Раді Вас бачити!

Коли їхні губи нарешті розімкнулися, вони ще кілька довгих секунд стояли в напівтемряві кабінки, просто притулившись лобами одна до одної. Дихання обох було збитим, а в тісному просторі, здавалося, зовсім не залишилося кисню — лише гаряче повітря, аромат вишні із сандалом та блюз, що продовжував литися з динаміків.

Скай обережно провела великим пальцем по вилиці Ліві, немов перевіряючи, чи вона справжня. Її дотик був настільки бережним, що дівчина мимоволі заплющила очі, ловлячи цю мить. Вона подалася вперед, залишаючи на губах музикантки ще один короткий, майже невагомий поцілунок. А потім ще один. Жодна з них не хотіла відступати назад та розривати цю магічну бульбашку, у якій не існувало зовнішнього світу.

— Якщо ми зараз не вийдемо, — голос Скай прозвучав хрипко і дуже тихо, коли вона ледь відсторонилася, дивлячись прямо в очі Ліві, — містер Роллінз точно вирішить, що ми тут знепритомніли.

Ліві тихо розсміялася, відчуваючи, як вібрація цього сміху приємно відлунює в грудях. Вона неохоче зробила крок назад.

Щойно Скай відчинила важкі двері кабінки, на них знову війнуло прохолодою крамниці та запахом старого картону. Вони повернулися до зали, де час продовжував свій лінивий, неспішний плин.

Скай потягнулася до ящика, щоб повернути платівку на місце, але Ліві м'яко перехопила її руку і забрала цупкий конверт собі.

— Я забираю її, — впевнено сказала вона, прямуючи до потертої каси.

Скай здивовано кліпнула, наздоганяючи її.

— «Tell Mama»? — музикантка злегка схилила голову набік. — Тільки не кажи мені, що у твоєму стерильному пентхаусі стоїть вінтажний програвач для вінілу.

— Не стоїть, — Ліві зупинилася біля містера Роллінза, дістала зі своєї сумочки тонкий шкіряний кардхолдер і витягла звідти стодоларову купюру. — Мені абсолютно ніде її слухати. Але я хочу її купити.

Містер Роллінз, який до цього моменту здавався майже сплячим, професійно ожив, побачивши готівку. Він мовчки пробив чек на старенькому апараті і простягнув Ліві решту разом із фірмовим паперовим пакетом.

Скай стояла поруч, засунувши руки в кишені куртки, і з цікавістю спостерігала за цією сценою. Вона навіть не намагалася сперечатися чи пропонувати заплатити самій — у рухах Ліві було стільки спокійної, безапеляційної впевненості, що це викликало лише щире захоплення.

— Тоді навіщо вона тобі? — спитала Скай, коли вони попрямували до виходу.

Ліві притиснула паперовий пакет до грудей, немов якусь коштовність. Вона подивилася на Скай тим самим поглядом, від якого в кабінці плавилося повітря, і абсолютно серйозно відповіла:

— Це мій якір. Мені потрібен був фізичний доказ того, що цей вечір був реальним. І що ти мені не наснилася.

Скай завмерла на півсекунди, перетравлюючи цю фразу, а потім її обличчя осяяла неймовірно тепла, розчулена усмішка. Вона нічого не відповіла, лише мовчки штовхнула плечем вхідні двері, пропускаючи Ліві вперед.

Прохолодне вечірнє повітря Іст-Віллиджу після насиченої атмосфери крамниці здалося особливо свіжим. Вулиця жила своїм звичним, галасливим життям: десь неподалік сміялася компанія молоді, блимали яскраві вітрини барів, а з відкритого вікна авто, що повільно проїжджало повз, долинав приглушений біт хіп-хопу.

Скай зупинилася на краю тротуару і, нічого не кажучи, просто простягла руку. Ліві подивилася на неї, м'яко усміхнулася і вклала свою долоню в її. Пальці Скай звично, але неймовірно обережно переплелися з пальцями Ліві. Цей простий жест — відкрито триматися за руки на людній нью-йоркській вулиці — відчувався для Олівії як справжній, солодкий бунт. І їй це страшенно подобалося.

Вони йшли повільно, не маючи жодного конкретного маршруту. Скай іноді розповідала короткі, кумедні історії про місця, які вони проходили: тут готують найгостріші тако в місті, а там, на другому поверсі, колись була підпільна студія звукозапису. Ліві слухала, міцніше стискаючи теплу руку дівчини, і ловила себе на думці, що хотіла б, аби ця прогулянка ніколи не закінчувалася.

Вони пройшли кілька кварталів, коли попереду, на перехресті, блиснула жовта шашка вільного таксі, яке повільно котилося вздовж узбіччя.

Ліві мимоволі зупинила погляд на машині, а потім інстинктивно торкнулася екрана свого смартфона, який досі тримала у вільній руці. На дисплеї світилося «20:45».

Її плечі ледь помітно опустилися, а на обличчі з'явилася тінь щирого жалю. Скай, яка неймовірно тонко зчитувала всі її емоції, одразу відчула цю зміну. Вона зупинилася, повернулася до Ліві і м'яко провела великим пальцем по тильній стороні її долоні.

— Карета перетворюється на гарбуз? — з тихою усмішкою запитала музикантка, кивнувши в бік жовтого таксі.

— Якби ж то, — зітхнула Ліві, не випускаючи її руки. — Тоді б я просто залишилася з тобою. Але якщо я сьогодні знову повернуся занадто пізно, мій консьєрж точно доповість про це батькам. Вони почнуть ставити питання, на які я поки не готова відповідати. Я... я дуже не хочу, щоб мій звичний світ зіпсував те, що в нас починається тут.

Скай уважно подивилася їй в очі, і в її погляді Ліві побачила спокійне розуміння. Жодних образ чи спроб вмовити залишитися.

— Тоді тобі справді час, — Скай підняла вільну руку таксисту, який одразу ж увімкнув поворотник і почав пригальмовувати біля них. — Тим більше, я тепер маю твій номер. І якщо ти не напишеш мені того «доброго ранку», про який казала, я буду страшенно розчарована.

Ліві тихо розсміялася, відчуваючи, як спадає внутрішня напруга. Вона зробила крок уперед, швидко, але міцно обійняла Скай, вдихаючи наостанок її терпкий парфум, і вже біля самих дверцят таксі обернулася.

— До завтра, Скай.

— До завтра, Олівія.

Ліві пірнула на заднє сидіння і притиснула до грудей паперовий пакет із платівкою. Коли машина рушила з місця, вона подивилася у вікно: Скай усе ще стояла на краю тротуару, звично закинувши гітару на плече, і дивилася їй услід, поки таксі не розчинилося в потоці вечірнього трафіку.