Раді Вас бачити!

Ранкове повітря пахло металом і вогкістю. Промислова зона була схожа на стерильно чистий лабіринт — рівні дороги, однакові сірі паркани, жодного безладу. Навіть бур’яни були вирвані, наче за наказом.

Кіра йшла попереду в темно-синьому плащі. Її хода впевнена, хоча плечі трохи напружені. Позаду, серед робітничого натовпу, ішли Марк і Гел. Вони майже не вирізнялися — сірі комбінезони, кепки глибоко насунуті на обличчя, волосся сховане так ретельно, ніби їх стригли під машинку. Сумки через плече — стандартні, як у всіх.

Попереду виднівся КПП: висока металева брама, поруч вежа спостереження, а на землі — біла лінія, яку ніхто не смів переступати без дозволу.На вході — група охоронців у темно-зеленій формі. Їхні обличчя були масками: жодних емоцій, тільки порожня механічність. Вони перевіряли документи й сумки.

Головне враження справляли контрольні шафи-комп’ютери. Велетенські, з купою лампочок і важких кнопок, вони виглядали радше як частина космічного корабля 60‑х, ніж сучасні машини. Металевий голос оголошував через динамік:

> — Наступний. Пред’явіть перепустку.

Працівники по черзі підходили й вставляли картки у вузький отвір. Машина гучно гуркотіла, світлові індикатори миготіли червоним, зеленим, жовтим. Якщо все було гаразд, екран спалахував «ДОПУЩЕНО». Якщо ні — двері зачинялися, і охоронець жестом кликав людину вбік.

Гел спостерігав за процесом спокійно, його очі ковзали по всіх деталях — від датчиків руху на вежі до кроків патрульних. Марк же відчував, як у грудях стискається. Він намагався дихати рівно, але руки все одно спітніли.

— Не нервуйся, — шепнув Гел, ледве помітно. — Ці шафи тупі. Вони реагують на перепустку, а не на душу.

> — Наступний!

Черга швидко рухалася. Люди мовчки переступали поріг, кілька охоронців нишпорили в їхніх сумках, перевіряючи кожну пачку сигарет і шмат хліба. Ніхто не протестував. Це був звичний ритуал — як чистити зуби.

Кіра показала свою картку першою. «ДОПУЩЕНО» — загорівся зелений напис, і вона пройшла далі, лише злегка кивнувши головою знайомому охоронцю. Той відповів поважним поглядом — донька політінспектора, до таких краще бути ввічливим.

Гел підсунув свою перепустку. Машина зашуміла, заморгала лампами, але потім уривчасто пискнула:

> — ДОПУЩЕНО.

Він не зреагував, не спішив проходити, а спокійно віддав свою сумку охоронцеві. Той побіжно заглянув у середину, торкнув пальцями запаяний пакунок інструментів і махнув рукою:

— Далі.

Марк підійшов останнім. Він відчув, як у горлі пересохло. Вставив перепустку… Секунда. Дві. Лампи блимнули жовтим. На якусь мить серце перестало битися.

> — ДОПУЩЕНО.

Зелений напис. Він ледь не видихнув уголос від полегшення. Сумку оглянули поверхнево й дозволили пройти.

За воротами вони влилися в натовп робітників, що рухалися по розмічених доріжках — як струмки в залізобетонному річищі. Навколо височіли корпуси заводу, одноманітні, з вузькими вікнами й номерами на фасадах: “Цех 1”, “Цех 2”, “Цех 47”…

Вдалині між корпусами виднілися димарі, звідки виривалися клуби пари. В повітрі стояв запах мастила й металу. З динаміків лунала м’яка мелодія — пісня про трудові досягнення й світле майбутнє.

Гел нахилився до Марка, не повертаючи голови:

— Не зупиняйся. Йди рівно, дихай глибше. Тут навіть повітря відчуває, хто не свій.

Марк кивнув і стиснув зуби.

Вбрані в сірі комбінезони й глибоко насунуті кепки, Марк і Гел намагалися злитися з натовпом робітників, які монотонно пересувалися виробничими коридорами, немов частини величезного механізму. Це їм самим здавалося, що вони нічим не вирізняються — однаковий одяг, такі ж суворі обличчя без тіні емоцій. Але для місцевого ока різниця була разюча.

Вони були занадто високі, занадто стрункі й прямоспинні, щоб не впасти у вічі серед згорблених, змучених працею людей. Навіть довге волосся, ретельно заплетене у коси й сховане під коміри, не рятувало — його було занадто багато. Місцеві чоловіки поголовно носили короткі стрижки або й зовсім виголені голови, жінки — короткі зачіски з рідкими кучерями на маківках.

Великі двері із червоного металу, на яких чорніло “Цех 47”, відчинилися. На порозі стояла висока жінка в темному костюмі, з тонкими губами й холодними очима. Політінспектор, мати Кіри. Її врода збереглася незважаючи на суворість обличчя — точені риси, темні брови й погляд, що, здавалося, пронизує людину наскрізь, розбираючи на атоми.

Вона мовчки оглядала новачків. Погляд затримався на Гелі, ковзнув по його обличчю, спинився на очах — занадто світлі, занадто глибокі. На мить її щелепа ледь помітно сіпнулася, як у людини, котра стримує емоцію. Але голос, коли пролунав, залишався рівним, холодним, наче механізм:

— Може, там… за кордоном, — вона злегка підкреслила слова, даючи зрозуміти, що все знає про цих «іноземців», — і дозволяють собі вседозволеність. Але тут, на час стажування, ви маєте виглядати по-людськи.Вона зробила крок уперед, і від її підборів луною відбився цех.— Голови поголені. Без виключень. Це наказ, а не прохання. — Губи скривилися у щось схоже на посмішку, але в її погляді читалася загроза. — Сьогодні вам усе покажуть. Завтра — навчальна праця. Ви зрозуміли?

Гел відчув, як її очі ще раз ковзають по ньому. Дивляться не просто як на стажера, а наче на щось невідоме й підозріле. Він змусив себе опустити погляд, удаючи слухняного новачка. Але десь у глибині свідомості спалахнув червоний сигнал тривоги: ця жінка помітила його відмінність.

Її пальці торкнулися акуратно пришпиленої до грудей таблички з написом “Інспектор політичної благонадійності”. Короткий погляд на Марка — байдужий. Знову на Гела — довший, напруженіший.

— Ніякого волосся. Це навіть не гарно, — її голос звучав сухо, але в ньому з’явилася ледь помітна тріщина. Їй подобалися чоловіки з волоссям. Особливо такі, з синіми, неприродно світлими очима. І це було небезпечно.

— Ви все зрозуміли? — її голос знову став крижаним.

— Так, товаришу інспектор, — відгукнувся Марк, намагаючись не дивитися на неї. Гел мовчав, тільки кивнув, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Коридори заводу здавалися нескінченними тунелями зі скла й бетону. Все тут було стерильним до моторошності: стіни, блискучі підлоги, навіть повітря здавалося просякнутим антисептиком. З обох боків тягнулися скляні ковпаки, що накривали окремі цехи, немов гігантські акваріуми. За склом — сірі фігури чоловіків і жінок, які рухалися синхронно, як мурахи в прозорому мурашнику.

Гел і Марк ішли за політінспектором. Обоє трималися рівно, намагаючись здаватися невидимими. Але Гел відчував, як спина інспектора під її темним костюмом напружена — вона знала щось, що робило її кроки гострими й рішучими.

Біля входу в кожен цех стояли охоронці й громіздкі комп’ютери — чорні шафи, всіяні лампочками, що блимали червоним і зеленим. Кожна перепустка вкладалася в щілину, і після кількох секунд перевірки пролунував короткий сигнал. Сірі перепустки робітників працювали лише для одного цеху. Лише в керівництва та інспектора були універсальні — такі, як у неї.

— Тут усе контрольовано, — сказала вона, наче читаючи їхні думки. — Кожен знає своє місце. Кожен виконує свою роль. Інакше — позбавлення права працювати. А це рівноцінно вироку.

За черговим скляним ковпаком працювали виключно чоловіки. Сірі комбінезони, кепки щільно притиснуті до голів. Вони мовчки стояли біля верстатів, слухаючи глухе гудіння машин та шелест витяжок. Жодних розмов, жодних емоцій. Навіть кроки ледь чулися — підлога поглинала звуки.

— Це твоє місце, Максим, — інспектор різко повернулася до Марка. — Тут ти швидко вивчиш основи. Завтра розпочнеш навчальну зміну.

Марк на мить завмер, а тоді кивнув.— Зрозумів, товаришу інспектор.

Її очі повільно ковзнули до Гела — ніби смакуючи те, що збиралася сказати. Посмішка була холодна, майже механічна.— А ти, Олександре, підеш зі мною. Для тебе є… особлива робота.

В її голосі не було ані тіні пояснення, лише м’яка, але відчутна загроза. Щось у цьому «особлива» звучало тривожно. Гел відчув, як у повітрі згущується напруга.

— Що за робота? — спитав він рівним тоном, хоча всередині все стислося від передчуття небезпеки.

— Довіра до нових кадрів — не повсякденна річ. Але в тобі… щось є, — її погляд ковзнув по його обличчю з тією ж холодною оцінкою, з якою хижак розглядає здобич. — Тож підеш зі мною. І будь певен — я стежу за кожним твоїм кроком.

Вона зробила знак охоронцю відчинити ще один скляний ковпак. Гел і Марк обмінялися швидким поглядом. Марк хотів щось сказати, але губи інспектора вже скривилися у тонку лінію:— Максиме, займайся своєю роботою. Олександре — крокуй.