Раді Вас бачити!

Полковник Клацклоп стояв виструнчившись, наче на параді, в облупленому від часу кабінеті. Поверх стін з осипаною штукатуркою дзижчала телеграма — голос генерала Мудилова бринів гугняво й сердито, як стара ржава труба:

— Злочинці. Особливо небезпечні. Візьміть клітку для утримання — саме ту, яку пришлють із штабу. Дійте за інструкцією. Координати скидають по телеграфу. Не прогавте цей шанс, полковнику, ви чуєте мене?! Верховенство особисто зацікавлене, щоб ці шпигуни дісталися в'язниці — у-в’яз-ни-ці, а не вигрібної ями! Ви мене чуєте, полковнику?!

— Так, мане генерале! Чую вас! Усе буде виконано згідно інструкції! Досконало!

Зв’язок обірвався. Полковник озирнувся на підлеглих, що стояли шеренгою біля стіни — застиглі, з напруженими обличчями.

— Ви чули? Особливо небезпечні. Взяти клітку.

— Пане полковнику, дозвольте доповісти… — капітан Поклонок ковтнув слину. — Клітки немає.

— Мали прислати... — Клацклоп нахмурився, задумався. — Чому не прислали?

— Кажуть, що їм не прислали, пане полковнику, — вклинився лейтенант Втечук, червоніючи, мов гімназистка. — То й вони не прислали. Порадили взяти будь-яку, у якій перевозимо наших вихованців...

Полковник скрипнув зубами, вистрілив поглядом.

— Усе! По машинах! І бережи вас вождь Дід, вождь Батько — й мати їхня, велична Веліна! — рикнув він.

---

Світало.

Табір геологів затиснули в кільце. Військові діяли за інструкцією — методично, холодно, без зайвих криків. Напад був у розрахований момент: між ніччю й першим сонцем, коли сни найглибші, а тіла ще важкі від сну.

Гел спав у спальнику — сам. Марк задрімав біля згаслого вогнища. Пеггі, білий і пухнастий, зігнувся у клубок в спальнику, врешті добряче відігрівшись. Був у подобі собаки — великої, важкої, теплої, як життя.

Нав’язливе тріскотіння прорвалося крізь сон — спершу нечітке, як спогад.Гел здригнувся. Йому снився гравітав — старий маневрений, з пласкими крилами, і він подумки радів: “От би сюди такого...” Але тут — де “сюди”? Він навіть не знав, де знаходиться.

Цикада?

Очі розплющились миттєво. Сон обірвався. Він торкнув Пеггі, шепнув хрипло:

— Трансформуйся. Сховайся. Вони тут.

Начальник експедиції спав далі, обіймаючи свою дружину — лікарку. Вона була дуже схожа на ту, що колись належала Геловому минулому.

Пеггі зник, білим блиском проскочивши крізь полотно палатки. І вже в голові Гела його голос:

— Військові. Багато. Оточили. Капець. Але зброя — проста, залізо. Не підготовлені. Знають, але знехтували.

— Марк де?! — подумки кинув Гел.

Закрив очі — й побачив. Очима Пеггі.Марк — прокинувся. Стоїть, застиглий біля згаслого вогнища. Перед ним — дівчина в комбінезоні. Марк тримає її позаду себе, прикриває тілом.

— Втекти не вийде, — зітхнув Пеггі.

---

Марк прокинувся різко. Йому в вуха вдарив знайомий скрегіт. Той самий звук, який досі снився у найгірших кошмарах. Цикада. Летюча, металева.

Гравітав?

Ні — реальність.

Його серце стиснулося, коли з туману на сході вивалився перший ряд солдатів. Озброєні. У шоломах. Без облич. Зі сріблястими гвинтівками, які важко світилися вранці.

— На землю! Руки за голову! — заверещав хтось голосно.

Це був юнак. Зовсім зелений. На плечах його блищали пурпурові нашивки зі срібними зірками. Надто довгі, надто блискучі — виглядали б смішно, якби не десяток озброєних бійців позаду нього, мов тінь смерті.

Його голос ламався, та зброя — ні.

Марк розставив руки. Повільно. Закрив дівчину за собою.

Поряд тріснуло дерево. Кулі шурхотіли ще не по тілу, але вже по повітрю.

Сон закінчився. Почалося інше.

Ранок. Світанок. Тиша така, що ніби весь світ затамував подих.

Лише один звук рвав цю примарну рівновагу ледь чутний, дратівливий скрегіт металу. По периметру табору, нависаючи зловісними тінями, висіли цикáди — бойові гравітативні машини. Їхні кулемети були вже зведені, націлені просто на намети, де ще спали геологи.

Марк стояв, не рухаючись. Все тіло — дерев'яне. Він бачив, як безсоромно легко принижують людей. Це була не просто облава — це була наруга над людяністю, над гідністю.Він чув, як б'ється його серце — кожен удар болів.

А найболючіше було дивитися, як горда дівчина в комбінезоні, та, що ще вночі говорила про надію, тепер зі стиснутими губами виконує наказ малого, ницого хлопця в уніформі — майже дитяти з погонами. Покірна. Мовчазна. Зламана.

— На землю! — зірвався на крик лейтенант Втечур. Його голос тремтів від нервів. Він бачив, як той рудоволосий юнак — мета всієї цієї операції — стоїть, не ховається, не тікає. І який же він, чорт забирай, вродливий і високий. Ті патли треба обстригти…

Військові рушили вперед.Вони йшли чітко, мов машини. Почали палити. Полетіли спалахи — вогнемети виривали з палаток полум’я й дим. Намет за наметом — горіли.

Марк обернувся, коли почув перші крики. Геологи вибігали зі своїх притулків — хапали за руки одне одного, витягали важливу апаратуру, намагалися врятувати бодай щось.

Великий кремезний Ніко виносив на плечах хлопців-стажистів.Гел виніс худеньку дружину начальника експедиції, захищаючи її спиною від попелу й іскор.

Усіх зігнали до багаття. Прикладами, палицями, лайкою. Солдати били людей із тим самим виразом обличчя, як б’ють худобу — холодно, без інтонації. І з видимим задоволенням.Марк зціпив зуби. Йому хотілося битися, аж пальці стиснулись до крові.

Втечур — знервований, перекошений, — гаркнув, наказуючи стрільцям цілитись у дівчину.Марк рвонувся, але був збитий ударом у спину. Впав — піднявся на коліна. І знову вдарили.

«Це садизм. Це не армія. Це кати,» — думав він крізь зціплені зуби, втрачаючи контроль над гнівом.

У цей момент з намету вийшов чоловік у формі. Той самий, що вчора мовчки спостерігав за всім. Саме він викликав військових.Він підійшов до Втечура, щось прошепотів, киваючи в бік Гела й Марка.

Лейтенант гаркнув:

— Ви двоє! Так, ти — і ти! Лягти на землю! Руки за голову!

Гел і Марк не рушили.

Вони ступили вперед — не як підкорені, а як захисники. Становили собою стіну між солдатами й геологами.

Втечур — зірвався. Дістав пістолет і вистрілив.Куля поцілила Нікові в ногу — той закричав, впав. Друга куля — у плече лікарки.Жінка скиглила, стискаючи рану.

— Повторюю наказ! — заверещав Втечур, шаленіючи.

Гел дивився просто на нього. Його очі потемніли, поглибились. У голосі зазвучала сталь:

— Стріляють. Вбивають. Калічать. І ще нас називають чудовиськами…— Садисти… — додав він уже тихо — і рушив.

Його рух був несподіваним. Рішучим.

Втечур в паніці почав стріляти, задкуючи за спини солдатів. Трусився. Піт стікав з шиї.Гел сміявся. І його сміх — був як грім уранці.

— Я такий злий, що мені байдуже на ваші кулі. Марку, рятуй геологів!

І він побіг — не на лейтенанта, а до першої цикади.

Одним стрибком — з місця — досяг борту. Схопився. Видерся.Скинув пілота, зламав прикладом автомат. Схопив кермо — інша рука потяглася до гарматного важеля.

— Усім солдатам! Лягти на землю! Руки за голову! — загримів голос дракона з палуби бойової машини.

— МАРКУ — РЯТУЙ ЇХ!

Полум’я від ранкового сонця злилося з полум’ям війни.

І це був не світанок — це була революція в одному подиху.

---

Гел стояв на палубі бойової цикади — масивної, наче металева комаха, що виросла зі зла. Його силует чорнів на фоні полум’яного неба, обличчя — мов вирізане з каменю.

— Усім солдатам! ЛЯГТИ НА ЗЕМЛЮ! РУКИ ЗА ГОЛОВУ! — гарматне дуло хрипіло й дрижало в його руках.

І в цю мить Марк піднявся з землі. Обличчя — спокійне. Очі — чорні, як ніч, у якій гинуть зорі. Він опустив руки, ніби відпускав щось невидиме… і випустив темряву.

Морок з’явився не одразу — спершу це була тінь, мов від хмари. Потім — вітер, що пахнув вогкістю й попелом. А далі — хвиля. Чорна, жива, слизька. Вона сунула з усіх боків — ковтала обличчя, збивала людей з ніг, затикала роти. Морок затінив небо, погасив сонце — залишив тільки тремтячі очі і тіла, що опускалися на землю, втрачаючи волю.

Геологи здригнулись — і скинули кайдани страху. Вони, мов навчені, піднялись і почали бігти — прямо до цикади, до Маркової тіні, до Гелового захисту.

Першими вскочили Ніко і дівчина з коротким волоссям. Слідом — решта. Хтось кричав, хтось плакав. Морок огортав усе, мов намагався заколисати їх на мить спокою.

Та не встигли Гел і Марк ступити всередину.

Постріл.Глухий. Придушений. Точний.

Марк сіпнувся — і впав на коліна.Кров — мов вино — розлилася по землі. Він схопився за бік. Очі його ще палали, але вже слабшали.

— МААААРК!!! — голос Гела пронісся над полем, хрипкий, рваний, дикий.

Марк завалився на землю. Рана палала в боці, дихати було важко. Навколо — хаос і напівтемрява. Морок, що він випустив, уже танув, розчинявся у повітрі, як дим після грози.

Гел зістрибнув з палуби — і його тіло знову змінилось. На мить він був силою — вогнем і люттю — а тепер, торкнувшись землі, відчув щось інакше.Щось крижане пронизало його до кісток.

Його шкіра парувала. Кристали намерзали на плечах. Температура падала — а його магія в рідкому стані лише пришвидшувала внутрішнє замерзання.

— Марк… — прохрипів він, схилившись над другом. Пальці тремтіли.Сил не залишилось. Навіть крик застряг у грудях.

— Гел… тікай… — прошепотів Марк. Але було пізно.

Металевий обід кийка врізався в плече Гела. Той похитнувся.Другий удар — у шию. Його зігнуло — не впав, але втратив орієнтацію.З усіх боків — солдати, вже в протигазах, обгорнуті у термоодяг. Хтось мав рідкий азот в ампулах. Їм знали ким саме вони мали справу.

Вогонь — загасили. Морок — розвіяли. Геологів — знову скрутили.Цикада не злетіла. Її двигун хтось зумисно вивів із ладу. Чи то зрадник у команді, чи техніка здалася від страху.

Гела валили на землю вдесятьох, і навіть тоді він рвався, шипів, гарчав, наче дикий звір. Тіло його вкрилось інієм, дихання — парою.

— Не чіпайте його! — кричав Марк, намагаючись піднятись. Йому заламували руки, тиснули рану, привалили прикладом до ґрунту.

— Ціль спіймана! Обоє! — доповів хтось у комунікатор.

Їх волокли, як мішки. А тоді… поставили клітку. Та саму — з інструкції.

Металева. Висока. З вузькими ґратами. Всередині — решітка холодна, як сам сніг. І запах — примусовості, страху, гнилої влади.

Їх кинули туди.

Марк — знесилений, кривавий. Гел — напівзамерзлий, тихий, сидів на підлозі, обійнявши себе за плечі, аби хоч трохи зберегти тепло. Його волосся покривалось кристалами, а пальці вже не ворушились. В його очах тлів лише вогник сорому — за те, що не зумів урятувати друга.

— …замерзаю, — прошепотів він.

— Я з тобою, — сказав Марк, стуляючи повіки. — Поки я дихаю — не дам тобі зникнути.

І за ними зачинили двері.