Раді Вас бачити!

— Будь ласка, каву. Й багато цукру.Марк почув оксамитовий голос за спиною.Обернувся до барної стійки — перед ним стояв незнайомець у довгому чорному плащі, дивному, немісцевому. Щось у ньому збивало з пантелику: одяг наче звичайний, але чомусь викликав тривогу. Біля нього, просто на стійці, нахабно сидів білосніжний кіт і вилизував лапу.

— Американо? — запитав рудий бариста.

— Так, — кивнув незнайомець. — І трохи алкоголю, якщо можна.

Марк ввімкнув автомат. Йому не сподобався цей клієнт. Занадто спокійний. Нагадував щось... що Марк давно намагався забути.

— І можна, будь ласка, вашого кота не на стіл? — усміхнувся він, намагаючись зберігати чемність.

— На жаль, він сам вирішує, де сидіти, — вишкірився чорнявий гість.

— Ваша кава. Цукор. Сорок дві гривні. Можливо ще щось?Незнайомець обмацав кишені свого плаща, схожого на стару шкіру. Нарешті витяг маленький діамант і простягнув:

— Це підійде? Місцевих грошей не маю.

У цей момент дзенькнув дверний дзвіночок, та двері не відчинились. Вони вилетіли з петель і, зі скреготом знісши кілька столів, зупинились у ногах чорнявого. Кіт вигнув спину, зашипів.Із пролому повзли тіні — не людські, не звірячі. Безформні, але цілком матеріальні. Вони тягнулися до незнайомця, хапали повітря пазурами.

Той підняв чашку американо, і вилив її прямо в одну з потвор. Вони засичали. Тоді він розтрощив чашку об лапу з кігтями — скло розлетілося, а лапа лише злішала, загрібаючи простір навмання, мов сліпий мисливець.Незнайомець виставив долоні вперед, і випустив кулю пульсуючої плазми, за нею — електричний розряд, блискавку, що зірвалася з пальців. Але це лише відштовхнуло тіні на мить. Він сам ще не розумів, з чим має справу.Кіт притиснувся до його ноги, напружений, готовий до бою.

Десь за спиною пролунало глузливе хихотіння.Раптово здійнявся вітер, і чиясь міцна рука схопила його за зап’ясток.

— Трясця! — встиг викрикнути гість, перш ніж разом із рудим баристою провалився у чорний портал.

Білий кіт стрибнув услід.Вони впали в темряву. Спершу гепнувся Марк, а потім незнайомець, прямо на нього. Кіт приземлився м’яко, як завжди.Обидва озирнулися. Жоден не говорив першим. Тиша була густа, як попіл.Нарешті чорнявий підвів голову, витер бруд з плаща і прошепотів:

— От трясця... Мармур, куди ти мене притягнув?

— Я тебе не тягнув, — твердо відповів Марк, зберігаючи спокій. — Це ти влаштував виставу з тінями й посипався прямо посеред кав’ярні.— Ти перший поліз із руками! — блискавкою зірвався незнайомець. — Може, це ти мене сюди затягнув?!

— Ага, звісно. Я просто бариста, який щоранку варить каву і мріє з кимось провалитися незрозуміло куди.

— Якби ти був просто баристою ми б сюди не провалилися і ті почвари нас не знайшли б. — Огризнувся чорнявий.

Тиша. Напружена.Десь капнула вода.Кіт глухо вм’явся біля стіни, дивився на них, мов суддя.

— Я — Гел. — незнайомець протягнув руку. — Як “ пекло” * , але з одною літерою “ л” Жарти в нього були ще ті. Рудий не поспішав її потискати.

— Марк. — неохоче відповів він і озирнувся довкола, оцінюючи обстановку

— Якось надто просто і нудно.

— Для баристи самий раз. Хлопець обережно пішов вздовж стіни. В темряві він бачив так само добре як і при світлі, а можливо й краще. Той хто називав себе Гелом, уважно спостерігав за ним. Кіт йшов поряд з Марком, чи то охороняв, чи то спостерігав. Гел послідував за ними. Мармур приглушував його сили.

— Ти добре бачиш у темряві, — порушив тишу Гел, поки вони йшли вздовж стіни. Його голос луною відбився в тісному просторі. — Що там попереду?

— Дверей поки не бачу. Але є арка.

— І що? Ведеш мене на вірну смерть?

— Я просто дивлюсь, куди йти. Хочеш — залишайся.

Гел хмикнув і пішов слідом.

— Не думав, що мені доведеться довіряти баристі, — пробурмотів Гел і усміхнувся.

— Можеш не довіряти.

— З тобою так приємно спілкуватися. — продовжував дражнити той хто називав себе Гелом.

— Навзаєм. Мені також дуже приємно.

— Не бреши, — озвався чорнявий. — Тобі не приємно. Ти весь напружений, як струна.

— Я в пастці з кимось, хто викликає тіні і сипле блискавками.

— Ну, пробач, що я трохи яскравіший за середньостатистичного перехожого.

Марк зупинився перед аркою. Вона була оздоблена барельєфами, майже стерті, але він бачив їх так, ніби при денному світлі. Стародавні символи, стилізовані під шумерські.

— Щось знайоме? — запитав Гел, кинувши погляд через плече

— Що ти відчуваєш? — нарешті запитав Марк, голосом уже менш гострим.

— Нічого, — прохрипів Гел.

— Це приміщення не просто так зроблене, — рудий торкнувся підлоги. — Хтось знав, кого чекати. І приготувався.

— Тебе? — у Гела промайнув гнів у голосі.

— Або тебе, — холодно відповів Марк.

Вони знову замовкли.

— Добре, — Гел відступив у темряву, шурхнув плащем. — Сварки не допоможуть. Як ти кажеш — ми у пастці. Треба думати, як звідси вийти.

— Нарешті ти починаєш мислити, — тихо сказав Марк.

— Повтори — і отримаєш по зубах навіть без магії.

— Ну, спробуй, — хлопець розправив плечі.

Кіт тихенько мявкнув. Це прозвучало майже як: “Серйозно?”

— Добре, — сказав Гел, вдихнувши. — Можливо, не найкращий момент. Але ти мені не подобаєшся.

— Взаємно, — буркнув Марк.

Бум.

Стіна злегка здригнулась. Знову

— А ти хто такий, Марк? Тільки чесно.

— Я той, хто хоче вибратися звідси.

— А ще? Бо люди не бачать у темряві. Не відчувають магічного резонансу в стінах. І вже точно не поводяться так спокійно, коли падають у міжвимірну западню разом із кимось, хто щойно вбивав тіні чашкою.Рудий вперто мовчав, продовжуючи вивчати стіни.

— Дякую за мега-відвертість. — буркнув Гел.

— А ти сам? — Марк повернувся до нього. — Хто ти? З’явився в моїй кав’ярні, привів якихось виродків.

— Можеш вважати мене богом. Тим хто створив все, що тебе оточує. Рудий лише фиркнув

— Якщо ти Бог то чому ведеш себе як простий смертний і трешся об стіни?

— Бо хтось вимкнув пічку, в якій я спалахував, — Гел розвів руками. — Ця штука глушить усе. Ні тобі сили, ні зв'язку з небом.

— А з пеклом?

— Там і так глухо, — криво всміхнувся чорнявий.— Слухай, Марку, якщо ми вже граємо в «взаємні підозри», може, ти принаймні скажеш, звідки у тебе такий спокій? Тебе колись уже ловили в пастки?

— Так. І не раз.Знову тиша.Кіт, який увесь цей час ішов за ними, насторожено завмер.

— Він щось чує, — прошепотів Марк.

— А я нічого не чую, — злісно прошепотів Гел. — чую, як б’ється власне серце і більше нічого.І тут — стіна знову задрижала.У повітрі з’явився солоний присмак, як від старої крові.

— Ми тут не самі, — тихо мовив Марк. — І що б це не було — воно дуже, дуже старе.— Ну, — Гел глибоко вдихнув, — я завжди казав: день без зустрічі з давнім злом — день змарнований.тиша.

— Це...

— Хтось знає, що ми тут, — прошепотів Гел. — Або хтось хоче, щоб ми думали, що знає.

— Або просто перевіряє, скільки ми протримаємось, — додав Марк. — Це пастка з психологічним елементом. Вибиває магію. Вбиває нерви. Розділяє.

— Розділяє? Ми ж удвох.

— Саме так. І цього вже достатньо.

— Ну так, — криво усміхнувся Гел, потираючи закляклі пальці, — Напевне, хоче, щоб ми ще й побилися. Так, кицюню?

Кіт сів поруч і поважно витяг лапу, піднявши один кіготь вгору — мовляв, «точно так».

— То й побийтеся, — пролунав голос, в’язкий, хрипкий, мов розірване горло, що заліковувалось століттями, — Я люблю спостерігати, як молоді істоти вбивають одне одного. Повільно. Через дурниці.

— Та пішов ти, — виплюнув Гел у темряву. Але голос пронизав її наскрізь, мов невидимий клинок, що повзав у вухах.

— Я хочу зрозуміти, що ви таке, — гнусавив той, ковтаючи власну слину, кожне слово гулко відлунювало зі стелі, з підлоги, зсередини грудної клітки.

Марк мовчки вивчав барельєфи, ніби вирізані у стіні ще до створення мови. Він не реагував — досвід підказував: катам не відповідають, бо катам це не треба. Їм потрібно тільки, щоб ти зламався.

Кіт, розчепіривши подушечки лап, перебіг ближче до стіни й почав нявчати хрипко, торкаючись кігтями сивого каменю.

— Звідси немає виходу, — голос знову в’ївся, тепер з явним захватом, — Я згодую того, хто виживе, своїм слугам. Давайте ж. Сваріться. Бийтеся. Забирайте одне в одного останнє тепло...

І тут сміх. Залізний, як іржаві ланцюги, без глузду, без радості — як сміх того, хто давно вмер, але не зміг зупинитись.

Гел рефлекторно присів, затуливши вуха — резонанс вдарив у груди, змусив ребра задзвеніти. Повітря враз стало важким, наче каміння зависло над головою.

— Не піддавайся, — Марк говорив тихо, але його голос був, мов сталевий гак. — Відчуваєш, як щось тягне зсередини? Це не звук. Це він висмоктує енергію.

— Може, в тебе її повно, — огризнувся Гел, облизуючи пересохлі губи, — то й віддавай.

Марк перевів погляд. У сутінках його очі відблискували неприродно, тваринно. Але не агресивно. Холодно. Зважено.

— Якщо ти не збереш себе — ми обидва станемо обідом.

У ту ж мить, на очах Гела, пара вилетіла з рота. Холод… повз із-під каменю, крізь щілини в підлозі, повільно, але безповоротно.

— Він знає, — прошепотів Гел, не уточнюючи, що саме. — Він… він не просто грається. Він нас морозить.

Марк не відповів. Він торкнувся долонею до стіни — поверхня вже була обледеніла. Його шкіра побіліла, але він не сіпнувся. Лише глибше втягнув повітря, й воно різануло легені, як шкло.

— Він змушує нас слабшати. Він знає про нас більше чим ми можемо уявити. Знущається… — пробурмотів Гел. І сам не зрозумів, чому так важко було говорити. Його пальці затерпали, наче більше не були його.

Марк витяг з кишені коробку сірників і хустинку. Він повільно почав розтирати долоні.

— Ми не помремо тут, — сказав він спокійно. Але очі його дивилися не на Гела, не на стіни — вглиб.

Гел стиснув зуби. Дихання — біла пара. Пальці — сірі. Голос над ними затих, але тиша тепер теж мала звук — звук очікування. І вони обоє його чули.

*__ Гел має на увазі англійський варіант написання його імені Hel, що схоже на Hell - пекло.