Раді Вас бачити!

Дорога була дивна.

Розбита, мов після сну, в якому все відлунює і бринить. Калюжі у віконцях блищали, мов уламки неба, що тепер світило фосфоричним, мертвим сяйвом. Нескінченна рівнина лисніла водою, як розлите скло. Красиво — фантастично красиво — але мертво. Жодного вогника. Жодного натяку, що серед цього дикого, затопленого краю ще жевріє людська присутність.

Машина глухо торохтіла, мов дерев’яна карета майбутнього, в якій механіка замінена на брак іржі та компромісів. Частину деталей справді було зроблено з дерева — залізо йшло на зброю. Не на дороги. Не на людей.

Гел вів напіввантажівку, стискаючи кермо, ніби це могло захистити його від світанку. А той уже маячив на краю неба, розмазаний хмарами, що світилися зсередини блідою хворобливою жаром. Треба було знайти сховок на день.

Марк дрімав на задньому сидінні, хитаючись у такт трясці. Пеггі, у подобі пса, сидів попереду, мовчазно вдивляючись у тьму — не очима, а шостим чуттям.

І саме в цю мить Гел відчув це. Не побачив, а згадав — з глибин пам’яті, що належала комусь іншому — як виплавляти болотяне залізо. І саме тоді, як киця муркнув, він побачив. Очима, яких у звичайних людей не було. На узбіччі лежало щось живе.

Машина зупинилася з хрипом. Гел вийшов, не відчуваючи небезпеки — тільки біль. Біль чужий, стомлений. У мокрій траві, що світилася слабким світлом роси, лежав чоловік. Лахміття на ньому прилипло до шкіри. Поруч — шкіряний чохол з гітарою.

— Перед тим як уб’єте, — прохрипів чоловік, не підводячись, — дайте трохи поїсти. Я втомився… бігати.

— Зараз, дядьку, зараз, — Гел опустився навпочіпки, обережно. Він розумів, чому той так подумав: Гел був у краденому солдатському однострої.

Марк визирнув із салону, сонний:

— Світанок? Це хто?

— Їсти просить, — коротко відповів Гел. — Допоможи, затягнемо його в салон. І рушаймо. Треба сховатися.

Разом із Марком вони легко підняли змарнілого чоловіка. Той був легкий, як висушене гілля. Пеггі посунувся, даючи місце.

Гел дав бардові шматок хліба і трішки пісного м’яса — він знав, як годують тих, хто голодував. Пеггі, у своєму собачому вигляді, вдивлявся у подорожнього з тихим співчуттям.

— Геле, лісу не видно, — сказав Марк з-за керма.

— Ви дезертири? — прошепотів бард, уже жуючи повільно, вдячно.

— Ні. У відрядженні, — відповів Гел.

Бард хмикнув. Без віри. Але вголос більше нічого не сказав. Йому, схоже, теж не хотілося зустрічатися з тими, хто носив форму.

— У вас зачіски не місцеві, — додав після паузи. — Та я відвик від волі. Якщо шукатимете, де перепочити — трохи далі є закинутий полігон. Там ще стоїть стара технічна халупа. Машинка ваша влізе. Я там ночував минулої ночі. Міг би й залишитися, але їсти захотілося. Отут, з'їздіть на ґрунтову.

Його голос був спокійний, майже лагідний, але в ньому була порожнеча. Як у згарищі, що ще пахне димом.

— Дивні ви, хлопці. Наче з минулого. Довге волосся… я й сам носив у юності.

— Селяни подорожніх не годують? — запитав Гел.

— Я бард. А бардів більше не годують. Ми вороги народу. Нас дозволили вбивати. Тож ми тихо вмираємо — на болотах, у таборах.

— За що? — Марк був щиро здивований.

— Ви точно не місцеві, якщо не чули указів вождя, — бард посміхнувся. — Можна ще хліба? І, може, трішки сивої водички…

— Ні, дядьку. Зачекай. Якщо все буде добре — за годину ще поїси, — м’яко сказав Гел.

— Ця дорога… така, як у світі, де я виріс, — пробурмотів Марк, — тільки там ми їздили на конях.

— Тут, хлопчики, не було доріг. Ми літали. Гравітави, сині й блискучі… мої батьки мали такі. Ми жили на верхніх рівнях — там, де сонце. А тут, де зараз бараки, були поля. Роботи вирощували їжу. Ми процвітали… сімдесят років тому.

Бард говорив, ніби крізь сон. Ніби розповідав не про себе, а про стару казку, яку вже ніхто не слухає.

— А тоді нашого правителя вбили. Прийшов він. Вождь. І вся планета, з усіма рівнями — заповнилася дикими людьми… з нізвідки…

Машина звернула, і між двома штучними пагорбами вони побачили бетонний дах. Старе укриття — мов забутий рот велетня. Усередину могли в’їхати ще п’ять таких самих машин.

— Дрова там, під стіною, — втомлено буркнув бард. — Я трохи посплю. У вас тут тепло.

Гел і Марк вийшли. Повітря пахло вогкістю, але й спокоєм. Дрова відсиріли, але їх можна було використати. Поруч валялися шматки брезенту й згорнута маскувальна сітка — як свідчення минулих війн, що не закінчились.

— Чудове місце, — всміхнувся Гел.

— Ми як два дикуни, — пробурмотів Марк. — Той дядько нас не зрадить?

— Немає чим. У нього навіть зв’язку немає. І він… він справжній. Я бачив той світ його очима, — Гел замовк на мить. — І знаєш… я не розумію, як можна за сімдесят років… усе так знищити.

Ніч в укритті пройшла спокійно.

Пеггі чув щось десь у темряві — тіні ковзали поміж бетонних плит, але не насмілювались наблизитись. Марк спав, закутавшись у куртку, тихо, без звичних снів. А Гел майже не зімкнув очей. Він сидів поруч із бардом, дослухаючись до хриплого дихання, що все частіше зривалося на тишу.

На світанку бард уже не дихав.

Лежав, як і напередодні — з тією ж напівусмішкою і спокоєм, якого не мав за життя. Його рука стиснула край чохла від гітари, ніби намагався втримати останню ноту, але не встиг.

— Він помер, — сказав Гел просто.

Марк підвівся, мов закам’янілий.

— Без імені. Без дому.

— Але з гітарою, — тихо додав Гел.

Вони не говорили багато. Просто загорнули тіло в стару маскувальну сітку, наче в саван із війни. Знайшли ліс за пагорбами — невеличкий гай, дикий і густий, як спогад про минуле, яке не стерлося до кінця.

Яма була неглибока, але земля вбирала барда охоче. Здавалося, він повертався туди, звідки вийшов — у глибоку тишу, в порожнечу без указів і таборів.

Коли останній шматок землі ліг на тіло, Гел присів поруч, витяг гітару з чохла. Вона була стара, струни поржавіли, але голос ще мав. Він провів пальцями по грифу, пробуючи лад.

— Він казав, що колись грав на святах… — буркнув Марк, відводячи очі.

— А тепер ми співаємо на похороні.

Гел заплющив очі, і заграла музика. Не гучна, не зухвала. Повільна, мов кроки крізь руїни. Голос його був чистий, спокійний, і трохи далекий — наче кликав не людей, а душі.

> «Сонце сходить на згорілих дахах,

Птахи не співають — їм нікуди летіти.

Місто мовчить. І я мовчу за нього.

Бо вмер ще один, хто колись співав.»

Пеггі підійшов, сів поруч, поклав морду на лапи. Марк стояв трохи осторонь, схиливши голову. Вітер торкався листя, ніби підспівував.

Коли пісня стихла, в повітрі лишився присмак солі. Можливо — від сліз. А, може, від того, що світ сам оплакував барда.

Гел підвівся, перевісив гітару на спину.

— Ми заберемо її з собою. Це не інструмент. Це — пам’ять.

Вони рушили назад до укриття. Попереду — дорога. Мовчазна, як і завжди. Але тепер уже з гітарою. І голосом, який пам’ятав, що в цьому світі колись співали.

Холодні степи починалися там, де закінчувалась навіть надія.

Спочатку дорога ще петляла між поодиноких дерев, але незабаром усе зникло. Лише вітер. І земля, суха й потріскана, вкрита шрамами давніх вибухів. Терикони сіріли на горизонті, мов кістяки гігантів. Чорні кургани покинутих шахт.

Напіввантажівка вже кілька годин гуділа, мов старий звір. Пальне тануло швидше, ніж сподівались. Ліси залишилися позаду. Попереду не було, ні дерев, ні селищ. Лише ржаві тіні бурої трави, мов спогади про літо.

Пеггі спокійно спав на колінах Марка. Інколи піднімав голову, і одним оком дивився на Гела. Впевневшись в тому, що з його драконами все нормально знову засипав.

— Щось гуде… — сказав Марк.

Гел зупинив машину. Прислухалися.

У тиші степу звук розростався, набував форми. То був не вітер. Це був потяг. Далеко, за териконами. Пульсуючий, важкий, мов биття механічного серця.

Потяг промчав на горизонті, наче привид. Слідом — стовп пилу й глухий гуркіт, що ще довго дзвенів у вухах. Марк раптово зблід і торкнувся білосніжного хутра кота.

— Я відчув. Усередині — повно людей. І страх. Багато страху.

Прошепотів він.

Гель обережно кивнув.

— Я також... — прошепотів він. — Я також...

Машина рушила далі, але пальне тануло стрімко. І незабаром мотор задрижав, захрипів… і змовк.

— Все. Кінець. — Гел вдарив по панелі. — Далі пішки.

Навколо — нічого.

Холодне небо, як метал.

Степ, що не мав початку й кінця.

Жодного звуку, крім вітру, який дув із півночі.

— Куди нам тепер?

Вперше в очах рудого з'явився страх.

—Вперед.

Пеггі озирався, наче чекав, що з’явиться ворог. Але ворога не було. Тільки степ, що дивився на них, як забутий Бог.