо ми просидимо тут до полудня, нас можна буде подавати як барбекю, — почувся ззаду хриплуватий зі сну голос Ліві.

Менеджерка спустилася східцями, мружачись від сліпучого сонця. Її зачіска трохи розтріпалася, але навіть у зім'ятій шовковій блузці вона примудрялася виглядати так, ніби контролювала цю пустелю.

— Зв'язку досі немає? — запитала Скай, простягаючи їй свою пляшку з водою.

Ліві зробила ковток і похитала головою, дивлячись на порожнє шосе. 

— Глухо, як у танку.

Саме в цей момент далеко на горизонті, там, де асфальт зливався з небом, з'явилася маленька хмарка пилу. Вона швидко наближалася, супроводжувана низьким, утробним ревом старого, але потужного мотора.

Уся команда миттєво повискакувала з автобуса, вишикувавшись на узбіччі.

З марева виринув старий, вицвілий до блідо-блакитного кольору пікап «Шевроле» десь із сімдесятих. Його крила були поїдені іржею, а на задньому бампері красувалася наклейка, яку вже неможливо було прочитати. Пікап різко загальмував біля їхнього монстра-автобуса, піднявши хмару рудого пилу, яка змусила всіх розкашлятися.

Дверцята зі скрипом відчинилися, і на асфальт ступили потерті ковбойські чоботи зі срібними шпорами.

З машини неквапливо вибрався чоловік, якому на вигляд було далеко за шістдесят. Його довге, сиве волосся було зібране в недбалий хвіст, а обличчя перетинали глибокі зморшки, схожі на пересохлі русла річок. На ньому були витерті джинси, проста біла майка і стара шкіряна жилетка. Очі ховалися за дзеркальними «авіаторами».

Він повільно обійшов тур-бас, присвиснув, дивлячись на відкритий капот, і нарешті звернув увагу на команду.

— Виглядаєте так, ніби зібралися грати концерт для койотів, дітлахи, — його голос був низьким, з хрипотцею людини, яка випалила за життя не одну тисячу сигар і випила море віскі.

— Наш двигун помер, — Ліві миттєво вийшла вперед, умикаючи діловий тон. — Нам потрібен зв'язок, щоб викликати евакуатор для вантажівок, і, можливо, транспорт до найближчого міста. Ми добре заплатимо за допомогу.

Старий зняв окуляри. У його світло-блакитних, напрочуд ясних очах танцювали іронічні бісики. 

— Евакуатор сюди їхатиме до другого пришестя, леді. А в місті вам робити нічого, там лише одна заправка і бар, де подають пиво, яке на смак як віслюча сеча.

Він дістав з кишені зубочистку і задумливо покрутив її в зубах. 

— Чіпляйте свого бегемота до мого фаркопа. Тут за п'ять миль моє ранчо. У гаражі є лебідка, інструменти, а на кухні — стаціонарний телефон, який навіть працює.

Боб скептично пирхнув. 

— Твоя розвалюха розсиплеться на ходу, якщо спробує потягнути дванадцять тонн, діду.

Старий рокер примружився, подивився на техніка і раптом широко, хижо посміхнувся. 

— Ніколи не суди про потужність за іржавим фасадом, синку. Чіпляйте трос, поки я не передумав і не залишив вас смажитися тут до хрусткої скоринки. Мене, до речі, звуть Вінс.

Старий «Шевроле» дійсно виявився монстром у шкурі пенсіонера. З натужним, але рівним ревом він протягнув дванадцятитонний тур-бас п'ять миль розпеченим шосе і звернув на ґрунтову дорогу, що вела до ранчо.

Маєток Вінса виглядав як справжній оазис посеред іржавих пісків Невади. Великий дерев'яний будинок із широкою терасою ховався в тіні кількох розлогих тополь, поруч стояли солідна стайня і просторий гараж-ангар, збудований із гофрованого металу.

Щойно вони зупинилися, Боб із водієм миттєво закотили рукави і разом із Вінсом нирнули під капот автобуса. Решта команди, знеможена спекою, потягнулася до будинку.

Вінс кинув їм на ходу: 

— Двері відчинені. Телефон на кухні, біля холодильника. А в ньому самому є холодне пиво і лимонад, беріть, що знайдете. Тільки не наступайте на хвіст старому Руфусу.

Руфусом виявився величезний, ледачий бладхаунд, який спав на прохолодних дошках тераси. Він лише привідкрив одне око, коли музиканти проходили повз, і знову гучно засопів.

Усередині будинку панувала неймовірна, рятівна прохолода і густий запах старого дерева, шкіри та ледь вловимий аромат дорогого тютюну. Ліві миттєво попрямувала на кухню, на ходу дістаючи свій блокнот — їй треба було додзвонитися до Елеонори, організаторів у Сіетлі та Річарда Гейза. Зік і Хлоя впали на глибокий шкіряний диван у вітальні, ледь дихаючи, а Джакс одразу пішов шукати обіцяний лимонад.

Скай же просто стояла посеред просторого холу. Щось у цьому будинку не давало їй спокою. Тут не було телевізора на пів стіни чи модних меблів. Натомість стіни були завішані картинами, старими індіанськими ловцями снів та... фотографіями.

Вона зробила кілька кроків довгим коридором, що вів углиб будинку, і завмерла.

Стіна по праву руку була суцільним іконостасом музичної історії. Скай повільно підійшла ближче, знімаючи сонячні окуляри. У масивних дерев'яних рамах під склом висіли платинові та золоті диски. Близько десятка. Поруч красувалися чорно-білі фотографії з концертів: гігантські стадіони, море піднятих рук, спалахи піротехніки.

На одному з найбільших фото був зображений молодий чоловік. Без сорочки, з довгим розпатланим волоссям і диким, майже шаленим поглядом. Він стояв на краю сцени, тримаючи в руках легендарний Fender Stratocaster так, ніби це була його зброя, а навколо нього ревів натовп. На барабанній установці позаду нього красувався логотип «Blackwater» — одного з найвідоміших хард-рок гуртів сімдесятих, чиї вінілові платівки Скай у підлітковому віці заслуховувала до дірок.

Вона перевела погляд на невелику скляну вітрину поруч. У ній, дбайливо підсвічений, стояв той самий Stratocaster, зі сколеною фарбою на деці і потертим грифом.

— Звучить він досі краще, ніж виглядає, — пролунав ззаду знайомий хрипкуватий голос.

Скай різко обернулася. Вінс стояв у дверях кухні, витираючи вимазані мастилом руки об ганчірку. Без капелюха і темних окулярів схожість із хлопцем на старому фото була беззаперечною. Ті самі різкі вилиці, той самий пронизливий погляд.

— Ви... Ви Вінсент Кросс, — Скай відчула, як у неї перехопило подих. — Фронтмен і соло-гітарист «Blackwater». Але ж ви... ви просто зникли в сімдесят дев'ятому, прямо посеред світового турне. Журналісти писали, що ви загинули або з'їхали з глузду.

— Журналісти завжди пишуть лайно, мала, — Вінс криво усміхнувся і підійшов ближче, кинувши ганчірку на столик. — Я не загинув, а просто зрозумів, що якщо вийду на сцену ще хоч раз, то точно з'їду з глузду. Тому я купив цей шматок пустелі, кілька коней і залишив той цирк іншим клоунам.

Він подивився на свій старий «Фендер» за склом, і в його очах промайнула тінь якоїсь глибокої, давньої туги.

— Ви граєте такий самий брудний, гаражний рок, як і ми колись, — раптом сказав він, переводячи погляд на Скай. — Я бачив пару ваших виступів на YouTube, коли спускався в місто, де є нормальний інтернет. У тебе є іскра, руда. Але я бачу, як ти дивишся на ці золоті бляшки на моїй стіні.

Вінс зробив крок до неї. 

— Будь обережна. Цей бізнес перемелює таких щирих і гарячих, як ти, на фарш. Він дає тобі світ, а потім забирає найважливіше.

Скай сковтнула, відчуваючи, як по спині, попри спеку в пустелі, пробіг холодок. Слова старого рокера вдарили в саму точку, розбудивши всі її нічні страхи про Сіетл та Мію.

— Як ви зрозуміли, що час піти? — тихо запитала вона, дивлячись прямо йому в очі.

Вінс мовчав кілька довгих секунд, а потім тихо відповів: 

— Коли перестав упізнавати себе в дзеркалі гримерки. Але про це ми поговоримо ввечері біля вогню. Твій технік з водієм вже розбирають мотор у моєму гаражі, а твоя менеджерка вибила термінову доставку запчастин на ранок. Тож сьогодні ви точно ночуєте тут. Боб сказав, що ви непогано співаєте без фонограми. Перевіримо. 

Він підморгнув їй і неквапливо пішов назад на вулицю, залишивши Скай наодинці з історією року і власними думками.

Темрява в пустелі настала так само стрімко, як і світанок. Температура знову почала падати, але цього разу ніхто не мерз. Посеред широкого двору ранчо весело потріскувало велике багаття, розкидаючи золоті іскри в бездонне, густо всипане зорями небо. Навколо не було жодного міського ліхтаря, і здавалося, що Чумацький Шлях можна зачепити рукою.

Втомлена, але сита й розслаблена команда розсілася на дерев'яних колодах навколо вогню. Боб і Френк тихо перекидалися жартами, потягуючи крижане пиво. Джакс, Зік і Хлоя смажили маршмелоу на довгих гілках, сміючись щоразу, коли солодкі грудочки падали в полум'я.

Скай сиділа поруч із Ліві, накинувши на них обох один великий картатий плед. Їхні плечі стикалися, і цього тепла було достатньо, щоб Скай почувалася в безпеці.

Рипнули двері будинку. З темряви тераси вийшов Вінс. В одній руці він тримав надкушену сигару, а в іншій — потерту акустичну гітару Martin. Він неквапливо підійшов до вогнища, сів на вільну колоду навпроти Скай і поклав інструмент на коліна. Його старий бладхаунд Руфус з важким зітханням влігся біля його ніг.

Вінсент Кросс не став нічого питати. Він просто провів зашкарублими пальцями по струнах, видобуваючи глибокий, оксамитовий акорд, і почав грати повільний, тягучий блюзовий мотив. Це була магія в чистому вигляді. Його пальці рухалися грифом так само легко, як і сорок років тому.

Скай закрила очі, вловлюючи ритм. Мелодія просочувалася під шкіру. Вона дозволила голосу вирватися назовні — спочатку тихо, майже пошепки, підхоплюючи мелодію Вінса, а потім глибше, з тією фірмовою хриплинкою, яка змушувала натовпи божеволіти. Це не була конкретна пісня, лише імпровізація двох музикантів, які розуміли одне одного без слів.

Коли останній акорд розтанув у нічному повітрі, біля багаття запанувала шаноблива тиша. Навіть Зік перестав жувати.

— Що ж, Боб не збрехав, — Вінс затягнувся сигарою і випустив у небо тонку цівку диму. Його блакитні очі уважно вивчали Скай крізь полум'я. — У тебе є голос. І що важливіше, у тебе є що сказати.

Він перевів погляд на Олівію, яка сиділа ідеально рівно, незважаючи на розслаблену атмосферу, і міцно тримала Скай за руку під пледом.

— Знаєте, чому я пішов? — раптом запитав старий рокер, і його голос прозвучав незвично тихо. — Не через втому чи наркотики. Я пішов, бо індустрія зжерла те, що робило мене мною. Спочатку вони сказали, що мої тексти занадто похмурі для радіо. Потім — що мені треба змінити імідж. А потім...

Вінс гірко усміхнувся, дивлячись на тліючі дрова. 

— А потім мій менеджер, хлопець у дуже дорогому костюмі, пояснив мені, що моя дружина не вписується в образ «дикого рок-ідола». Він переконав мене тримати її в таємниці, потім — не брати в тури. Я обрав сцену і контракти. А коли схаменувся, було вже пізно. Я стояв перед стотисячним натовпом, який викрикував моє ім'я, але я ніколи не почувався таким самотнім.

Скай відчула, як пальці Ліві під пледом мимоволі стиснулися. Вона відповіла таким же міцним потиском, не відриваючи погляду від Вінса.

Старий подивився прямо на них. У його очах не було осуду, лише глибоке, майже батьківське розуміння. 

— Я бачу, як ви дивитеся одна на одну. І я знаю цей бізнес. Лейбли, продюсери, журналісти — усі вони захочуть залізти вам у ліжко, в душу і в гаманець. Вони спробують монетизувати вашу любов, або, що ще гірше, змусять вас її сховати заради рейтингів.

Вінс нахилився вперед, спершись ліктями на гітару. 

— Не дозволяйте їм цього. У вас має бути щось своє. Щось, що не продається ні за які мільйони і не обговорюється в прес-релізах. Тримайте своїх монстрів за дверима, дівчата. Бо якщо ви віддасте індустрії найцінніше — сцена стане для вас просто ще однією порожньою кімнатою.

Біля вогню знову стало тихо. Тільки потріскували сухі гілки. Слова Вінсента Кросса, легенди, яка пожертвувала всім і зрештою обрала самотність у пустелі, вдарили Скай у самісіньке серце. Вона думала про Мію. Про розмову з органами опіки, яка чекає на них у Сіетлі. Про те, як сильно вона боїться втратити сестру через цей новий, божевільний світ.

А ще вона думала про Ліві, жінку, яка сиділа зараз поруч і яка стала для неї всім світом.

Скай глибоко вдихнула прохолодне повітря Невади. Страх, який переслідував її з самого Денвера, раптом відступив, залишивши по собі непохитну рішучість. Вони не віддадуть своє. Ні лейблу, ні органам опіки, нікому.

— Дякую, Вінсе, — тихо, але дуже твердо сказала Скай. Вона випростала спину і відкинула край пледа, відкрито поклавши свою руку на плече Ліві перед усією командою. — Ми не віддамо.

Вінсент Кросс дивився на цю руду, непокірну дівчину кілька миттєвостей, а потім його посічене зморшками обличчя розпливлося в широкій, щирій усмішці.

— Ось і добре, мала. Ось і добре, — він знову вдарив по струнах, підбираючи набагато швидший, життєствердний мотив. — А тепер давайте зіграємо щось таке, від чого розбудимо всіх койотів у радіусі десяти миль. У вас завтра довга дорога до Сіетла.