Раді Вас бачити!

«Нове ім'я — це не просто звук. Це нова доля, написана чорнилом, що ніколи не висихає».

Перед великим дзеркалом у вітальні Аріція зупинилася за моєю спиною. Її руки лягли мені на плечі, і я знову відчула цей фірмовий холод, що тепер став для мене рідним.

— Олеся померла там, на набережній, разом із останньою краплею дешевого вина та слізьми за зрадником, — її голос звучав як вирок минулому. — Сьогодні я даю тобі нове ім’я. Те, яке люди шепотітимуть із захватом або зі страхом. Алексса.

Я повторила це ім’я про себе. Мені подобається. Воно перекочувалося на язиці, як шматочок льоду. У ньому була сила, якої мені так бракувало. Алексса. Та, що захищає. Та, що домінує. Я кивнула своєму новому відображенню. Дівчина в дзеркалі більше не виглядала жертвою.

До початку вечірки залишалося кілька годин. Маєток поступово наповнювався звуками підготовки, але мені хотілося тиші. Я пішла до бібліотеки — величезної зали з пахами старої шкіри, сухої паперу та дорогої деревини. Книжкові полиці здіймалися до самої стелі, ховаючи в собі тисячі чужих життів.

Я проводила пальцями по палітурках, шукаючи щось, що відповідало б моєму настрою, аж раптом відчула на собі чийсь погляд. У далекому кутку, біля секції з антикварними виданнями, стояв чоловік.

Це був він. Марк, той самий з клубу. Він тримав у руках якийсь старий том і, здавалося, був настільки заглиблений у читання, що не помітив моєї появи. Але варто було мені зробити крок, як він підняв голову. Його очі — холодні, аналітичні — на мить затрималися на мені.

Я не відвела погляду. Тепер, під захистом ілюзії Аріції та свого нового імені, я відчувала себе невразливою. Я просто пройшла повз нього до сусідньої полиці й дістала першу ліпшу книгу в темній обкладинці.

— Рідкісний вибір для такої молодої дами, — його голос пролунав низько, з ледь помітним металевим відтінком. — Трактати про середньовічну філософію зазвичай шукають ті, хто вже втомився від реальності.

Я повільно повернулася до нього, тримаючи книгу перед собою.

— Можливо, я просто шукаю в ній те, чого в реальності занадто мало, — відповіла я, дозволяючи своїй новій «отруті» погляду ледь торкнутися його обличчя.

— Правди. Марк ледь помітно примружився, ніби намагаючись розгледіти щось за моєю маскою спокою. — Правди не існує. Є лише інтерпретації, — він закрив свою книгу з глухим звуком.

— Я Марк.

— Алексса, — кивнула я, не простягаючи руки.

Я розвернулася і вийшла, відчуваючи, як його погляд буквально випалює дірку в моїй спині. Перша іскра була кинута.

Вечірка була в самому розпалі. Музика, сміх, дзвін кришталю та запах дорогих парфумів заповнили весь перший поверх. Аріція та Еліас блищали в центрі зали, приймаючи гостей. Але я, за нашою домовленістю, зникла.

Я знову була в бібліотеці. Тільки тепер я не шукала книг. Я сиділа в глибокому оксамитовому кріслі в напівтемряві, підсвіченій лише однією лампою. На моїх колінах лежала розкрита книга, але я не читала. Я чекала.

Двері тихо відчинилися. Я не піднімала голови, вдаючи, що повністю занурена в текст. Кроки були впевненими. Зупинилися зовсім поруч.

— Ви знову ховаєтеся від світу, Алекссо? — Марк стояв переді мною, тримаючи келих віскі. Я повільно перегорнула сторінку, і лише після цього підняла на нього свої очі, в яких зараз не було нічого, крім спокійної, хижої цікавості.

— Можливо, це світ ховається від мене за своєю порожньою метушнею, — промовила я. — А тут принаймні щиро. Папір ніколи не бреше про те, що він старий. Марк поставив келих на стіл і сів у крісло навпроти.

— Ви дивна. Не схожа на інших протеже Аріції. У вас є щось, чого я не можу прорахувати.

Я злегка посміхнулася — тією самою посмішкою, якої навчила мене господиня.

— Деякі речі не варто рахувати, Марку. Їх варто просто відчувати. Якщо, звісно, ви ще на це здатні.

У бібліотеці запала тиша. Ми просто дивились один на одного. І ніби очі казали більше за слова.