Раді Вас бачити!

Нарешті вони приїхали в Денвер. Повітря тут було зовсім іншим — свіжим, прозорим, із ледь вловимим присмаком гірської прохолоди, попри яскраве сонце. Після задушливих клубів та нескінченних переїздів, у них видався нарешті вільний день, який здавався справжнім подарунком.

Скай і Ліві йшли однією з тихих вуличок у центрі, тримаючись за руки. Скай натягнула на очі темні окуляри, а руде волосся сховала під легку шапочку-біні. Вчора, коли вони пили каву біля готелю, до них підбігла зграйка підлітків із проханням дати автограф, і хоча Скай ніколи не відмовляла фанатам, сьогодні їм обом хотілося побути просто звичайними людьми. Двома дівчатами, які насолоджуються вихідним.

— Мені здається, або той хлопець через дорогу вже третій квартал намагається сфотографувати нас на телефон? — тихо запитала Ліві, сьорбаючи свій айс-лате.

Скай непомітно скосила очі з-під окулярів. 

— Точно. Мабуть, намагається підібрати ракурс. Ховаймося, поки він не викликав підкріплення.

Недовго думаючи, Ліві потягнула Скай за руку до найближчих важких дубових дверей. Дзвіночок над входом м’яко теленькнув, і з яскравої, галасливої вулиці вони миттєво потрапили у світ напівтемряви, прохолоди та солодкуватого запаху старого паперу.

Це була гігантська букіністична крамниця. Справжній лабіринт із масивних дерев'яних стелажів, що тягнулися під саму стелю.

Скай озирнулася через скло у дверях — хлопець із телефоном розгублено топтався на вулиці, втративши їх з поля зору.

Олівія, не відпускаючи її руки, впевнено повела Скай у саму глиб магазину, подалі від каси та залитих сонцем вікон. Вони заглиблювалися у вузькі проходи, повертаючи раз за разом, поки не опинилися в глухому кутку між секціями поезії та античного мистецтва. Тут було зовсім тихо, лише десь далеко, у сусідньому ряду, приглушено рипіла дерев'яна підлога під кроками інших покупців.

Ліві різко зупинилася. Вона розвернулася і, зробивши крок уперед, притисла Скай спиною до масивного дубового стелажа. Кілька старих томів у небезпечній близькості від її плеча ледь не посипалися на підлогу.

— Тут він нас точно не знайде, — прошепотіла Ліві. Її очі в цій запиленій напівтемряві здавалися майже чорними і неймовірно голодними.

Скай зняла сонячні окуляри, відчуваючи, як від цього погляду в неї миттєво пересохло в горлі. 

— Ліві... ми ж у магазині... — невпевнено видихнула вона.

— Ш-ш-ш, — гарячий шепіт Ліві обпік її вухо.

Її прохолодні пальці впевнено ковзнули під край футболки Скай, торкаючись оголеної шкіри на животі. Скай здригнулася від цього контрасту. Ліві притиснулася грудьми до її грудей, і гітаристка відчула жар її тіла навіть крізь тонкий шовк блузки.

— Моя, — прошепотіла Олівія і впилася в її губи жадібним, глибоким поцілунком.

Скай миттєво відповіла, запускаючи пальці в волосся Ліві, куйовдячи його. Світ навколо звузився до цього вузького, запиленого проходу між книгами. Руки Ліві ковзали по оголеному тілу Скай під футболкою, вивчаючи кожен вигин. Знання того, що буквально за одним стелажем від них ходять люди, додавало неймовірної, п'янкої гостроти.

Скай довелося до крові прикусити нижню губу, щоб не застогнати вголос, коли пальці Олівії спустилися нижче, спритно розстібаючи ґудзик на джинсах і торкаючись чутливої шкіри. Тут не можна було видати жодного зайвого звуку. Ця вимушена тиша зводила з розуму ще більше.

Ліві притиснулася стегном між ногами Скай, змушуючи ту вигнутися назустріч, вдавлюючись спиною в корінці старих книг. Градус у проході підскочив до межі. Дихання обох стало важким і частим. Скай закинула голову, дозволяючи губам Олівії переміститися на її шию, залишаючи там гарячі вологі поцілунки, поки руки Ліві творили з нею справжню магію, доводячи до межі, за якою починався чистий екстаз.

Раптом зовсім поруч пролунало гучне покашлювання і шурхіт сторінок. Хтось зупинився зовсім поряд.

Скай і Ліві миттєво завмерли, втиснувшись одна в одну, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття і дихаючи через раз. Їхні очі зустрілися, і в погляді обох танцювали бісики адреналіну та сміху.

Коли кроки невідомого покупця стихли десь у кінці залу, Ліві коротко, але ніжно поцілувала Скай у ніс і допомогла їй поправити футболку.

Олівія простягнула руку і не дивлячись витягнула першу-ліпшу книгу з полиці. Це виявився збірник сонетів. 

— Одягай окуляри, зірко. І ходімо на касу, бо інакше ми спалимо тут усю світову літературу.

Через десять хвилин вони вийшли з магазину на залиту сонцем вулицю. Ліві спокійно несла паперовий пакет зі старою книгою, а Скай ховала за темними окулярами блиск очей. Їм було так добре і вільно, що здавалося — цей день просто неможливо зіпсувати.

Дорога назад до автобуса здавалася легкою прогулянкою. Скай ліниво потягувала через трубочку залишки свого айс-лате, а Ліві, погойдуючи пакетом із крамниці, щось тихо наспівувала собі під ніс.

Денверське сонце приємно гріло плечі, і Скай зловила себе на думці, що вперше за дуже довгий час їй не хочеться нікуди бігти, ні з ким битися і нічого доводити. Їй просто хотілося поставити цей момент на паузу.

Їхній чорний тур-бас був припаркований на закритій стоянці за завтрашнім концертним майданчиком. Ще здалеку Скай помітила знайому кремезну фігуру.

Технік Боб не сидів із звичною пляшкою пива, не перевіряв кабелі. Він міряв кроками розпечений асфальт біля відкритих дверей автобуса, нервово смикаючи застібку своєї робочої куртки. Навіть здалеку було видно, що його обличчя набуло якогось хворобливо-сірого відтінку.

Розслаблена посмішка миттєво зникла з обличчя Скай. Вуличні інстинкти, які вона марно намагалася приспати в букіністичному магазині, увімкнулися за частку секунди. Вона прискорила крок.

— Бобе? — Ліві теж відчула, що щось не так, і її голос миттєво набув сталевих, менеджерських ноток. — Що сталося? Де всі?

Боб різко зупинився, переводячи погляд з Ліві на Скай. Він виглядав так, ніби щойно побачив привида.

— Олівіє... Скай... тут таке діло... — він важко ковтнув, витираючи спітнілий лоб тильним боком долоні. — Я не зміг його зупинити. Усе відбулося так швидко...

— Кого зупинити? Бобе, чорт забирай, говори чітко! — Скай кинула напівпорожній стакан з кавою просто в урну і підійшла впритул до техніка.

— Зіка, — видихнув Боб, з відчаєм дивлячись на них. — Пів години тому. Його заарештувала поліція. Він у центральному відділку.

Пакет із книгою випав з рук Олівії і м'яко приземлився на гарячий асфальт. Романтичний туман, у якому вони обидві перебували останні години, розлетівся на друзки, мов скло від удару каменем.

— Заарештували? За що?! — голос Ліві дзвенів від напруги. Вона вже автоматично тягнулася до кишені за телефоном.

— За бійку, — Боб безпорадно розвів руками. — Ми пішли пообідати в місцевий паб. Хлоя теж була з нами. Якийсь місцевий козел причепився до неї біля барної стійки, почав розпускати руки. Ну, ви ж знаєте нашого Зіка... Він не став довго думати. Просто взяв стілець і... коротше, там половина бару розтрощена. Копи приїхали за три хвилини і запакували його. Хлоя поїхала з ним, вона там плаче, намагається їм щось пояснити, але її не слухають...

Скай не дала йому договорити. Її щелепа зціпилася так, що жовна заходили ходором. Усі спогади про несправедливість системи, про те, як копи ставляться до таких «вуличних», як вони із Зіком, миттєво накрили її з головою.

— Де цей відділок? — її голос був тихим, але в ньому звучала така неприхована лють, що Боб мимоволі зробив крок назад.

— Скай, спокійно, — Ліві поклала руку їй на плече, її мозок уже працював зі швидкістю суперкомп'ютера. Вона підняла пакет з асфальту. — Ніхто нікого не залишить у біді. Бобе, скинь мені адресу.

Олівія подивилася в очі Скай, які зараз нагадували два штормові океани. 

— Ми витягнемо його звідти. Просто зараз. Пішли ловити таксі.

Центральний відділок поліції Денвера зустрів їх яскравим флуоресцентним світлом, запахом дешевої кави та хлорки. У кутку на лаві плакала Хлоя, розмазавши туш по щоках. Побачивши Скай та Ліві, вона миттєво підскочила.

— Це я винна! — схлипнула дівчина, кидаючись до них. — Той ідіот у барі схопив мене за талію і не відпускав, а Зік сказав йому прибрати руки. А той замахнувся склянкою...

Скай не стала слухати далі. Її очі потемніли від люті. Вона дістала телефон. 

— Я дзвоню Елеонорі. Наша адвокатеса рознесе цю богадільню на цеглини. Вона витягне з них душу за те, що вони закрили нашого хлопця, коли він захищав дівчину.

— Ховай телефон, зірко, — рука Ліві м'яко, але дуже впевнено лягла поверх пальців Скай, опускаючи телефон. — Елеонора бере тисячу доларів на годину і зараз вона у Нью-Йорку. А емоції тут не допоможуть. Дай мені п'ять хвилин.

Ліві розправила плечі, глибоко вдихнула і миттєво перетворилася на ту саму незламну Олівію Астор, якою вона народилася. Дівчина підійшла до стійки чергового сержанта — літнього вусатого копа, який меланхолійно друкував щось на клавіатурі.

Скай здалеку спостерігала, як Ліві сперлася ліктями на високу стійку. Її голос був тихим, спокійним, але в ньому звучала така впевненість, що сержант відірвався від монітора. Олівія не скандалила, вона просто вела переговори. Скай бачила, як поліцейський щось перевірив у комп'ютері, потім скептично хмикнув і щось відповів, а Ліві у відповідь подарувала йому свою найчарівнішу, але ділову усмішку.

Через кілька хвилин Ліві повернулася до них, тримаючи в руках якийсь папірець.

— Боб, як завжди, все перебільшив від переляку, — видихнула вона, і напруга в її плечах трохи спала. — Ніхто не розносив половину бару. Зік просто зламав барний стілець об спину того придурка і розбив пару келихів. Більше того, цей місцевий «Ромео» вже тричі притягувався за п'яні дебоші, тож копи самі не палають бажанням робити з нього жертву. Я заплатила заставу і компенсацію за меблі. Його зараз випустять.

Не встигла вона договорити, як важкі металеві двері в кінці коридору з гуркотом відчинилися.

На порозі стояв Зік. Його футболка була розірвана на комірі, нижня губа розсічена і запеклася кров'ю, а на кісточках пальців красувалися свіжі садна. Але його очі горіли тим самим диким, хуліганським вогнем. Він виглядав не як арештант, а як рок-зірка після найкращого концерту в житті.

— Зіку! — Хлоя не витримала. Вона кинулася до нього, ледь не збивши з ніг, і міцно обхопила за шию, ховаючи заплакане обличчя на його грудях.

Барабанщик на секунду розгубився, його руки невпевнено завмерли в повітрі, але потім він обережно обійняв її у відповідь, ховаючи обличчя в її волоссі. 

— Гей... ну ти чого? Усе ж нормально, — тихо пробурмотів він. — Я б йому ще й носа зламав, якби нас не розтягнули.

Скай підійшла до них і несильно, але відчутно вдарила Зіка кулаком у плече. 

— Ти повний ідіот, знаєш про це? — її голос тремтів, але на губах грала горда усмішка.

— Зате я наш ідіот, — Зік криво посміхнувся, витираючи кров з губи.

Ліві підійшла останньою. Вона не стала читати мораль. Замість цього вона просто поплескала його по спині. 

— Ходімо додому, Роккі. Тобі треба прикласти лід до обличчя, а то завтра в нас концерт, на якому ти маєш відпрацювати кожну копійку твоєї застави.

Вони вчотирьох вийшли з відділку в теплі денверські сутінки. Скай і Ліві йшли попереду, знову тримаючись за руки, а позаду Зік обережно притримував Хлою за талію.

І хоча день пішов зовсім не за планом, Скай відчувала неймовірне тепло. Вони більше не були просто групою музикантів та менеджеркою. Вони стали зграєю. Сім'єю. І Скай знала точно: за цих людей вона порве будь-кого.