Раді Вас бачити!

«Справжня сила народжується тоді, коли ти перестаєш боятися власної темряви і дозволяєш їй стати твоєю зброєю».

Поцілунок Аріції не був схожий на жоден інший. Він не грів, як звичайна людська пристрасть, — він проникав, розчиняв, переписував мою сутність. Мої губи горіли, але не від температури, а від того, як її енергія текла в мене, ніби ріка холодного вогню. Я відчула, як у грудях щось розкривається — не серце, а щось набагато глибше, темніше й голодніше. Воно жадібно тягнулося до неї, просило ще.

Вона відірвалася першою, повільно, з відвертою насолодою, ніби смакувала останнім ковтком колекційного вина. Її великий палець провів по моїй нижній губі, стираючи вологий слід.

— Ти вже моя, — тихо сказала вона. В її голосі не було тріумфу, лише спокійна констатація факту. — Але ти ще не знаєш, що це означає. Сьогодні ввечері ти все побачиш.

Аріція відступила на крок. Її силует у м’якому світлі ранку здавався майже нереальним — занадто досконалим, занадто небезпечним.

— Вставай. Прийми душ. Одягни те, що лежить на кріслі. І не запитуй, звідки воно взялося — воно створене спеціально для тебе.

Я перевела погляд на крісло. Там, акуратно розкладена, чекала чорна мереживна сукня. Не вульгарна, а саме така, що обіцяє розкіш і гріх одночасно. Тканина виглядала живою, ніби зітканою з тіней і нічних шепотів. Поруч стояли туфлі на безжально високій шпильці — чорні, лаковані, з тонкими ремінцями, що нагадували витончені пута.

— Куди ми йдемо? — запитала я, повільно підводячись з ліжка.

— На полювання, моя маленька. Але не бійся — сьогодні ти будеш лише спостерігати. І вчитися. Твоя перша ціль ще не готова.

Вона вийшла так само безшумно, як і увійшла, залишивши після себе лише легкий аромат — щось середнє між трояндами, що в’януть, і важким димом від дорогих сигарет.

Я підійшла до великого дзеркала. Обличчя, яке дивилося на мене звідти, вже не належало тій Олесі, що ще вчора ридала в подушку через розбите серце. Очі стали глибшими, зіниці — ледь розширеними навіть у денному світлі. Шкіра здавалася неприродно гладенькою, ніби світилася зсередини холодним сяйвом. На шиї, там, де вчора був лише свіжий слід укусу, тепер виднівся тонкий, майже ювелірний малюнок — щось схоже на маленьке, вишукане татуювання чи родимку. Візерунок ледь помітно пульсував у такт серцебиттю, але дуже повільно, ніби моє серце вже не належало мені повністю.

Під душем вода текла по тілу, але я не відчувала звичного розслабляючого тепла. Замість нього — приємне, електричне поколювання, ніби тисячі крихітних голок цілували шкіру. І мені це подобалося. Я провела долонями по грудях, по стегнах — і відчула, як тіло відгукнулося не дівочим соромом, а усвідомленням власної влади. Воно знало, що тепер воно — зброя.

Коли я вийшла з ванної та одягла сукню, вона обійняла мене, наче друга шкіра. Вона не стискала, не тиснула — вона підкреслювала кожен вигин, провокувала, обіцяла. Я повернулася до дзеркала і вперше за довгий час посміхнулася по-справжньому. Посмішка вийшла хижою, сексуальною і абсолютно чужою. І я була від неї в захваті.

Аріція чекала внизу, біля широких мармурових сходів. На ній була довга сукня кольору нічної безодні з екстремально глибоким вирізом на спині. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з полотна епохи темного ренесансу.

— Ідеально, — оцінила вона мій вигляд одним швидким поглядом. — Сьогодні ми їдемо до «Velvet Noir». Ти знаєш це місце? Я заперечно похитала головою. — Це елітний закритий клуб. Туди пускають лише тих, у кого є або дуже багато брудних грошей, або дуже брудна совість. Сьогодні там буде один чоловік, якого я хочу тобі показати. Але сьогодні ти його не візьмеш. Сьогодні ти просто пустиш йому в кров отруту свого погляду. Нехай він почне бачити про тебе сни. Нехай прокидається в холодному поту зі стійким, болісним бажанням. Нехай сам шукає тебе. А вже потім ти візьмеш своє.

Вона простягнула руку з ідеальним манікюром. Я вклала свою долоню в її — і одразу відчула, як між нами пробігає тонка, вібруюча нитка енергії, палаюча й крижана водночас.

— Пам’ятай головне, Олесю. Ти більше не жертва. Ти — мисливець. А я — твоя господиня.

Ми вийшли з будинку у вечірню прохолоду. Чорний відполірований Maybach уже чекав біля воріт. Водій відчинив дверцята, навіть не глянувши на нас — його очі були скляними, а рухи занадто механічними. «Ще один заражений», — з байдужістю зрозуміла я.

Коли машина плавно рушила з місця, Аріція нахилилася до мого вуха:

— Сьогодні ввечері ти відчуєш свій перший справжній смак. Смак іншого життя.

Я повернула голову й подивилася їй прямо в темні очі. Вона усміхнулася — повільно, задоволено, як велика кішка, що впіймала мишу ще до того, як та взагалі зрозуміла, що опинилася в пастці.

Машина пірнула в вогні нічного Києва, а я відчула, як глибоко в грудях розгортається щось величезне, невтомно голодне й абсолютно прекрасне.

Воно називалося Сила. І відтепер воно було моїм життям.