Раді Вас бачити!

В небі Тіна лише пила напої, трохи спала та почувалася геть розбитою. Врешті наступної доби втікачка безперешкодно приземлилася в чиказькому аеропорту О’Гара. Вона зателефонувала батькам. А Містер і місіс Росс чекали її з таким нетерпінням, що зняли номер у готелі, поблизу аеропорту й таксі їй не знадобилося.

Шалені від щастя Емілі й Мартін кинулися обіймати Тіну так, наче вона їздила кудись у довгу подорож, а тепер повернулася й вони встигли за нею дуже скучити. Ця парочка вдома виявилася веселою й геть не такою підкреслено ввічливою, як була в Києві.

Пані Емілі весь час радісно гримала на чоловіка й тримала Тіну за руку, наче та може розчинитися у повітрі. Скоро на мінівені Россів вони вибралися зі страхітливої «каші» аеропорту та поїхали в бік міста. Тато Тіни-Ешлі сидів за кермом сімейного Форда й щасливо поглядав на доньку. А мама весь час пестила її долоньку й не могла надивитися на неочікуване диво.

Від неймовірно довгих годин польоту Тіна змарніла й хотіла лише одного: поспати. Але батьки, наче дві веселі пташки, щебетали й розповідали щось про їх життя на землі. Вони накрили на стіл та намагалися погодувати рідну дитину, тільки вона відмовила їм та попросила відпочинку.

Росси жили в передмісті, як кажуть у зеленому благонадійному районі. Їх дім не був розкішним, але доволі гарним та великим. В полі зору знаходилися такі ж спокійні особняки, оточені найрізноманітнішою зеленню. Звісно каштанів тут ніде не було видно. Місцева флора скоріше нагадувала південні широти та й повітря було занадто спекотним.

Щаслива господиня провела свою дорогу дитину в кращу з кімнат особняка. Там вже була підготована пишна постіль, а коли Тіна попросилася в душ, виявилося що в її спальні він присутній. Там приємно пахло різними гігієнічними засобами й висів новенький чарівний халатик. Взагалі здавалося, що це якийсь королівський люкс, де все готове до прийому високої гості. Саме нею й була Ешлі Росс – чарівна донька, до приїзду якої батьки докладно готувалися.

Після приємної води Тіна поставила кондиціонер десь на двадцять градусів і миттю відключилася в ліжку, що прийняло її теж наче рідну.

Вона прокинулась і не могла зрозуміти: де знаходиться? Пошукала очима Гната, але раптом всередині щось обірвалося й стало дуже боляче. Гната не може бути поруч, бо вона кинула його та поперлася через пів світу до своїх батьків. А в домі було тихо-тихо. Невже Росси залишили її саму та поїхали кудись? Тіна завернулася в халат і вийшла вниз:

– Мартіне, наша донечка прокинулася! – скрикнула Емілі до відкритого вікна, та вдивлялася в Тіну, наче хотіла переконатися, що не спить. Скоро на порозі, з квітами з'явився Мартін і поставив їх у глечику на стіл та наказав блаженним голосом дружині:

– Мадам, а чому це ми ходимо, наче чекаємо на економку з офіціантами? Ану, діставай все, що я привіз. Треба ж колись дитину погодувати! Он яка вона худенька. Донечко, ми цей недолік тут дуже швидко виправимо...

Тепер Тіна пригадала, як один студент сперечався з нею доводячи, що українці миловидна та геть не товста нація. От вони, американці, їдять купу нездорової смачної їжі й тому вважаються великою зграєю найтовстіших у світі людей. Такої радості Тіні точно не потрібно було й вона з легкою посмішкою сіла за багатий американський стіл.

– Щиро дякую за гостинність! Я розумію, що звалилася наче сніг на голови та необхідно все пояснити. Ви добрі й розумні люди. Тому, будь ласка, не чекайте від мене миттєвої прихильності. Мені потрібен час. А можна я буду називати вас на ім'я?

– Боже правий! Звісно можна. Та власне в нас всі так роблять. Діти й онуки кличуть родичів на ім'я й немає у цьому нічого дивного. А ще ми зовсім не проти називати тебе, Тіночкою, як нарекла пані Джулія. Вона зберегла для нас такий скарб, що будемо вдячні цій жінці до кінця життя, – весело підхопила місіс Росс, а Тіна як почула про скарб і про маму Юлю, скрикнула й кинулася з вітальні в сад.

– Думай, що говориш, жінко! – постукав себе пальцем по голові містер Мартін, а його дружина лише винувато знизала плечима й розвела руками:

– Але ж я не сказала нічого поганого, Мартіне. Добре, я буду обачнішою.

– Та вже постарайся, Емі! Ти ж бачиш, що дитина прилетіла геть не при собі. Значить там сталося щось жахливе. А ти зі своїми компліментами до тієї пані влізла. Я теж не знаю, як поводитися, але треба почекати. Дитина щось та розповість, – логічно розмірковував містер Росс.

– Добре, як скажеш. Я тут планувала, на честь повернення Ешлі, грандіозну вечірку. Хотіла познайомити друзів з донечкою. Але тепер розумію, що поки не на часі, – тяжко зітхнула Емілі.

– Ем, ну ти як завжди! Яка вечірка? Вона бачити нікого не хоче. Хіба не розумієш: дитина втекла від чогось страшного? І доки не розберемося - ніяких урочистих заходів. Може днями покажемо їй бізнес чи місто? Я взагалі не знаю, що робити. Єдине радує, що наша Ешлі поруч, – розгублено обіймав дружину Мартін Росс.

Ввечері до них заглянув один з винуватців усіх цих подій, а саме приватний детектив, що роками допомагав з пошуками.

– Вітаємо, Джоне! Ласкаво просимо. Сідайте, зараз приготую Вам каву, – крутилась по кухні Емілі.

– Дякую, щира господине! Чув про вашу радість. Слава Богу, донька не тільки знайшлася, а й вирішила повернутися додому, – сів на улюблене місце старий знайомий.

– Так! А звідки Ви знаєте, Джоне? – здивовано здійняла брівки місіс Росс.

– Дорога моя Емілі! Ну, я ж не тільки пончиками бавлюсь, а ще й люблю свою роботу. Така в мене професія: чути й бачити все. Та власне вже весь ваш квартал новиною гуде. Я був у справах в аеропорту й навіть там знайомий прикордонник повідомив, що наша пропажа нарешті прибула сьогодні до рідної країни, – з посмішкою, попивав каву детектив і поцікавився: – А де ж ви її сховали? Хотів побачити результат своєї праці.

– Ой, дорогий Джоне! Дитина намучилася в тому літаку та спить. Їсти не хоче, приховує щось особисте та нам поки не розповідає. Хоча звісно треба виспатися, адже час у нас геть інший. Тому ми не заважаємо й тихо радіємо, – промовляв містер Росс і квітнув не гірше за букет, що стояв на столі.