Раді Вас бачити!

Марк повільно виринав з туману сну — не того м'якого, звичного, а липкого, накинутого силою, як важка ковдра, що душила вночі. Голова гуділа, ніби після сильного удару по скронях, шлунок скрутило нудотою, що підкочувала хвилями, загрожуючи вирватися назовні. Він спробував сісти, і не зміг. Руки, скручені за спиною грубими мотузками, злилися з попереком у єдиний задушливий вузол; ноги, зв'язані в щиколотках, заніміли. Кров не циркулювала, шкіра свербіла від тиску, але Марк не панікував. Як воїн, що багато чого зазнав — битви в чужих світах, зради, що ламали дух, — він знав: паніка тільки прискорює кінець. Та ця пастка... Вона тиснула інакше — грубо, по-земному, з присмаком пилу й чужого поту.

Він бачив у темряві краще за інших, але тут не було повної пітьми — лампа денного світла, вбудована в стелю, гуділа холодним сяйвом, кидаючи тіні, як у старому гаражі. Підвал: бетонні стіни, вкриті плямами вологи, що сочилося, як краплі з протікаючого даху; підлога — шорсткий граніт, холодний, що проникав крізь тонку сорочку. Над дверима — металевими, з іржавою ручкою — блимала камера спостереження: червоний вогник лінзи, як око, що стежить з-за рогу, записуючи кожен подих. В кутку — відро, брудне, для "природних потреб", але зв'язаний, Марк лише посміхнувся крізь нудоту: скористатися ним? Мріяти не шкідливо.

Він поворухнувся, мотузки вп'ялися глибше.Довге руде волосся, полум'яне, як вогонь у каміні, розтріпалося по плечах, прилипло до чола потом.

Незвичайний — от яким вони його побачили. В цьому світі, де Шаріат ткав павутину з пилу й правил, де шкіра мала бути засмаглою від сонця пустель, а волосся — чорним, як ніч над горами, його зовнішність вдарила, як блискавка в суху траву. Вродливий, тендітний хлопець з блакитними очима, що пронизували наскрізь, — загроза для їхнього порядку, спокуса для тих, хто ховає погляд. Не дивно, що вони не били, як інших: внесли обережно, ніби крихку знахідку з чужої землі.

Марк видихнув повільно, борючись з нудотою, що відступала, лишаючи гіркий присмак у роті. Серце калатало рівно, як після швидкої пробіжки, — не від страху, а від роздратування. Ця ситуація не подобалася: не швидкий бій, а повільне витримування, як у тісній кімнаті з поганою компанією. Він скосив очі на двері — металеві, з замком, що клацав десь усередині, як пастка миші. Камера блимала, стежачи. Хтось дивився.

Зовні, за дверима, відлуння кроків — важкі, як наближення грози.

Двері клацнули — металеві петлі застогнали, ніби двері в стару халупу під вітром. Марк напружився. Кроки — важкі, в чоботах, що шаркали по бетону, — наблизилися, і двоє бородатих чолов'яг, у хустках увірвалися всередину. Хустки закривали обличчя до очей, бороди стирчали, як колюча проволока, а в руках — блиск шприца, що мерехтів у холодному світлі, і мотузки, що гойдалися, як змії.

Вони не сказали ні слова — ні погрози, ні пояснень, тільки швидкі погляди, як вовки, що оцінюють здобич. Один, кремезніший, з татуюванням на зап'ясті, що виблискувало шрамом, схопив Марка за волосся — грубо, але обережно, ніби боявся зламати. Другий притиснув коліно до грудей, фіксуючи, і голка вдарила в шию — швидка, як укус оси. Гидота — густа, холодна рідина — хлинула в вени, розтікаючись вогнем, що сповзав по хребту вниз. Марк встиг напружити м'язи, але тіло зрадило. Ноги обм'якли, як мотузки, що розв'язалися самі; руки, ще скуті, потекли важкістю, ніби налиті свинцем. Свідомість залишилася — гостра, як лезо, — він бачив усе: піт на бороді нападника, брудний шприц, що відкинули в кут, відро, що хитнулося від поштовху. Розумів кожну мить, але рух... Рух став маренням, далеким сном, де тіло — чужа лялька.

— Hold him*! — наказав один, голос хрипкий, неприємний, з акцентом.

Вони підняли його — не несли, а волочили, як мішок, — волосся мело по підлозі, залишаючи смужку пилу, сорочка задерлася, оголюючи бліду шкіру. Марк хотів вирватися, хотів крикнути, але рот не слухався, тільки тихе хрипіння вирвалося, як подих у мороз. Вони тягли його коридором — довгим, вологим тунелем, де лампи мерехтіли, кидаючи тіні, як примари. Ззаду клацнули двері камери, попереду — нові, темніші, з запахом іржі й чогось гіршого, глибшого. Бородачі дихали важко, м'язи напружилися під довгими сорочками, але очі їхні блищали — не страхом, а передчуттям.

Куди вони його?

Марк не знав, але відчував: це не кінець гри, а лише пауза, де сили в ньому пульсували слабко, приглушено наркотиком, як вогонь під попелом.

Вони волочили його коридором — довгим, вологим тунелем, де лампи мерехтіли, кидаючи тіні, як примари, а Марк чіплявся за свідомість, як за край обриву. Наркотик розтікався в крові, роблячи тіло ганчіркою, але розум тримався: фіксував кожен поворот, кожен клац замка, кожен хрип бородачів. Повітря густішало — від смороду підвалу до чогось іншого, чистішого, з присмаком дорогих парфумів і пилу від килимів. Двері — важкі, оббиті шкірою — відчинилися з тихим шипінням, і світло вдарило в очі: не холодне, лампове, а тепле, золотаве, від кришталевих люстр, що звисали, як зоряні скупчення.

Кімната була розкішшю в серці пустельної фортеці: сучасна, ніби з журналу про елітні вілли, але з відтінком східної таємничості. Стіни оббиті шовком, бордовим, як застигла кров; підлога — мармур, чорний з золотими жилами, що виблискував під ногами. Диван — низький, з атласних подушок — стояв посередині, а поряд — стіл з інкрустованими сріблом гаджетами: планшет, що мерехтів голограмами, і келих з янтарною рідиною. Повітря пахло сандалом і озоном від прихованих систем вентиляції. Бородачі кинули Марка на килим, грубо, але не до крові, і він завмер, обличчям до того, хто чекав.

Чоловік на дивані — не з простих, не з тих, хто кричить накази. В дорогому костюмі, пошитому на замовлення: чорний, з тонкої вовни, що ледь шелестіла при русі, з золотою запонкою на краватці, де виблискував силует дракона. Прикраси — масивні, але витончені: перстень з рубіном, що палав, як вугілля, ланцюг на шиї з медальйоном, вигравіруваним рунами. Обличчя — гостре, з сивою бородою, підстриженою ножицями, і очима, що пронизували, як рентген. Він відставив келих, повільно підвівся, і кімната ніби стиснулася навколо нього — центр гравітації в цій пастці.

— Untie him**, — промовив він тихо, голос гладкий, як масло, з східним акцентом. — Luft him up. I want to have a look good at his***. ( Розв'яжіть його. Хочу роздивитися його краще).

Бородачі сіпнули мотузки — грубі вузли розв'язалися з хрустом, ніби ламаючи кістки. Один схопив Марка під пахви, другий — за ноги, і підняли, як маріонетку. Наркотик тримав тіло в лещатах: м'язи не слухалися, коліна підгиналися, але Марк стояв — тендітний, але не зламаний, волосся спадало на обличчя пасмами полум'я. Блакитні очі зустріли погляд чоловіка — не з викликом, а з холодним спокоєм воїна, що чекає ходи суперника.

Чоловік обійшов його повільно, ніби оглядаючи антикварну статуетку: пальці в перснях ледь торкнулися плеча, оцінюючи тканину сорочки, брудної від пилу пустелі. Посмішка скривила губи — не тепла, а оцінююча.

— “Not a bad find. — пробурмотів він. — Lean, but strong. Just the way the master wanted. Pale as a pearl from the depths… Strip him. I want to see everything.”****

(— Непогана знахідка, Худорлявий, але міцний. Точно така, як замовляв господар. Блідий, як перлина з глибин... Роздягніть його. Хочу побачити все.)

Бородачі не вагаючись сіпнули за сорочку — ґудзики розірвалися, тканина сповзла, оголюючи тіло. Худорляве, але не дистрофічне: м'язи підтягнуті, як у стрільця, що тренується щодня — плечі округлі, руки з рельєфними венами, прес, що проступав під шкірою, ніби вирізаний з мармуру. Шкіра — ніжна, білосніжна, без єдиної родимки чи татуювання, гладка, як шовк, що манив торкнутися. Ніяких шрамів на видних місцях — тільки там, на спині: старі, бліді смуги від батогів, що перетиналися хрест-навхрест, ніби карта забутих битв. Не свіжі, але глибокі, такі, що розповідали про біль, що не зламав, а загартував.

Чоловік нахилився ближче, пальці ковзнули по спині — легенько, ніби читаючи брайль. Очі звузилися, інтерес спалахнув, як іскра в темряві.

— “Interesting… — прошепотів він, голос став тихішим, інтимнішим — Whip marks. Clearly not a common captive. Who put these on you?” *****

(— Цікаво... Батоги? Ти не з простих бранців, хлопче. Хто тебе так... прикрасив?)

Марк не відповів — не міг, наркотик тримав язик, але очі блиснули: воля пульсувала під шкірою, чекаючи. Бородачі стояли по боках, руки на автоматах, кімната дихала напругою — голограми на столі мерехтіли новинами з далеких світів, люстри кидавали тіні, як леза. Чоловік відступив, махнув рукою.