Раді Вас бачити!

Степи розляглися, мов безкрає мертве море, затягнуте свинцевим пилом. Вони йшли вже третій день. Час тут спотворювався, стирався, зникав у монотонному сірому пейзажі, де кожна година скидалася на попередню, а кожен крок — на відлуння минулого.

Холод тримався навіть удень. Іноді сонце, затягнуте хмарою попелу, приглушено освітлювало землю, але тепла не давало. Земля була тверда, суха, вкрита тріщинами, мов стара шкіра. Поодинокі кущики — низькі, покручені, приречені — тягнулися до неба, що їх давно забуло. Рідка жовта трава шаруділа, коли вони проходили повз, а перекотиполе мчало вітром, як примари давніх забутих мандрівників.

Магія тут не діяла. Гел це відчув одразу — немов щось важке стискало його зсередини, не даючи навіть дихнути на повні груди. Тіло змерзло, суглоби тремтіли від напруги. Звичне тепло трансформації було недосяжним.

Він залишався у людській подобі — найслабшій з усіх.

І найболючішій.

— Що за клята земля… — пробурмотів він, натягуючи комір вище, — тут навіть не вітер, а чиясь холодна пам’ять.

Марк ішов попереду, мовчки. Часом він усе ще міг викликати слабке вогнище — але рідко. І тільки вдень. Вночі, коли мороз ставав гострим, як лезо, вони збивалися разом у купу, прикриті всім, що мали — і все одно прокидалися з онімілими пальцями й поблідлими губами.

— У тебе щоки білі, як у мертвого, — сказав якось Марк.

— А в тебе язик — як у ворона, — відповів Гел і намагався посміхнутися, хоч усмішка вже не йшла.

Він ще жартував. Іноді. І навіть грав. Гітара, яку залишив старий бард, залишилася з ними — і з нею залишилася тінь тепла. Гел іноді витягував її з чохла, сідав біля блідого вогнища, і пальці самі йшли по струнах. Голос його лунав тихо, глухо — мов шепіт серед руїн.

> «Забутий край, де небо спить,

Де кожен крок — у вічність мить,

Де вітер плаче, мов живий,

І стежка тоне в сивій млі…»

Але пісні не гріли. Лише нагадували, яким був світ — колись.

Пеггі щезав у степу на півдня. Коли повертався — ніс хтось із дрібних істот. Полівку, зайця, іноді птаха. Марк мовчки розбирав тушку, розпалював слабкий вогонь, ховав полум’я за камінням і готував мізерний обід, якого вистачало, щоб не впасти. Їжа зі свята вже закінчилась. Залишки води берегли — калюжі були отруйні, сірі, мов очі сліпих.

І що далі вони йшли — то більше чули.

Гул потягів.

Скрегіт металу.

Крики, що зливались з вітром.

Терикони на горизонті чорніли, мов загрозливі гори. Там були табори. Там були каторжани. Там працювала чужа біль.

Марк раз у раз зупинявся й зводив очі.

— Вони там, — казав він тихо. — Я відчуваю, як у них ниють руки. Їм холодно. Вони знають, що ніколи вже не вийдуть.

— Нам би тільки пройти мимо, — буркнув Гел. Голос його сипів. Втома і холод нищили легені.

— Ти витримаєш?

Гел не відповів одразу.

Сів на камінь. Зняв гітару. Подивився на неї, наче на живу.

— Хіба в мене є вибір?

І заграв. Струни тремтіли. Вітер замовк, слухаючи.

---

Ніч опустилася на степ мов тінь старого Бога, що забув про милосердя.

Хмари згустились і зависли над землею, як важке покривало. Зірок не було. Місяць — сивий і бляклий — зрідка проривався крізь туман, але світив більше для себе, ніж для тих, хто замерзав унизу. Вітер стих, лишивши після себе застиглу тишу, у якій було чутно, як хрустить мерзла трава під ногами Пеггі.

Пегі приніс тушу. Маленька, худюща істота — чи то заєць, чи ховрах. Хребет випирав під шкірою, очі давно згасли. Марк мовчки взяв здобич, приніс до вогнища. Витяг шматок старого жерстяного посуду й розпалив вогонь, ледве-ледве.

Полум’я тремтіло, мов боялося саме себе. Здавалося, що цей степ не любить вогню. Він не горить, а вмирає.

— Хоч м’ясо, — сказав Марк. — Пахне, як старі черевики, але все краще, ніж нічого.

Гел сидів, обпершися об камінь. Капюшон зсунувся на очі, і він тремтів. Не від холоду — точніше, не тільки. Холод був у ньому тепер завжди. Але щось інше повзло зсередини, щось кам’яне і невидиме.

— Воно росте, — прошепотів він. — Я відчуваю, як серце стає важчим. І… павук. Він не спить. Він тягне нитки. В мене під ребрами холодні лапки.

Марк мовчав. Він сидів, стежачи за варивом, але очима був десь поруч із другом. Пеггі ліг біля Гела, поклав морду на його коліна.

— Тримайся, — прошепотів Марк. — Ще трохи.

— Не хочу тебе гальмувати, — Гел усміхнувся криво. — Якби я був сильнішим, уже б давно…

— Не смій. — Марк різко обернувся. — Не смій так думати. Нам треба дійти. Не мені. Нам. Інакше все дарма. Бард, весілля, хлопці…

Полум’я вогнища мерехтіло на їхніх обличчях — виснажених, мов вирізьблених із попелу. У тіні кожен рух ставав символом: погляд  мов молитва, тиша як клятва.

Марк розлив гарячу юшку в металеві кружки, передав одну Гелу.

— Гаряче, — попередив.

— І рідке, — зітхнув Гел. — Значить, буде святом.

Вони їли мовчки. Лише вітру не вистачало для повної картини смерті. Але степ вирішив дати їм і це. Десь у темряві зашумів потік повітря. Холод пройшовся лезом по шкірі. А потім долинув звук. Ледь чутний, далекий  глухий скрегіт потягу. Кожна нота  як стогін.

— Вони ще їдуть… — прошепотів Гел. — Їдуть у табори.

— І, мабуть, не всі доїжджають.

Марк докинув у вогонь шматок старого хмизу. Полум’я трохи зросло, кинуло світло на його долоні — потріскані, обвітрені, вже майже не юнацькі.

— Коли ми дійдемо, — сказав він, не дивлячись на Гела, — я витягну цього павука.

Гел засміявся. Хрипко, тихо.

— Тоді... тоді я ще трохи поживу.

І затих. Заснув, злегка зігнувшись, обійнявши гітару. Марк прикрив його старою ковдрою. Пеггі посунувся ближче. Вогонь догоряв. А степ усе ще шепотів про потяги, про кам’яні серця, про павуків і рабів у мармурі.

І темрява тримала ніч, мов щелепи.