Раді Вас бачити!

«Удари долі мають звичку наздоганяти нас саме тоді, коли ми найменше цього чекаємо, залишаючи по собі невидимі, але болючі рани»

Наші вечори з Олегом стали моєю залежністю. Ми бачилися щодня, і кожна хвилина разом здавалася подарунком долі. Вдень я, як слухняна онука, допомагала бабусі по господарству: порала город, носила воду, збирала ягоди. Бабуся, зі своєю віковою мудрістю, звісно ж, усе бачила. Я ловила її теплі, розуміючі погляди, коли вона спостерігала, як я лечу до дзеркала перед вечірньою прогулянкою. Але вона тактовно мовчала, не ставлячи зайвих запитань, за що я була їй безмежно вдячна.

Та час невблаганний. Олегова відпустка добігала кінця, як і мій відпочинок.

Ми провели наш останній вечір біля моря. Того дня воно було напрочуд спокійним, ледь чутно шепотіло до берега, ніби боялося сполохати мить нашого прощання. Сонце повільно тонуло у воді, фарбуючи небо у багряні та золоті кольори. Ми сиділи на ще теплому піску, сховані від сторонніх очей за великим каменем.

— Я не хочу їхати, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шиї, від чого тілом пробігли приємні мурашки.

— Я теж не хочу тебе відпускати, — зізналася я, тулячись до нього всім тілом, намагаючись запам’ятати тепло його рук, твердість плечей, стукіт його серця.

Цієї ночі між нами зникли будь-які бар’єри. Його поцілунки стали глибшими, настійливішими, з присмаком солі та гіркотою майбутньої розлуки. Коли його долоні ковзнули під мою футболку, обпікаючи шкіру, я зрозуміла, що належу йому повністю. Світ навколо перестав існувати — залишилися лише ми двоє, шум хвиль і шалене тяжіння, якому неможливо було опиратися. Ми розчинялися одне в одному, шепотіли ніжні дурниці, які здавалися вічними. То була ніч, коли я почувалася найщасливішою і водночас найвразливішою у світі.

Наостанок, коли світанок уже торкнувся горизонту, ми обмінялися номерами телефонів, записавши їх тремтячими руками. — Це не кінець, чуєш? — він взяв моє обличчя у долоні й зазирнув у вічі. — Це лише початок. Я чекатиму тебе в столиці.

Наступного ранку він поїхав. Я не пішла його проводжати — боялася, що просто не зможу відпустити його руку при всіх. А вже по обіді настала і моя черга. Бабуся, у своєму репертуарі, метушилася з самого ранку.

— Ось, візьми пиріжків, ще гарячі! — примовляла вона. — А тут овочі, фрукти.

— Бабусю, це забагато!

— Бери, дитино. Тобі треба добре їсти.

Ми тепло попрощалися біля хвіртки. Вона перехрестила мене в дорогу, і я почимчикувала на автобус.

Вдома почалася сувора реальність. Я одразу поринула у підготовку до вступних іспитів. Єдиним промінчиком світла були повідомлення та дзвінки від Олега. Його голос давав сили жити.

Іспити минули як у тумані. А потім прийшли результати. Мені не вистачило всього кількох балів до бюджету. Земля пішла з-під ніг. Я сиділа в кімнаті, дивлячись у стіну, і розуміла — хоч моя мрія не здійснилася цього року, проте мене зігрівало кохання.

Я зателефонувала Олегові в надії почути його рідний для мене голос, але він не відповів. Минуло два дні. Тиждень. Гудки йшли, але слухавку ніхто не брав. Повідомлення залишалися непрочитаними. Страх холодною змією стиснув серце. Щось трапилося? Аварія? Лікарня?

Невідомість зводила з розуму. Я зібрала всі свої заощадження, які відкладала, і прийняла рішення: я їду до столиці. Можливо, я там зустріну Олега, знайду роботу та житло.

Київ зустрів мене байдужістю. Мені пощастило винайняти кімнатку у старенької пані Олени, яка нагадувала мені бабусю. Я швидко знайшла роботу офіціанткою в престижному закладі неподалік від центру.

Перший день був важким, але я впоралася. Наступного дня моя зміна починалася пізніше. Коли я прийшла, кафе вже гуділо, наче вулик. Вільних місць майже не було, пахло кавою та випічкою. Я швидко переодяглася, підхопила тацю і пірнула в роботу. Потрібно було бути всюди й одразу.

Я саме проходила повз панорамні вікна, маневруючи між столиками з гарячим замовленням, коли випадково кинула погляд у куток залу.

Я завмерла. Ноги наче вросли в підлогу, а серце пропустило удар. Посуд на таці жалібно дзенькнув, привертаючи увагу, але мені було байдуже.

За столиком сидів Олег.