Раді Вас бачити!

• «Теплі розмови, як вогонь для втомленої душі».

У моїй кімнаті все було так, як і раніше. Здавалося, час тут зупинився, законсервувавши простір у тому стані, яким я його залишила рік тому. Повітря пахло знайомою сумішшю старого паперу та лаванди, яку бабуся завжди клала у шафи.

На маленькому приліжковому столику стояло фото моїх батьків у простій дерев’яній рамці. Я провела пальцем по склу, стираючи невидимий пил. Вони усміхалися — молоді, щасливі, не знаючи, що чекає попереду. Книжки на полицях стояли рівними рядами, наче солдати, що охороняють мої дитячі мрії. На стіні досі висів плакат із моїм улюбленим гуртом, куточок якого злегка відклеївся. А під подушкою, я знала напевне, лежав мій старий щоденник — сховище таємниць, які тепер здавалися такими наївними та смішними.

У вікно яскраво світило сонце, граючись промінням на моєму обличчі та підсвічуючи порошинки, що танцювали у повітрі. Усе тут було таке рідне, таке моє до болю, але я відчувала себе інакше. Ніби ця кімната стала для мене замалою, наче старий одяг, з якого я виросла. Мабуть, я просто подорослішала. Цей рік змінив мене більше, ніж я хотіла визнавати.

Розібравши свою невелику валізу, я акуратно розклала речі у шафу, а книгу, яку планувала дочитати, поклала на край столу. Глибоко вдихнувши, я вийшла з кімнати та попрямувала до вітальні, звідки вже долинав неймовірний запах випічки.

Там на мене вже чекала бабуся. Вона метушилася біля столу, розставляючи чашки з квітковим візерунком. На тарілці парували свіжі круасани з шоколадом, аромат яких миттєво повернув мене в дитинство.

Я сіла за стіл, спостерігаючи за її звичними, заспокійливими рухами.

— Ти так і не розповіла мені, як ти? Що в тебе нового? — запитала я, беручи до рук теплу чашку.

Бабуся усміхнулася, і зморшки біля її очей стали трохи глибшими.

— Та все добре, люба, як завжди. Дім, господарство, город. Дні йдуть своєю чергою. А, ось новина: на відпочинок приїхав один чоловік, то я пустила його до себе пожити. Все одно вільних кімнат вистачає, а зайва копійка не завадить. Ніби гарна людина, спокійний такий.

Я здивовано підняла брови. Бабуся останнім часом не селила гостей.

— Тобто тобі не сумно, і ти в цьому великому будинку не сама? Чому ж раніше не казала по телефону? Може, я б не приїхала так швидко, щоб не заважати.

— Ой, не вигадуй! — вона махнула рукою. — Він живе тут лише два дні. Я просто забігалася й забула сказати. Знаєш, пам’ять уже не та, що колись. Але ж тобі я завжди рада! Ти — моя онука, це твій дім. А гість — він тихо живе, ми майже не перетинаємося. А ти як? Розкажи, що в тебе нового? Як у місті?

Я відкусила шматочок круасана, відчуваючи, як тане шоколад. — Ти ж знаєш, що я твердо вирішила вступати до театрального. Це був божевільний рік, бабусю. Я працювала на двох роботах, щоб відкласти гроші, і готувалася ночами. Вчила монологи, вірші, працювала над дикцією. Часом здавалося, що я впаду і не встану. Але я це зробила. І ось тепер вирішила трішки тут з тобою відпочити, відновити сили перед вступними іспитами. Мені потрібна ця тиша.

Я озирнулася навколо, ніби очікуючи побачити когось у дверях. — А де ж твій гість? Дивно, що в будинку так тихо, якщо тут живе хтось чужий.

Бабуся тепло подивилася на мене і накрила мою долоню своєю. — Я бажаю, щоб усі твої мрії і плани здійснилися, дитинко. Ти вперта, ти свого досягнеш. А він пішов десь зранку у справах. Може, в місто поїхав або пішов до моря. Я не питала.

Ми ще довго сиділи на кухні, пили чай, який ставав усе холоднішим, і говорили про життя. Ми сміялися, згадуючи мої дитячі витівки, і обговорювали майбутнє. У ці миті тривога відступала, залишаючи лише затишок рідного дому.

— Ну що, засиділися ми, — врешті сказала бабуся, підводячись. — А чоловіка годувати треба, і нас із тобою.

Ми прибрали зі столу і разом пішли готувати вечерю, насолоджуючись простим щастям бути поруч.