Раді Вас бачити!

Ніч тягнулася нестерпно довго. Скай здавалося, що вона вивчила кожну тінь на стелі номера. Вона провалювалася в короткий, тривожний сон на кілька хвилин, а потім різко прокидалася, судомно хапаючи телефон. Але екран залишався темним. Повідомлення не доставлені. Абонент поза зоною досяжності.

Коли за вікном нарешті розвиднілося, Скай більше не могла залишатися в ліжку. Стіни ідеального номера, які ще вчора здавалися надійним укриттям, тепер тиснули на неї, не даючи дихати. Вона натягнула вчорашні джинси, пом'яту футболку і, накинувши шкіряну куртку, спустилася в лобі. Їй просто потрібна була найміцніша кава і ковток свіжого повітря.

У холі було тихо, грала тиха класична музика. Портьє ввічливо кивнув їй, протираючи і без того ідеальну стійку з червоного дерева. Скай підійшла ближче, дістаючи з кишені кілька зім'ятих доларових купюр.

— Подвійний еспресо, будь ласка. Чорний, — хрипко попросила вона, дивлячись кудись повз нього.

— Хвилиночку, пані, — портьє відійшов до кавомашини.

Скай опустила погляд на стійку, машинально розглядаючи розкладену там свіжу ранкову пресу. Кілька примірників "The Wall Street Journal", фінансова аналітика, а скраю — розгорнутий розважальний додаток до "New York Post" зі світською хронікою.

Вона вже збиралася відвернутися, коли її серце раптом пропустило удар, а потім забилося так швидко, що віддалося болем у скронях.

З глянцевої сторінки на неї дивилася Ліві.

Це була студійна, ідеально виставлена фотографія. На Ліві була розкішна сукня, її волосся лежало волосок до волоска, а поруч стояв високий чоловік із вольовим підборіддям у дорогому костюмі. Його рука по-власницьки лежала на талії Ліві. Але найгіршим була її усмішка — та сама холодна, завчена, порожня усмішка-маска, яку Скай побачила в день їхньої першої зустрічі в парку.

Букви заголовка попливли перед очима Скай, але вона змусила себе сфокусувати зір і прочитати великий, жирний шрифт:

«Злиття капіталів і сердець: Олівія Астор та Престон Коул офіційно оголосять про заручини цієї суботи у бальному залі готелю The Pierre».

Нижче дрібним шрифтом ішов текст про те, що ця подія стане найгучнішим об'єднанням двох могутніх родин десятиліття, і що "щаслива наречена" активно готується до прийому.

Скай відчула, як земля буквально йде з-під ніг. Повітря в легенях миттєво закінчилося.

Щаслива наречена.

У вухах дзвеніло. Спогади про ніч разом, смак вина з її губ, сльози і пристрасний шепіт раптом здалися Скай якимось збоченим жартом. Ілюзією. Брудною грою багатої дівчинки, якій просто захотілося погратися в бунтарство з безпритульною музиканткою перед тим, як надіти обручку з діамантом розміром з льодяник і вийти заміж за свого мільярдера.

— Ваша кава, пані... З вами все гаразд? Ви дуже зблідли, — голос портьє пролунав ніби з-під води.

Скай мовчки кинула свої зім'яті долари на стійку. Її рука смикнулася, хапаючи газету. Вона не взяла каву. Не сказала ні слова. Просто розвернулася і майже бігом вилетіла з готелю на прохолодну вулицю, стискаючи проклятий папір у кулаці так сильно, що кісточки побіліли.

Вона не знала, куди йде, просто хотіла опинитися якомога далі від цього місця.

Скай йшла швидко, майже бігла, не помічаючи перехожих, червоних сигналів світлофора і ранкового гуркоту Нью-Йорка. Її ноги самі несли її туди, де не було фальші, шовку і брехні — під міст, до знайомого скупчення брезентових наметів, старих матраців і картонних коробок.

Дюк сидів на своєму звичному місці у пошарпаному кріслі і грів руки об металеву кружку з якимось сумнівним гарячим пійлом. Побачивши Скай, яка влетіла в їхній імпровізований табір мов ураган, з розпатланим волоссям і диким поглядом, він відразу відставив кружку вбік.

— Гей, мала, ти виглядаєш так, ніби побачила привида, — нахмурився старий, піднімаючись їй назустріч.

Замість відповіді Скай жбурнула йому в груди зім'яту газету.

— Це все була гра, Дюку! — її голос зірвався, в ньому змішалися лють і сльози, які вона відчайдушно намагалася втримати. — Я просто була її розвагою! Брудною вуличною іграшкою перед тим, як вона начепить обручку і вийде заміж за свого мільярдера! Подивись! У суботу заручини в The Pierre! А я, як ідіотка, сиділа в готелі і хвилювалася за неї!

Дюк розгладив зім'ятий папір своїми грубими, потрісканими пальцями. Він мовчки, не кліпаючи, розглядав ідеальне фото Ліві та Престона. Його пошрамоване обличчя залишалося абсолютно спокійним, що ще більше дратувало Скай, яка нервово міряла кроками брудний асфальт.

— Сядь, — спокійно, але з такою невидимою силою в голосі сказав Дюк, що Скай мимоволі зупинилася і важко опустилася на сусідній дерев'яний ящик.

Дюк постукав брудним нігтем по обличчю Ліві на фотографії.

— Ти дивишся на сукню і на цього піжона в дорогому костюмі. А ти подивись на її очі, Скай. Подивись на цю усмішку. Ти коли-небудь бачила, щоб вона так усміхалася, коли була з тобою?

Скай завмерла, ковтаючи клубок у горлі. Вона згадала Ліві вчора вночі — її розчервонілі щоки, розкидане по білій подушці волосся, її щирий, гучний сміх на ліжку, коли вони їли багет. На цьому фото не було тієї живої, справжньої Ліві. Зі сторінки на неї дивилася ідеальна, але абсолютно порожня порцелянова лялька.

— Світ великих грошей — це найжорстокіша пастка у світі, мала, — тихо продовжив Дюк, акуратно згортаючи газету і ховаючи її у свою кишеню, подалі від очей дівчини. — Там немає свободи. Є контракти, обов'язки, шантаж і репутація. Якщо вона не відповідала на твої дзвінки, можливо, в неї просто забрали таку можливість. Можливо, зараз їй набагато гірше і страшніше, ніж тобі.

Скай сховала обличчя в долонях, хитаючи головою.

— Але ж заручини, Дюку... Вже цієї суботи. Все сплановано.

— На папері газетярі можуть написати що завгодно, — Дюк поклав свою важку, теплу руку їй на плече. — Не рубай з плеча. Вулиця навчила нас нікому не довіряти, бити першими або тікати, і ти зараз хочеш втекти, щоб знову сховатися у свій панцир. Я розумію. Але не роби цього. Не суди її, поки не подивишся їй в очі. Чекай на неї стільки, скільки потрібно. Дай їй шанс усе пояснити.

Скай сиділа мовчки, слухаючи гул машин над мостом. Їй хотілося послати все до біса, забрати гітару і зникнути. Але слова Дюка спрацювали як якір. Вона глибоко вдихнула вогке повітря і повільно кивнула. Вона повернеться в готель і чекатиме.

Ніч опустилася на Нью-Йорк важким, задушливим покривалом. Кімната 402, позбавлена сонячного світла, тепер здавалася не затишним гніздом, а стерильною, холодною кліткою.

Скай сиділа на підлозі, притулившись спиною до ліжка, і дивилася на екран телефону. Статус не змінився. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Слова Дюка про те, що треба чекати і вірити, повільно розчинялися в отруйному коктейлі з параної та старих вуличних травм. Розумом вона усвідомлювала, що він міг мати рацію, але поранене серце кричало про інше. Її знову кинули. Проміняли на блиск і стабільність.

Вона механічно потягнулася до гітари. Пальці звично лягли на струни, намагаючись відтворити ту саму світлу, мажорну мелодію, яку вона грала ще вранці. Але зараз, у цій мертвій тиші, радісні акорди звучали фальшиво. Вони здавалися жорстоким знущанням з її почуттів.

Скай зціпила зуби. Рука різко вдарила по струнах, обриваючи гармонію. Мелодія зламалася, змінивши тональність на темну, надривну і важку. Це був той самий біль, який завжди жив у ній, помножений на свіжу рану.

Вона кинула гітару на постіль, різко підвелася і схопила з тумбочки фірмовий готельний блокнот і чорну ручку. Скай впала назад на підлогу, гарячково черкаючи по паперу. Рядки виривалися з неї самі, продиктовані образою, злістю і нестерпним коханням, від якого не було ліків.

Неон стікає на мокрий асфальт,

Я граю блюз, зриваючи альт.

Запах шкіри й дорогих парфумів

Загубився серед міських шумів.

Ти зникла так само, як і прийшла,

Залишивши замість серця — трохи битого скла.

Стрижень ручки ледь не проривав тонкий папір. Скай відчувала, як печуть очі, але забороняла собі плакати. Вона знову взяла гітару, підбираючи жорсткий, пульсуючий ритм для приспіву, і заспівала напівпошепки, ніби випльовуючи кожне слово в порожнечу кімнати:

Ми пульсували в одному ритмі на двох,

Поки холодний ранок не вкрав наш крок.

Гра тіней на темному склі,

Ти тепер у чужій ідеальній грі.

Один ритм, щоб назавжди розбити...

Скажи, як мені тепер з цим жити?

Перед очима знову і знову поставала та проклята фотографія. Ідеальна сукня. Ідеальний наречений. Чужий світ, у якому для дівчини з вулиці ніколи не було місця. Скай закреслила кілька слів, написала нові, виливаючи всю свою ненависть до цього глянцевого фальшу:

Твій обраний світ — це шовк і кришталь,

А мій — ця гітара і вулична даль.

Ти дивишся з фото в ранковій пресі,

Ховаючи погляд у світській п'єсі.

Розписані ролі на роки вперед,

Та я ненавиджу цей клятий сюжет.

Останній акорд вдарив по тиші номера, як постріл. Скай відкинула голову назад, прикривши очі. Ритм усе ще бився в її скронях, коли вона видихнула останні рядки, і її голос нарешті зрадницьки здригнувся, оголюючи абсолютну беззахисність:

Ми пульсували в одному ритмі на двох,

Поки холодний ранок не вкрав наш крок.

Гра тіней на темному склі,

Ти тепер у чужій ідеальній грі.

Один ритм, щоб назавжди розбити...

Скажи, як мені тепер з цим жити?

Блокнот вислизнув з її рук і глухо впав на килим. Скай сиділа в темряві, абсолютно спустошена, стискаючи гриф гітари так, ніби це був її єдиний рятувальний круг у цьому морі болю. Вона дасть Ліві ще один день. Лише один. А якщо завтра нічого не зміниться, вона збере речі і назавжди піде звідси.