Раді Вас бачити!

Асторія зустріла суботу яскравим, по-справжньому літнім сонцем. Вулиці були сповнені людей, аромату свіжої випічки з місцевих кав'ярень і того особливого, розслабленого шуму вихідного дня, до якого Ліві вже встигла звикнути.

Вона стояла біля цегляної стіни старої пральні, намагаючись знайти ідеальний кут для нового відео. Сьогодні на ній були широкі вінтажні джинси, які вона власноруч підігнала по фігурі, і чоловіча біла сорочка, зав'язана вузлом на талії, доповнена масивним намистом із барахолки. Це виглядало свіжо, зухвало і на сто відсотків у стилі «Астор в Асторії».

Ліві якраз розповідала на камеру про те, як правильно комбінувати чоловічі речі з жіночими аксесуарами, коли краєм ока помітила рух. Дівчина в окулярах із товстою оправою, стискаючи в руках паперовий стаканчик із кавою, нерішуче переминалася з ноги на ногу за кілька кроків від неї.

Ліві натиснула на паузу, злегка напружившись. Після шквалу повідомлень від жовтої преси вона інстинктивно очікувала підступу і вже готувалася натягнути свою крижану маску.

— Вибачте... — дівчина зробила обережний крок уперед. — Ви Олівія, так? Авторка «Астор в Асторії»?

Ліві повільно кивнула, вирівнюючи спину. 

— Так, це я.

Обличчя незнайомки раптом осяяла широка, абсолютно щира усмішка. 

— Боже мій, я так і знала! Я просто обожнюю ваш блог. Те відео про стилізацію старих піджаків — це просто щось! Я вчора знайшла мамин піджак із дев'яностих і зробила все, як ви радили. Мої колеги сьогодні вранці питали, чи це часом не новий Saint Laurent!

Напруга, яка сковувала плечі Ліві останні кілька днів, миттєво випарувалася. Її серце зробило радісний стрибок. Це була не жовта преса. Це не був хтось із токсичного минулого. Це була її справжня підписниця, людина, яка оцінила її талант, а не банківський рахунок, скандал чи гучне прізвище.

— О, це чудово! — Ліві розсміялася у відповідь, і цей сміх був набагато теплішим і щирішим за її відрепетировані емоції для світських хронік. — Я дуже рада, що мої поради працюють. Головне — не боятися експериментувати з пропорціями.

— Можна... можна зробити з вами селфі? — дівчина трохи зніяковіла. — Мої подруги не повірять, що я зустріла вас на вулиці!

— Звісно, — Ліві підійшла ближче, невимушено поправляючи комірець.

Вони зробили кілька знімків. Дівчина ще раз подякувала і побігла у своїх справах, продовжуючи щасливо усміхатися екрану свого смартфона. Ліві залишилася сама на сонячній вулиці. Вона дивилася їй услід, відчуваючи, як за спиною ніби виростають крила. Вона вперше в житті створила щось абсолютно самостійно. Щось, що справді приносило людям користь і надихало їх. І ніхто — ні Престон, ні журналісти, ні її родина — не зможе цього відібрати.

Ліві ще посміхалася, дивлячись услід своїй справжній фанатці, коли почула за спиною різкі, самовпевнені кроки.

— Олівія Астор! Треба ж, яка вдача, — пролунав чоловічий голос.

Вона обернулася. Перед нею стояв хлопець у м'ятій куртці. Він тримав телефон, об'єктив якого був безцеремонно націлений прямо їй в обличчя. Червоний індикатор запису вже блимав.

— Для GossipNYC, — нахабно кинув він, роблячи крок уперед і вторгаючись у її особистий простір. — Скажіть, як воно — гратися в бідність для підписників? Це такий новий спосіб відмити репутацію після скандалу з наркотиками? Ваша родина вже заплатила клініці за мовчання?

Ще тиждень тому від таких слів Ліві б заціпеніла. Вона б опустила очі, сховала обличчя і кинулася навтьоки, ховаючись у своїй квартирі, як загнане звірятко.

Але зараз... зараз щось змінилося.

Замість липкого, холодного страху десь у районі сонячного сплетіння зародилася іскра. Вона спалахнула, підживлена теплом від недавньої зустрічі з підписницею, і миттєво перетворилася на палючу, сліпучу лють.

Ліві не відступила ні на міліметр. Вона повільно вирівняла спину, розправила плечі і подивилася прямо в об'єктив камери. Її погляд був настільки крижаним і зверхнім, що хлопець мимоволі кліпнув. Це був той самий фірмовий, бездоганний погляд Асторів, який змушував звільнятися топ-менеджерів, а офіціантів — тремтіти.

— Тобі здається, що ти знайшов сенсацію? — її голос пролунав тихо, але вона чеканила кожне слово. — Ти не перший стерв'ятник, який намагається заробити пару баксів на моєму прізвищі. Але запам'ятай одну річ: я не граю за вашими правилами. Якщо це відео десь з'явиться, мої юристи залишать тебе без штанів, і ти до кінця життя зніматимеш хіба що весілля в передмісті. А тепер прибери камеру від мого обличчя.

Хлопець трохи розгубився від такого напору. Він явно очікував сліз або втечі, а не сталевої відсічі. 

— Ей, я просто ставлю питання... — спробував він виправдатися, але раптом збоку пролунав інший голос.

— Тобі ж сказали — прибери телефон, приятелю.

До них підійшли Бен і Сара — молода пара з третього поверху, з якими Ліві та Скай часто віталися на сходах. Бен, широкоплечий хлопець у робочому комбінезоні, став поруч із Ліві, затуляючи її плечем. Сара склала руки на грудях, суворо дивлячись на репортера.

— Йди звідси, поки я не викликав копів за переслідування, — додав Бен, роблячи крок назустріч хлопцю.

Журналіст, зрозумівши, що сили не рівні, а сенсація провалилася, швидко опустив телефон, буркнув щось нерозбірливе про «психів» і швидким кроком попрямував геть уздовж вулиці.

Сара відразу повернулася до Ліві, обережно торкнувшись її руки. 

— Олівіє, ти як? Він тебе не налякав? Ці стерв'ятники зовсім здуріли.

Ліві глибоко вдихнула. Вона подивилася на свої руки — вони справді тремтіли. Але не від страху. По її венах біг чистий адреналін. Вона щойно захистила себе. Вона не зламалася!

— Ні, — Ліві підняла на Сару очі, і на її губах повільно розквітла хижа, впевнена усмішка. — Я не злякалася. Я просто страшенно зла. І знаєте... мені це навіть подобається.

Ввечері у їхній маленькій квартирі пахло смаженими тостами та чаєм із м'ятою. Скай сиділа на ліжку, схрестивши ноги по-турецьки, і тихо награвала якусь повільну, заспокійливу мелодію на гітарі.

Ліві стояла біля вікна, спираючись плечем на раму. Вона так і не розповіла Скай про ранковий інцидент із журналістом. Раніше вона б одразу вивалила все, шукаючи захисту та втіхи в обіймах своєї дівчини. Але сьогодні їй хотілося зберегти цей момент для себе. Вона насолоджувалася цим новим, незнайомим відчуттям внутрішньої сили, яке все ще приємно лоскотало нерви. Ліві дивилася на Скай — на її зосереджене обличчя, на те, як вправно її пальці ковзають по струнах — і відчувала, що тепер вона теж може бути для неї щитом, а не просто слабкою принцесою, яку треба рятувати.

— Гей, леді з Майбаха, ти чого така задумлива? — Скай відклала гітару і поплескала рукою по ковдрі поруч із собою. — Йди сюди, час дзвонити нашому головному критику.

Ліві усміхнулася, відійшла від вікна і сіла поруч, притулившись до теплого плеча Скай. Вони відкрили ноутбук, і вже за кілька секунд на екрані з'явилося радісне обличчя Мії. Дівчинка щось жваво розповідала про школу, про новий малюнок, який вона намалювала для Скай, і про те, як сильно сумує. Скай сміялася, жартувала і виглядала абсолютно щасливою.

— Слухай, Скай... — Мія раптом стала серйозною, підперши підборіддя ручками. — А коли ти вже запишеш хоч одну свою пісню?

Скай трохи зніяковіло потерла потилицю. 

— Ну, малечо, я ж граю в пабі. Ти ж бачила відео, які Ліві скидала.

— Та ні, я не про те! — Мія невдоволено наморщила носик. — Відео — це відео. А я хочу справжню пісню. Щоб я могла завантажити її собі в телефон і слухати, слухати, слухати... У навушниках дорогою до школи. Щоб усім подружкам дати послухати і сказати: «Це моя старша сестра співає, вона справжня зірка!» Коли ти підеш на студію?

Скай м'яко усміхнулася, хоча в її очах майнув ледь помітний смуток. 

— Запис на студії коштує дуже багато грошей, крихітко. Це складно. Поки що мої пісні живуть тільки для тих, хто приходить у бар. І для тебе з Ліві, звісно.

Мія ще трохи побурчала про те, що це несправедливо, бо пісні Скай найкращі у світі, але невдовзі розмова перейшла на інші теми.

Коли вони попрощалися і екран ноутбука згас, Скай знову потягнулася до гітари, тихо наспівуючи свій улюблений блюз. А от Ліві завмерла.

Слова Мії зависли в повітрі, впавши у свідомість маленьким, але дуже неспокійним зернятком. Ліві прикусила губу. Вона дивилася на Скай, слухала її глибокий, пронизливий голос, і відчувала, як усередині наростає якесь нове, ще не до кінця зрозуміле почуття. Воно змішувалося з тим адреналіном, що вирував у ній після ранкової сутички з журналістом, і не давало всидіти на місці. Думки хаотично роїлися в голові, ніби шукаючи правильну відповідь на питання, яке ще навіть не було озвучене.

— Я піду поп’ю води, — тихо кинула Ліві. 

Вона різко підвелася з ліжка, залишивши Скай наодинці з музикою, і попрямувала на темну кухню.