Раді Вас бачити!

Чорний позашляховик Марко висадив їх біля класичного багатоквартирного будинку з пошарпаною пожежною драбиною на фасаді — типовий пейзаж Асторії. Марко мовчки дістав їхні речі з багажника, коротко кивнув на прощання і поїхав, залишивши дівчат удвох на галасливій вулиці, де пахло свіжою випічкою з найближчої пекарні та бензином.

Скай провернула звичайний, трохи заїдаючий ключ у замку, і двері з тихим скрипом відчинилися.

Вони переступили поріг і завмерли.

Квартира виявилася невеликою, але дуже світлою завдяки великому вікну, крізь яке пробивалося післяобіднє сонце. Тут пахло свіжою, недорогою фарбою, пилом і старим паркетним деревом. З меблів Констанція розщедрилася лише на базовий мінімум: простий сірий диван у вітальні, невеликий кухонний стіл із двома стільцями, холодильник, а в сусідній кімнаті ліжко і невелика платяна шафа. Ніяких шовкових шпалер, жодних кришталевих люстр чи картин в позолочених рамах. Лише голі стіни і відлуння власних кроків.

Скай обережно опустила свій потертий кофр із гітарою прямо на підлогу посеред кімнати. Ліві кинула поруч дві дорожні сумки — все, що їй вдалося нашвидкуруч зібрати зі своїх старих речей у маєтку бабусі, перш ніж їх випровадили.

У квартирі панувала тиша. Але це була зовсім не та стерильна, мертва тиша пентхауса, де кожен звук поглинався дорогими килимами, і не та напружена, дзвінка мовчанка маєтку Констанції. Це була легка, жива тиша. З відчиненого вікна долинали гул машин, чиїсь голоси та далекий гавкіт собаки.

Ліві повільно пройшлася кімнатою, проводячи кінчиками пальців по звичайній, трохи шорсткій стіні, по дешевій стільниці на кухні. Вона повернулася до Скай. У її темних очах не було ані краплі розчарування. Навпаки, вони горіли таким яскравим, шаленим вогнем, якого Скай ще ніколи в них не бачила.

— Ні камер, — тихо, майже не вірячи власним словам, прошепотіла Ліві.

— Ні охорони, — підхопила Скай, роблячи крок назустріч.

— Жодного Престона.

— Жодних званих вечерь.

Вони зупинилися впритул одна до одної. Скай простягнула руки, обхоплюючи обличчя Ліві, і їхні губи зустрілися. І у цьому поцілунку був смак безмежної, п'янкої свободи. Скай відчувала, як Ліві усміхається крізь поцілунок, як її руки міцно обвивають її за шию.

У цій напівпорожній квартирі вони раптом відчули себе найбагатшими людьми у всьому Нью-Йорку. Їхня броня, яку доводилося носити останні кілька тижнів, з гуркотом впала на стару дерев'яну підлогу. Вони нарешті були вдома.

Ейфорія від здобутої свободи тривала рівно до того моменту, поки Скай не відчинила дверцята невеличкого холодильника, що самотньо стояв у кутку кухні. Зсередини на неї війнуло пластиком і стерильною порожнечею.

— Слухай, свобода свободою, але я б зараз слона з'їла. Або хоча б випила води, — Скай зачинила холодильник і озирнулася. — Але нам нема з чого пити. А ще — мій ноутбук і всі інші речі залишилися в тому готелі!

Ліві ляснула себе долонею по лобі. 

— Точно! Ми ж мчали у аеропорт, ніби за нами гналися агенти ФБР. Збирайся, їдемо забирати твоє майно. Заодно купимо води.

Поїздка в метро (вперше за останні роки для Ліві, яка звикла до тонованих вікон автомобілів преміум-класу) і швидкий візит до готелю зайняли близько двох годин. Коли вони поверталися пішки до своєї нової квартири вулицями Асторії, вечірнє сонце вже заливало тротуари теплим, золотавим світлом. Скай несла свій наплічник із ноутбуком, а Ліві — пакет із пляшками води та парою сендвічів.

Аж раптом Скай різко зупинилася біля сходів одного з класичних коричневих будинків — «браунстоунів». На сходинках стояла велика картонна коробка, поруч акуратно складена стопка якихось тканин, а на самій коробці красувалася криваво-червона табличка, написана маркером: «БЕЗКОШТОВНО. Забирайте, або я це викину».

— О, джекпот! — очі Скай радісно зблиснули. Вона впевнено попрямувала до коробки.

Ліві завмерла на тротуарі, притискаючи до себе пакет із сендвічами, і з легким жахом спостерігала, як її дівчина починає порпатися в чужих речах просто на вулиці. 

— Скай... Ти що робиш? Це ж чиєсь сміття!

— Це не сміття, леді з Майбаха, — зі знанням справи відгукнулася Скай, витягаючи з коробки ідеально чисту, блискучу сковорідку і критично її оглядаючи. — Це нью-йоркська традиція. Люди переїжджають, не хочуть тягнути зайве і віддають хороші речі просто так. Це називається «ступінг». Йди сюди, дивись!

Ліві обережно, ніби підходячи до клітки з диким звіром, наблизилася до коробки. Її виховання, яке кричало про мікроби, етикет і статус Асторів, зараз боролося з банальною цікавістю.

Вона зазирнула всередину. Зверху лежала якась кумедна керамічна фігурка, а під нею... Ліві повільно простягнула руку і дістала дві великі, важкі чашки. Вони були абсолютно різні. Одна — глибокого жовтого кольору з написом «Кава робить мене менш схильним до вбивств». Друга — темно-синя, у формі пузатого кота.

— Боже мій, вони жахливі, — прошепотіла Ліві, але на її обличчі раптом розпливлася абсолютно дитяча, широка усмішка. Вона притиснула чашки до грудей, ніби це був найтонший антикварний фарфор. — Я їх беру!

Скай тихо розсміялася, спостерігаючи, як колишня полонянка пентхаусів впадає в шалений азарт. Ліві відклала пакет із їжею на сходинку і вже обома руками пірнула у вуличні скарби.

За десять хвилин вони йшли вулицею, нагадуючи двох щасливих мародерів. Скай несла сковорідку і дві різнобійні тарілки, а Ліві, сяючи так, ніби виграла Оскар, тягнула свої божевільні чашки, яскравий в'язаний плед (який пахнув лавандовим пральним порошком) і пару світлих фіранок, які ідеально підійдуть на їхнє велике вікно.

Спадкоємиця мільярдної імперії щойно безкоштовно розжилася посудом на вулиці, і, судячи з її палаючих очей, це був найкращий шопінг у її житті.

Повернувшись до квартири, вони першим ділом влаштували своєму "вуличному скарбу" генеральне миття. Ліві з таким завзяттям терла губкою чашку-кота, ніби відчищала фамільне срібло перед прийомом президента. Оскільки чайника в них ще не було, воду довелося гріти в тій самій знайденій сковорідці, а потім розливати окріп по чашках, заварюючи найдешевший чай у пакетиках, який вони прихопили в пекарні разом із сендвічами.

Але коли вони нарешті всілися за маленький кухонний стіл, цей чай здався їм найсмачнішим напоєм у світі.

Скай дістала з наплічника ноутбук, підключилася до сусідського Wi-Fi без пароля і відкрила месенджер. Її пальці трохи тремтіли, коли вона натискала кнопку відеодзвінка. Гудки йшли довго, але нарешті екран блимнув, і на ньому з'явилося личко дівчинки з розкуйовдженим рудим волоссям і величезними, як у самої Скай, очима.

— Скай! — радісно, але з ноткою дитячої образи вигукнула Мія, поправляючи камеру. — Ти де зникла? Я дзвонила тобі вчора цілий день! Місис Стівенс навіть сказала, що якщо ти не подзвониш сьогодні, вона буде дзвонити в поліцію.

Скай винувато усміхнулася, відчуваючи, як від одного вигляду сестрички всередині розливається тепло. 

— Пробач, комашко. У мене... трохи зламався телефон, а потім було дуже багато справ. Я переїжджала. Зі мною все добре, чесно. Я так за тобою скучила!

Мія примружилася, уважно вдивляючись в екран, а потім її погляд змістився кудись убік від Скай. 

— А хто це там з тобою?

Скай повернула голову до Ліві. Та сиділа поруч, обережно тримаючи двома руками свою дурну жовту чашку, і виглядала трохи схвильованою. Скай м'яко взяла її за руку і знову подивилася в камеру. 

— Міє, пам'ятаєш, я розповідала тобі, що зустріла дуже особливу дівчину? Це Олівія.

Ліві нахилилася ближче до екрана і привітно помахала вільною рукою. 

— Привіт, Міє. Скай мені всі вуха про тебе продзижчала. Каже, ти найкраще за всіх малюєш комікси.

Очі дівчинки недовірливо, але зацікавлено розширилися. 

— Вона правда так сказала? — Мія знову перевела погляд на Ліві, оцінюючи її. — А ти красива. Схожа на принцесу. Тільки чого ти п'єш з такої дивної чашки?

Ліві розсміялася — щиро і дзвінко. 

— Дякую! А чашка... це мій перший трофей у самостійному житті.

Вони проговорили ще хвилин двадцять. Коли екран нарешті згас, у квартирі знову запанувала тиша, але тепер вона була наповнена затишком.

За вікном вже зовсім стемніло. Асторія запалювала свої вогні, наповнюючи кімнату м'яким жовтуватим світлом з вулиці.

Ліві сиділа, загорнувшись у знайдений лавандовий плед, і допивала чай. Її розпущене волосся падало на плечі, а на губах грала легка, розслаблена усмішка. Вона виглядала такою домашньою, такою справжньою, що у Скай перехопило подих. Дівчина відставила свою синю чашку-кота, підперла голову рукою і довго, уважно дивилася на Олівію.

— Леді з Майбаха, — тихо покликала вона.

Ліві підняла на неї свій глибокий, теплий погляд.

— Ти реально готова жити ось так цілий рік? — у голосі Скай звучала не недовіра, а швидше трепет перед тією прірвою, в яку вони щойно разом стрибнули. — З водою зі сковорідки, чужими чашками і порожнім холодильником?

Ліві не відвела очей. Вона простягнула руку через стіл, накриваючи пальці Скай своєю долонею. Її відповідь прозвучала просто, без краплі пафосу, але в ній було більше впевненості, ніж у всіх контрактах імперії Асторів:

— З тобою — так.