Раді Вас бачити!

- Отак я й потрапив до підвалу тієї в'язниці, - закінчив Гел і стиха додав: - Той маг має щось, що пригнічує мої сили.

Навколо багаття запала тиша. Жінки сиділи, завмерши в напівтіні, і їхні обличчя світилися відблисками полум'я - недовіра, збентеження, певна насторожена цікавість. Кілька вдихів минуло, перш ніж хтось порушив мовчанку.

Ібрис хмикнула і струснула головою, наче скидала чиєсь навіювання:

- Чудернацька пригода.

- Але він і справді вдягнений якось... не по-нашому, - озвалася жінка з цигаркою. Бліде лице, русяве волосся, погляд, у якому змішалися цікавість і недовіра. Вона схилилася ближче. - А ну зроби щось... джиняче.

Гел ледь усміхнувся - коротко, але щиро. Нагнувся, зібрав з долівки пригоршню дрібного каміння й пилу. Розкрив долоню. І пил, і камінці піднялися над рукою, застигли, закружляли, мовби невидимий вітер підхопив їх, а потім почали світитися й перетворюватися на крихітні кристали, що сяяли в повітрі, наче мале сузір'я.

Жінки завмерли. У когось округлилися очі, хтось відсахнувся, а хтось навпаки - схилився ближче, боячись відвести погляд.

Ібрис витягла руку, взяла один камінець. Покрутила між пальців. Прискалившись, піднесла до світла.

- Потрібно ж було оглянути твої кишені... щоб переконатися, що не ілюзія. - Вона кивнула. - Діамант справжній.

Після цих слів атмосфера змінилася. Зачудовані голоси злилися в теплий гомін. Жінки з вартових розповідали про його трансформацію так, ніби бачили народження нового чудесного звіра. Через годину Гел перестав бути для них «чоловіком» - став чимось іншим, чимось особливим, дивним і небезпечним, але своїм. Хтось навіть сунув йому в руки миску з рисом та м'ясом, неначе він був голодним подорожнім, а не істотою з іншого світу.

Ібрис деякий час мовчала, вдивляючись у мерехтіння багаття. Потім тихо запитала:

- Як виглядав той, хто тримав тебе в підвалі?

Гел відкинув назад пасмо чорного волосся.

- Високий, трохи згорблений. Обличчя - вилицювате, доглянуте. Коротка борода, акуратна. Волосся коротке, але серед людей він носить хустку, як усі. Одягнений у чорне.

Ібрис завмерла на мить.

- Це Долку... брат шейха. - У її голосі чулося щось темне. - Могутній і жорстокий маг. Хоча... раніше він таким не був. - Вона гірко всміхнулася. - Все змінилося, коли він знайшов ту золоту чашу й почав її досліджувати.

Гел звів брову.

- Він твій батько? То ти... царівна?

Ібрис аж закашлялася від прямоти його слів. Відповіла за неї старша жінка - у всяких платках, із морщинами, що глибоко прорізали її обличчя:

- Так, Ібрис - наша царівна. Завдяки їй ми й досі вільні.

- А Лейла? - тихо запитав Гел.

Ібрис на мить заплющила очі.

- Моя сестра. Батько... одержимий нею. Я думала, він знову закинув її до в'язниці, але... - Вона різко втягнула повітря. - Видно, помилялася.

- Тебе обдурили, дитинко, - промовила стара. Вона нахилилася над казаном, дочекалася, поки вода закипить, і кинула в окріп жменю сухої запашної трави. Накрила кришкою. - Чай готовий, донечки. А я піду спати... Втомилася.

Молоді дівчата допомогли їй підвестися. Інші вже стягнули казан з вогню, поставили на дошку.

Гел сидів мовчки. Слова Ібрис ще крутилися в голові. Він дивився у вогонь - і полум'я, відгукнувшись на його присутність, м'яко потяглося до його долоні. І він дозволив. Дозволив жару торкнутися шкіри, немов хотів упевнитись, що все це - не тінь, не сон і не ілюзія.

Гел ще якусь мить дивився у вогонь, перш ніж заговорити знову:

- Я шукаю свого друга... Марка. - Його голос став тихим, але в ньому чулося щось гостре, як лезо. - Ми потрапили сюди разом, але світ розкидав нас. Я відчував його... а тепер - ні. Розум його затьмарили. Найімовірніше - навмисно.

Жінки переглянулися. Дехто - із жалістю, дехто - з недовірою.

Ібрис підперла підборіддя рукою, вдивляючись у нього, наче хотіла глянути крізь очі - до самої суті.

- Якщо твого друга не було у в'язниці, - повільно мовила вона, - а виглядає він так само незвично, як і ти... то, скоріше за все, його забрали до Аль-Харраса.

Гел підвів погляд.

- Хто це?

- Работорговець. - Ібрис скривила губи, як від гіркоти. - Хитрий, мов пісок у бурю. По-нашому його прізвисько означає "той, хто збирає заблудлих". Бо забирає всіх - чоловіків, жінок, дітей. А вже кому продасть - залежить від того, скільки золота йому насиплють. Він працює з тим самим магом... з Долку.

Вогонь затріщав, наче підкреслюючи її слова.

- Я... - озвалася дівчина, яка досі мовчала, сидячи трохи осторонь. Вона здригнулася, прибрала з обличчя пасмо волосся. - Я бачила... як когось несли до буса. Хлопця. Високого... з вогненним волоссям. Наче горіло під сонцем.

Гел різко обернувся, і сині очі спалахнули тривогою.

- Волосся... як полум'я?

- Так, - підтвердила вона. - Його несли двоє. Він був непритомний.

Ібрис схилила голову.

- Якщо це твій Марк - він у руках Аль-Харраса. А значить... - її голос став сухим, як пустельний вітер, - його скоріше за все вже продали. Скоріше за все самому шейху. Він полюбляє вродливих хлопців. Дивуюся як вони і тебе не продали...

Гел стиснув кулаки. Вогонь облизав його тінь, і на мить здавалося, що полум'я відгукується на його лють.

- Тоді ми вирушаємо зранку, - промовив він, і це вже був не голос гостя. Це був голос хижака, який знайшов слід.

І жінки - навіть ті, що боялися його - не заперечили.