Раді Вас бачити!

Такого вечора вони не уявляли навіть у страшному сні. У безмежно щасливих людей було одне на двох життя і кохання та коли вони захотіли примножити свою радість - прийшла тяжка біда.

– Гнаточку, прошу тебе, встань! Ну, навіщо я тобі? Ми обоє сильні й зможемо жити далі, нарізно. А мама? У неї є сеньйор Тесоро, він розрадить. Забере до себе в Іспанію, будуть разом його внуків няньчити. Знаєш, можливо це доля, що дуже далеко є люди, котрим я не байдужа. Вони допоможуть мені непутящій пережити страшний біль, – не знала як іще довести Гнату свою правоту Тіна та здається геть не думала про нього.

– ...Добре. Давай спочатку намажемо тобі ніжку, щоб не боліла. А потім подумаємо про інший біль. Там піца вже захолола, – мужньо зціпив зуби Гамаюн та намагався повернути її до колишнього світу.

– Перестань, будь ласка! Нормально все з моїми ногами. Збрехала я тобі, вперше у житті збрехала. Але ж оці папери теж щирістю не сяють. Гнате, відвези мене до мами. Я хочу попрощатися. Рішення я не зміню, не проси. Просто не можу залишатися тут, серед стін, де я була безмежно щаслива.

Тепер Гнат Гамаюн забув про свої мільйони, про статус і купу залежних від нього людей. Він плазував у неї в ногах та благав не покидати його. Бачити це було неможливо! Адже лише малим, після смерті батьків він пам’ятав подібну розгубленість і тугу.

Далі його нещадно били однолітки в сиротинці, потім він довго й настирливо вчився працювати з грошима, бився з суперниками на ринзі, але ніколи в житті не почувався таким розтоптаним! Він намагався, але вмів зупинити час, щоб повернути прекрасні миті, що були між НИМИ...

– Гнатку, якщо кохаєш, допоможи мені. Я ж не штучна істота, щоб відключити емоції й почуття до тебе. Я знаю, що ти найкращий на землі, але виконай моє прохання. Мені потрібно переміститися у просторі, – тихо попросила Тіна.

Гамаюн почув її й підвівся на ватяні ноги. Він дивився у прекрасні смарагди та бачив біль. Страшний біль, що перетікав з карих очей у зелені, а виходу не бачив жодного. А ще знав, що коли ця крихітна жінка прийняла рішення, шансів зупинити її не існує. Тому протер лице руками й сказав тим своїм чарівним, наразі мертвим голосом:

– Добре, для тебе я зроблю все. Якщо хочеш кинути мене, я повертаю тобі свободу. Вважаєш за потрібне змінити місце та саме життя, я не буду стояти на твоєму шляху, бо кохаю єдину в світі. Ти відібрала у мене душу і я буду чекати. Якщо колись захочеш повернутися - я буду тут. Ціле життя віддам і може дочекаюся... Пам’ятай про це, мій найдорожчий скарбе!

Наразі Гнат не пішов вмиватися. Йому було байдуже і до свого вигляду, і до життя. Вона полишає його! Як тут красуватися? А Тіна взяла вже складену валізку, востаннє глянула на прихисток їх божевільних почуттів і вийшла з квартири.

Вдома у Юлії Павлівни теж був скандал та істерика. Різні за статтю й віком, а ще за професіями й життєвим досвідом, вони з Гнатом поводилися зараз як дві подружки, в котрих відбирають щось дуже дороге. Та наразі цим «щось» для однієї була рідна названа дочка, а для іншого - неймовірно кохана жінка. Але Тіну це не зупинило!

Перед розставанням, в коридорі, Гнат попросив її про послугу:

– Будь ласка, поцілуй мене як тоді, коли дуже кохала. Щоб вистачило на роки чекання. Прости, якщо образив. Прости, що не зміг дати того, чого ти прагнула. Я кохатиму тебе й після смерті, моя маленька єдина втіха...

– Гнаточку, і ти мене прости... І я кохаю тебе єдиного в світі. Тільки так буде правильно. Прошу тебе: живи та спробуй стати щасливим! – Тіна виконала його прохання, але краще цього було не робити.

Через нестерпний біль Гнат прожогом кинувся з квартири Юлії Павлівна, щоб не розтягувати страшну агонію, що вирувала в душі.

Сьогодні Тіна з мамою спали в одному ліжку, як у дитинстві, коли вона хворіла. Юлія Павлівна була поруч та ні про що не прохала. Вона розуміла, що не має права зупиняти дочку, котра вирішила повернутися до рідних батьків. Жінка мовчки дякувала Богу, що подарував їй грішній стільки років щастя з цією маленькою красунею.

Вранці, коли Тіна чекала на таксі, вона зняла з пальця обручку й сказала:

– Мамо, віддаси Йому, при нагоді! Я сама не змогла. Та Він і не прийняв би...

– Господи! Може ще подумаєш? Це його доб’є, – просила не за себе, а за Гната Юлія Павлівна. Але Тіна мовчки похитала головою, поклала часточку свого життя на комод та пішла з дому геть.

З Бориспільського летовища лайнер здійнявся в небо вчасно, за розкладом. І це була не романтична куля над Дніпром, а все як любила Тіна Лагода. Двигуни гуділи, усміхнені стюардеси носили напої, а вона тримала курс до якогось невідомого життя та здається й досі не розуміла: що робить?