Раді Вас бачити!

Гел, Марк і Ібрис стояли біля манежу, вдивляючись у ряди коней, що парували в сухому гарячому повітрі. Проте вся увага зводилася до одного — білосніжного арабського скакуна, що стояв осторонь, ніби не серед тварин, а серед підданих. На ньому сяяло сонце — холодно, пихато, майже зловісно.

До цього коня не наважувався підійти ніхто. Навіть господар — засмаглий чоловік у потертій чалмі — ковтав слину тільки від одного погляду на білого красеня.

— Я куплю цього коня, — спокійно сказав Гел.

— Пане… — господар ковзнув поглядом вгору, на велетня джина, і відступив на крок. — Я навіть з радістю продам його за пів ціни, якщо ви… якщо ви просто підійдете до нього. Бо… — він затремтів. — Бо це не кінь, а шайтана поріддя! Він зжер усіх моїх курей… і барана. Він тероризує все подвір’я! Його неможливо тримати. Я виганяв — він повертається. Кричить, вимагає м’яса. Сіно не їсть, лише подушки йому подавай. Воду п’є — тільки джерельну, свіжеюранкову. Я замучився, пане… Просто заберіть цього джина в шкурі коня!

Ібрис прошепотіла, ледь стримуючи посмішку:

— Геле… Я точно пам’ятаю, що ти казав: загубив кота, а не коня. Чи я вже від стресу погано чую?

Марк реготнув так, що аж зігнувся.

— Та ні, це наш Пеґґі. Бач, сам вирішив… вигулятися. По-східному.

Вони розрахувалися з господарем, який, отримавши гроші, впав мало не на коліна, ніби молитву прочитати збирався, аби лиш біла напасть пішла з його життя.

Гел підійшов до манежу й крикнув:

— Якщо ти вже виспався — ходімо, Пеґґі!

Скакун повернув голову так повільно й зверхньо, що будь-який емір позаздрив би такому жесту. Потім неквапливо підійшов до Гела, фиркнув йому просто в обличчя — зло, глибоко образливо.

Господар, побачивши це, заплющив очі.Зараз він когось уб’є… або мене…

Та сталося інше.

Білий красень підняв голову, озирнувся на чоловіка, що стелив йому перини та носив найкраще м’ясо… і — так, безсоромно й по-котячому зухвало — усміхнувся.

Тіло спалахнуло м’яким білим сяйвом.

І вмить замість величного арабського скакуна на піску опинився пухнастий білий кіт, що ліниво вилизав лапку, зітхнув — і одним стрибком опинився в Гела на руках.

Гел лише похитав головою.

— Міг би хоч раз не робити драму, — буркнув він, погладжуючи кота між вухами.

Пеґґі муркнув так голосно, ніби хотів сказати:

Я — істота велична. Драма — моя природа.

Ібрис і Марк знову розсміялися.

Східний вітер пройшовся манежем, здіймаючи легкий пил, і все троє відчули—цей день, попри все пережите, вперше дихав легкістю.

Дорога до палацу була тихою — але не тією тишею, що народжується зі страху. Ні. Це була тиша визволеної землі, що робить перший подих після бурі.

Марк ішов поруч із Гелом, тримаючи Пеґґі — вже знову скакуна — за повід. Кіт перетворився назад лише тоді, коли побачив датукові гори на горизонті, ніби хотів заявити: у палац я ввійду гідно.

Ібрис ішла попереду. Широке біле покривало спадало з її плечей, наче крило. Не принцеса — правителька. Майбутня королева, яку сьогодні вперше побачать її люди.

— Ти… інша, — тихо мовив Гел, наздоганяючи її.Не комплімент. Спостереження.

Ібрис усміхнулася кутиком губ — рідкісна, тепла усмішка.

— Я завжди була такою. Просто мене не бачили.

Вони піднялися мармуровими сходами. Охорона, що колись стояла, схиливши голови перед тінню шейха, тепер стояла рівно — і з повагою дивилася на Ібрис. Військові жінки та чоловіки поруч. Змішані. Однакові обладунки. Однакові права.

Під арками палацу стояли ті, кого ще вчора тримали в гаремі. Дівчата й хлопці — різного віку, різних народів. Звільнені. У їхніх очах — недовіра, розгубленість, і щось нове… надія.

— Вони чекають тебе, — прошепотів Гел.

Ібрис ступила вперед.Повільно підняла руку — не наказуючи, а вітаючи.

— Ви вільні, — сказала вона. Голос тихий, але долинав до найдальших колон. — Вільні тепер і назавжди. Ви — не власність. Ви — люди. Кожен.

Тиша тремтіла між стовпами, ніби палац сам затамував подих.

— Гарем розпущено. Назавжди. Хто бажає — може покинути палац уже сьогодні. Хто лишиться — матиме роботу, дім і захист. Жінки й чоловіки — рівні. Перед судом. Перед законом. Перед мною.

Схлип. Один, другий. Хтось упав навколішки — не від страху, а від полегшення.

Гел стояв збоку, склавши руки на грудях. Його очі світилися гордістю — і тим незмінним теплом, яке він залишав тільки для неї.

Марк озирнувся, бачачи тих самих охоронців, що били його, ламали кістки, знущалися. І тепер вони стояли принишклі… ніби й самі не знали, ким їм бути у новому світі.

— Можемо піти до них? — запитав він у Ібрис.

— Можемо, — кивнула вона. — Тепер в цьому домі немає тих, хто стоїть вище за інших.

Пеґґі фиркнув, змахнувши білою гривою.

Навіть він здавався незвично спокійним — ніби відчув цю переміну так само гостро, як люди.

Палац оживав.Сонячний промінь, прорвавшись крізь високі вікна, золотом упав на підлогу…і, здавалося, простелив дорогу нової епохи.

Ібрис вдихнул

а глибше.

— Почнемо, — сказала вона. — Сьогодні народжується нове королівство.