Раді Вас бачити!

«Зрада — отрута гірка, що випалює душу дотла»

Я побачила його. Час навколо сповільнився, перетворюючись на в’язку, задушливу субстанцію. Олег сидів за тим самим столиком, але він був не сам. Навпроти нього, спиною до вікна, сиділа жінка. Молода, вишукана, з ідеальною поставою і світлим, як у мене, волоссям. Тільки її локони лежали бездоганною хвилею.

Вони не просто вечеряли. Я бачила, як змінився вираз обличчя Олега — він став урочистим, навіть трепетним. Він щось говорив їй, дивлячись у вічі так, як колись дивився на мене біля моря. А потім він дістав оксамитову коробочку.

Світ похитнувся. Пальці розтиснулися самі собою. Велика металева таця з гуркотом полетіла на підлогу. Брязкіт посуду, здавалося, розрізав простір, змусивши замовкнути сусідні столики. Але не їх. Вони були у своєму коконі щастя. Олег навіть не повернув голови. Він одягав перстень на її палець під звуки ніжної, романтичної мелодії, яка для мене звучала як похоронний марш.

Усередині все миттєво зледеніло. Серце не розбилося — ні, воно просто зупинилося, перетворившись на шматок мертвого льоду. Я стояла, дивлячись на них, і відчувала, як помираю. Поки він там, за кілька метрів від мене, обіцяє вічне кохання іншій, я розсипалася на попіл.

Невже я була лише іграшкою? Курортним романом? Тимчасовою розвагою, поки він чекав на неї?

Сльози не текли — вони пекли очі, застилаючи все туманом. Я не могла дихати. Мені треба було бігти. Негайно. Я рвонула до службового виходу, не розбираючи дороги. Хтось гукав мене, здається, адміністратор. Я бачила, як ворушаться його губи, але не чула жодного звуку — у вухах стояв лише суцільний, оглушливий дзвін.

— Я не можу — шепотіла я, зриваючи з себе фартух тремтячими руками.

Хотілося втекти світ за очі. Хотілося стати маленькою, сховатися в маминих обіймах, відчути її запах і почути, що все буде добре. Але мами не було поруч. Нікого не було.

Я переодяглася механічно, наче лялька. Забрала речі й вийшла у вечірнє місто. Ноги самі несли мене, я не пам’ятаю маршруту. Вулиці, ліхтарі, обличчя перехожих — усе злилося в одну сіру масу.

Отямилася я вже біля річки. Холодний вітер бив в обличчя, куйовдив волосся, трохи протвережуючи розпалений болем розум. У руці я стискала пляшку якогось дешевого алкоголю, навіть не пам'ятаючи, де і коли її купила. Рідина пекла горло, але цей фізичний вогонь хоч трохи заглушував той, що випалював душу.

Я сіла на холодний бетон набережної й втупилася у темну воду. Колись мене заспокоювало море. Його шум був піснею нашого кохання. А ця річка. Вона була німа і байдужа, як і все в цьому місті.

— Коханий виявився зрадником?

Голос пролунав несподівано близько. Оксамитовий, низький, з нотками владності. Я підвела голову. Наді мною стояла жінка. Вона була вродливою тією холодною, недосяжною красою, яку малюють на іконах або в модних журналах.

— Розумію, — продовжила вона, не чекаючи моєї реакції, ніби читала мене, як розкриту книгу. — Але це не вихід — так себе губити. Ти занадто гарна, щоб заливати горе цим пійлом.

— Звідки вам знати? — гірко посміхнулася я, роблячи черговий ковток. — Для мене це єдиний вихід, щоб нічого не відчувати.

Жінка підійшла ближче. Від неї пахло дорогими парфумами та ніччю.

— Є інший вихід. Спосіб назавжди позбутися болю. Але він має свою ціну. Він для тих, хто готовий коритися і слухатися.

Її слова звучали дивно, але в моєму стані вони здавалися рятівним колом.

— Я готова на все, — видихнула я, дивлячись у її темні, як безодня, очі. — Аби тільки не відчувати цього. Цей біль... він мене вбиває.

На її вустах з'явилася ледь помітна посмішка. — Мене тішить твоя рішучість. Але не будемо поспішати. Давай зробимо так: ти відпочинеш, виспишся, а потім даси остаточну відповідь.

— Гаразд, — байдуже кинула я. — Але я не хочу йти додому. Там стіни тиснуть.

— Тоді ти можеш переночувати в мене. Кімнат вистачить, — її голос звучав як колискова, що обіцяла спокій.

Я спробувала підвестися, але ноги не слухалися. Незнайомка подала мені руку — її долоня була прохолодною і сильною. — Але чому? Чому ви мені допомагаєте? — запитала я, спираючись на неї. — І як вас звати?

— Просто шкода тебе. Такий діамант не має валятися у бруді. Я — Аріція.

— Я Олеся.

— Ну що ж, Олесю. Тепер ми знайомі й можемо товаришувати. Тож запрошую тебе до себе. Що скажеш?

— Я згодна.

Вона допомогла мені дійти до розкішного автомобіля, що чекав неподалік. Салон пахнув шкірою і тишею. Дорогу я пам'ятаю погано — алкоголь і виснаження зробили свою справу. Я провалилася у важкий сон майже миттєво.

Прокинулася я лише тоді, коли машина зупинилася. Крізь напіврозплющені повіки я побачила не просто будинок, а справжній палац, що височів на тлі нічного неба, наче декорація до готичного фільму. Величні колони, темні вікна. Але сил дивуватися не було.

Пам'ятаю лише, як Аріція, наче дбайлива старша сестра, допомогла мені дійти до ліжка.

— Спи, — прошепотіла вона, накриваючи мене ковдрою. — Завтра почнеться твоє нове життя.

І я поринула в сон.