Раді Вас бачити!

Сонце вже майже сховалося за гострими силуетами хмарочосів, коли Скай звернула з галасливої вулиці під масивну бетонну естакаду. Тут, у густій тіні опор мосту, жило своє, окреме місто.

Наметове містечко пахло сирістю, дешевим тютюном і смаженою на портативних пальниках їжею. Збоку воно могло здатися хаотичним скупченням картону, брезенту та старих палет, але Скай знала — тут панував суворий порядок. Тут не крали одне в одного, ділилися останнім пакетом чаю і завжди стояли стіною, коли приїжджала поліція чи муніципальні служби. Це був світ, де виживали лише завдяки взаємовиручці.

Скай ішла знайомим маршрутом, раз у раз вітаючись із місцевими. Акустична гітара у звичному потертому чохлі звисала за спиною, але сьогодні вона закінчила грати на кілька годин раніше звичайного. Їй потрібно було побачити Дюка.

Його «дім» знаходився трохи віддалік від інших — просторий намет із військового брезенту, біля якого стояло старе, продавлене велюрове крісло. У цьому кріслі, закинувши ногу на ногу, сидів сам Дюк. Колись він грав на саксофоні в найкращих джаз-клубах Нового Орлеана, але життя, погані контракти і ще гірші звички викинули його на вулиці Нью-Йорка. Від минулого блиску в нього залишилися лише потертий фетровий капелюх, глибокий, як контрабас, голос і абсолютний музичний слух.

— Гей, старий, — тихо покликала Скай, підходячи ближче.

Дюк повільно підняв голову. Його темне, порізане глибокими зморшками обличчя розтягнулося в широкій усмішці, оголивши білосніжні зуби.

— Мала Скай, — прогримів він своїм оксамитовим баритоном. — Сонце ще не сіло, а ти вже сховала свій інструмент. Щось трапилося? Ті хлопці з П'ятої авеню знову лізли до тебе?

— Ні, Дюку, все тихо, — Скай усміхнулася, скинула гітару зі спини й обережно притулила її до крісла.

Вона стягнула з плеча об'ємну тканинну сумку і дістала звідти два знайомих картатих пледи, акуратно згорнутих у рулон.

— Тримай. Вони мені дісталися по долару на розпродажі. Свою місію вони вже виконали на відмінно, а ночі зараз стають холоднішими. Нехай гріють тебе.

Дюк простягнув свої великі, мозолясті руки з довгими пальцями музиканта і прийняв тканину, схвально киваючи.

— Хороша річ. Дякую, пташко. Завжди знав, що в тебе правильне серце. А місія, кажеш... Що за місія така, для якої потрібні пледи?

Замість відповіді Скай хитро примружилася і дістала із сумки пляшку вина. Воно було недорогим, з тих, що продаються в найближчому супермаркеті на нижніх полицях, але етикетка виглядала пристойно.

— У мене сьогодні хороший настрій, Дюку. Вирішила, що нам треба трохи промочити горло.

Старий джазмен розсміявся — густо і заразливо. Він відклав пледи на крісло і спритно витягнув із кишені свого безрозмірного пальта штопор, який, здавалося, завжди був при ньому. За мить корок тихо клацнув, і Дюк розлив рубінову рідину у два пластикові стаканчики, які дістав зі свого імпровізованого столика-ящика.

— За те, щоб твої струни ніколи не рвалися в непідходящий момент, мала, — Дюк підняв свій стаканчик.

— І за те, щоб Новий Орлеан завжди жив у твоєму серці, — відгукнулася Скай, цокаючись із ним пластиком.

Вино було терпким, але напрочуд приємним. Вони сиділи в тіні естакади, спостерігаючи, як над містом запалюються вогні. Скай розповідала йому про нового власника кав'ярні на куті, який дозволив їй підключатися до їхньої розетки, а Дюк згадував свої старі виступи у Французькому кварталі. У цій розмові не було ані краплі жалю чи скарг на життя — лише тепле, щире прийняття моменту, якого так не вистачало Ліві в її ідеальному пентхаусі.

Скай допила своє вино, відставила пластиковий стаканчик на ящик і потягнулася до гітари. Звичним, відпрацьованим до автоматизму рухом вона розстебнула чохол і дістала свій старенький інструмент. Дерево гітари було вкрите дрібними подряпинами, але гриф був ідеально відполірований тисячами годин гри.

Дюк мовчки спостерігав за нею, дістаючи з кишені пом'яту пачку сигарет. Він знав цей погляд Скай — зосереджений, трохи відсторонений. Так вона виглядала завжди, коли музика всередині неї вимагала виходу назовні.

Скай швидко перевірила стрій, ледь помітно підкрутила один кілок і заплющила очі. Її пальці лягли на струни.

Замість звичного різкого, агресивного бою, яким вона зазвичай прорізала шум нью-йоркських вулиць, з-під її пальців полилося щось зовсім інше. Це був перебір. Повільний, тягучий, наче патока. Вона використовувала складні, відкриті мажорні акорди, які звучали об'ємно і несподівано ніжно. У цій мелодії не було виклику суспільству чи бунту. У ній було повітря. Була висота бруклінського даху, тепло чужого плеча під картатим пледом і те запаморочливе відчуття, коли боїшся зробити зайвий вдих, щоб не злякати момент.

Дюк завмер із незапаленою сигаретою в руках. Він прикрив очі, повністю перетворюючись на слух. Для старого джазмена не існувало таємниць у нотах. Він чув, як гітара в руках цієї рудої, завжди колючої дівчинки раптом зазвучала так, ніби зізнавалася в чомусь дуже інтимному. Мелодія то здіймалася вгору світлими переливами, то м'яко опускалася в глибокі, оксамитові баси, пульсуючи, як закохане серце.

Слів ще не було. Та вони й не були потрібні. Музика заповнювала простір під бетонною естакадою, змушуючи навіть вітер на мить стихнути.

Скай зіграла фінальний акорд і дозволила йому повільно розчинитися в повітрі. Вона не розплющувала очей ще кілька секунд, ніби повертаючись із якогось іншого виміру назад, у сире наметове містечко.

Коли вона нарешті подивилася на Дюка, той уже прикурив свою сигарету. Він випустив струмінь сизого диму в повітря, хитро примружив свої темні, мудрі очі і повільно похитав головою.

— Мажорні септакорди, повільний темп і стільки ніжності, що в мене ледь цукровий діабет не почався, — його низький голос вібрував від стриманого сміху. — Це зовсім не схоже на дівчинку, яка співає гранж і посилає під три чорти банківських клерків на Волл-стріт.

Скай ледь помітно почервоніла, відчуваючи себе так, ніби Дюк щойно прочитав її особистий щоденник. Вона провела долонею по струнах, приглушуючи їх.

— Слів ще немає, — тихо сказала вона. — Лише гармонія.

— Слова прийдуть, пташко, — Дюк тепло усміхнувся, затягуючись сигаретою. — Коли граєш таку музику, слова пишуть себе самі.

Він витримав довгу паузу, дозволяючи тиші знову заповнити простір між ними, потім неквапливо струсив попіл із сигарети і перевів погляд на Скай.

— Отже... — його голос прозвучав ще нижче, з хитрою, блюзовою хрипотцою. — Хто цей хлопець, який змусив нашу колючу зірку змінити гранж на таку відверту лірику і скуповувати пледи на розпродажах?

Скай навіть не подумала відводити погляд чи ховатися за звичним вуличним сарказмом. Вона м'яко, абсолютно щиро усміхнулася, і в цій усмішці було стільки спокійної впевненості, що старий джазмен ледь помітно підняв брови.

— Вона, Дюку, — просто відповіла Скай. — Не він. Вона.

На кілька секунд під естакадою зависла тиша. А потім обличчя Дюка розпливлося в такій широкій, теплій усмішці, що зморшки біля його очей стали схожими на промінчики. Він ствердно кивнув сам собі, ніби ця відповідь розставила всі ноти по своїх місцях.

— Значить, вона. Що ж, тоді цій дівчині дуже пощастило, — він підняв свій пластиковий стаканчик, салютуючи їй. — Не проґав це почуття, мала. У цьому місті надто багато бетону і занадто мало таких чистих акордів. Тримайся за них.

Скай вдячно кивнула. У грудях розливалося тепло від того, що їй не треба було нічого пояснювати чи виправдовуватися. Дюк розумів усе без зайвих слів.

Коли вона прощалася з ним і виходила з наметового містечка, на Нью-Йорк уже опустилася ніч. Вуличні ліхтарі заливали тротуари жовтим світлом, а холодний вітер забирався під комір куртки. Але Скай цього майже не помічала. Усередині неї все ще звучала та сама музика.

Завтра на неї чекав важливий день. Виступ в андеграундному клубі в Сохо, де нарешті будуть справжні підсилювачі, густий бас і натовп. Вона знала, що повинна викластися на всі сто відсотків. Тому зараз її шлях лежав прямо в хостел — їй катастрофічно треба було виспатися, щоб завтра голос не зірвався на високих нотах.

Скай крокувала знайомими вулицями, перебираючи в голові план на залишок вечора. Спочатку душ — якщо пощастить і буде гаряча вода. Потім обов'язково зателефонувати Мії. Вона обіцяла сестричці розказати казку на ніч, і порушити цю обіцянку не могла ні за яких обставин.

А після цього... Скай інстинктивно намацала в кишені телефон. Після цього вона лежатиме на своєму жорсткому матраці і напише Ліві. Уявить, як та сидить у своєму ідеальному пентхаусі, читає її повідомлення і намагається сховати ту саму беззахисну усмішку, яку Скай так любила викликати.

Від однієї думки про це дівчина мимоволі усміхнулася сама, прискорюючи крок назустріч завтрашньому дню.