Раді Вас бачити!

Марк прокинувся від шуму двигунів. Розплющив очі, побачив фари машин — не відразу зрозумів, де він. Йому снилася каторга, на яку колись потрапив: снилося, що його знову закували в кайдани, а сусід по камері хоче його з’їсти.

Машини наближалися. Марк сподівався, що проїдуть повз. Де ж вони тут дорогу знайшли? Тут немає доріг, немає життя — тільки смерть.

— Геле, прокидайся.

Пеггі, втомлений після дороги й полювання, вперше проспав небезпеку. Він зірвався на лапи, засичав, хоча ще залишався в образі собаки.

Гел розплющив очі, побачив місцеві машини, прошепотів:

— І що, ми самі в пастку зайшли?.. — погладив білого пса по голові. — Пеггі, це солдати?

Марк також почув думку пса — вже навчився слухати його завдяки телепатії.

— «Ні. Не військові. І не люблять військових».

— Тікаймо, — запропонував Марк.

— Рівнина. Степ. Світанок от-от. Нам ніде сховатися, — відповів Гел. — Я далеко точно не втечу. І вугілля ще тліє...

Машини під’їхали. Їх було п’ять — три вантажівки та два всюдиходи на шести колесах. Вони були завантажені так, що брезент аж тріщав. Ставши колом, машини зупинились, і з них висипалися з десяток людей. Різні — зовсім не схожі на тих, кого Марк бачив у комуні. Потягувалися, позіхали, озирались довкола.

З першої машини вийшов худорлявий чоловік в окулярах. Підійшов до драконів, привітався:

— Добра нічка.

Марк підвівся. Він був вищим за незнайомця, вивчав його з підозрою, відповів обережно:

— І вам доброї ночі.

— Високі діти в степовиків, — хмикнув чоловік.

Марк подумав, що той ще не бачив Гела. Бо Гел сидів, не підводячись, і уважно розглядав прибулих. Пеггі притулився до його боку, мовчки, по-котячому, сховавшись і чекаючи моменту, щоб напасти, якщо буде треба.

— То ви наші провідники? — запитав незнайомець.

— Т... так, — погодився Марк, і подумав, що той зараз мусить їм, "дикунам", повторити завдання.

— Я керівник геологічної експедиції Васяль Заграва. Це — мої люди.

Ті помахали руками, усміхалися. Були в теплому одязі, в шапках з хутром, ситі й підготовлені.

— Марк. А це мій напарник Гел. І наш пес — Пеггі.

Гел підвівся, і Васяль ледь шию собі не зламав, задерши голову. Вигукнув, притримуючи шапку:

— Добре, що вас комуна ще не загребла... — додав уже тихіше, озираючись, чи не чують його люди. — Проведете нас до Рудого Поля. Як домовлялися — отримаєте два мішки зерна.

— Добре. А можна ще теплого одягу? — попросив Марк. — Нас бандити пограбували. Забрали все.

— Бандити чи?.. — почав Васяль.

— Однаково, — стиха відказав Гел.

— І... той інструмент — сховайте, будь ласка, — прошепотів Васяль, а вголос додав: — Наш табір — ваш табір. Зараз дамо одяг і їжу.

Гел швидко запхав гітару до мішка, в якому раніше лежала ковбаса.

Дівчинка в комбінезоні притягла кожухи — великі й теплі, валянки, шапки, светри. Васяль приніс ще один кожух, темний, що пахнув цигарками, подав Гелу:

— Візьми. Це був мого товариша — гіганта, як і ти. Таким широким був, що тебе вдвічі можна завернути. І ще дві ковдри. Спатимете в моєму наметі. Головне — проведіть нас так, щоб табори обійти. Бо нас поважають тільки поки ми щось знаходимо. А потім запхають у свої машинки — й поїхали в рабство...

— От навіщо ти їм це розповідаєш? Сільським дітям? — до Васяля підійшла невеличка, худенька жінка з коротким волоссям. У руках тримала пляшку. — Вони й самі все знають. Певне, ледь втекли. По ковтку — бачу, як замерзли. Відгодовуватимемо потроху. Це старанно жуйте до вечері.

Вона простягнула шматки солоного сала. Присіла біля Пеггі, який дивився на неї відданими темними собачими очима. Вона витягла з кишені кожуха замерзлу пташину ногу:

— Тримай. Буде ще.

Пеггі замуркотів і вп’явся іклами в морожене м’ясо.

— Сідайте, хлопці, — сказав кремезний дядько, кинувши на холодну землю старі матраци. Почав розпалювати вогнище. — Тут усе гниле й холодне. Але надра — з мармуру, як у палаці.

— Це відчувається, — хмикнув Гел. Його пальці й губи блищали від сала, він і сам неголосно муркотів, ніби справжній кіт, що пригрівся біля вогню.

— А що на Рудому Полі? — запитав Марк.

— Наша влада вважає, що там — діаманти, — відповів пошепки кремезний чоловік і скосив погляд у бік одного з новоприбулих — сухорлявого, мов струна, цивільного з військовою виправкою. — З тим обережно. Він — зі служби. Я Ніко.

Марк хотів було запитати, з якої саме, але вловив ледь помітний жест Гела — мовчи. І здивувався: вже почав розуміти його навіть без слів.

Гел, укутаний у важкий кожух, немов ожив. Він сидів на матраці біля вогнища, де у великому казані кипіла вечеря. Пахло зіллям, жиром і спокоєм. Ніко чистив овочі й зосереджено нарізав їх, а потім, ніби дітям, подавав Гелу й Маркові почищені, вимиті шматочки.

— Не перегодуй їх, — засміялася жінка з коротким волоссям, — ще животи заболять.

Дівчина у комбінезоні обережно підійшла ближче до вогнища, сіла поруч. Вона трохи ніяковіла, ковзнула поглядом по Маркові, затрималася на Гелі. У вогні його обличчя здавалося ще більш виразним — гострі вилиці, темні очі, розкута постава. Він був водночас спокійний і незбагненно дикий, і це чомусь хвилювало.

— Я... бачила у вас гітару, — нарешті промовила вона. — На Великій Землі вони заборонені... Але тут, мабуть, можна? Так, пане Заграво?.. Ви ж не з бардів з Верхнього Світу. Ви — степовики. Вам поки дають трохи волі...

— Бо до вас ще не дісталися. Рук не вистачає, — тихо кинув Ніко.

Його одразу обсипали зауваженнями — засичали, щоб мовчав, не згадував про таке при новачках.

Дівчина опустила очі. В її голосі не було настирливості, лише тиха надія. Її тягнуло.

Гел довго мовчав, поглядаючи на гітару. Відчув, як на нього дивляться — особливо вона, дівчина в комбінезоні. Її погляд не палав жагою, ні. У ньому жила тиха туга — мов за чимось втраченим, але дуже дорогим. Не за коханням, навіть не за спокоєм — за красою. За чимось чистим, живим, що у цьому світі майже не зосталося.

— Не можна, — прошепотів Пеггі, притулившись до його ноги.— Знаю, — подумки відповів йому Гел.

Але попри пересторогу, попри страх — він усе ж витягнув гітару.

Маркові хотілося заперечити, та не зміг. Усе в ньому стиснулось. Серце. Пам’ять. Біль. Він згадав її — свою дружину. Її сміх, її руки, її запах, той дивний затишок, який тепер здавався таким далеким, наче й не було ніколи. Вогонь перед очима затремтів.

Гел провів пальцями по струнах. Вони відгукнулися ніжно, спочатку несміливо, наче не впевнені, чи їм тут місце. А потім — пісня.

Тиха. Проста. Як подих. Як останнє “прощавай”.

> _Не клич мене, як вітер трави,Не знайдеш — я там, де сльози згасли.Я був — як світло на воді,І залишивсь — у тиші часу.

Не торкай, не збуди, не згадай.Це любов — не забута, лиш вмерзла.У мені, у тобі, між світами —Вічна, хоч і без тіла. Без серця._

Голос Гела був неймовірно живим. Він не співав — він молився. Не словами, не нотами — відчуттям. І з кожним звуком щось розкривалося в людях навколо.

Марк сидів, наче паралізований. Очі його зволожились, і в грудях усе стискалося. Як багато він не встиг сказати. Як мало торкався. Як рідко слухав її сміх…

Дівчина в комбінезоні опустила голову. У її серці раптом щось провалилося — мов земля під ногами. Вона ніколи не була коханою по-справжньому. Ніколи не була красивою для когось так, щоб хтось оберігав її, мов пісню. Вона слухала і дивилася на Гела — не як на чоловіка, не як на героя — а як на щось надто живе для цього світу. Йому боліло — і її боліло разом з ним.

Їй раптом стало жаль не себе, а його. Його пальців, його очей, його голосу. Цю вродливість і силу, таку чужу серед залізного, брудного світу.

І цю пісню вона би слухала вічно — хоча знала: вона не про неї. Вона про іншу. Про справжню. Про ту, яка вже десь у минулому. Але в цій пісні вона — була. Вперше.

Коли Гел закінчив співати, ніхто не наважився одразу щось сказати. Струни ще подзвеніли раз  і стихли.Настала тиша.

Вогонь потріскував лагідно. Пес Пеггі згорнувся клубком біля ніг Гела, закрив очі, ніби теж слухав  і втомився від почутого.

Усі сиділи мовчки. Наче ввібрали в себе щось більше, ніж просто пісню. Хтось ковтнув сльози, хтось згадав, хтось просто замислився, глянувши у темне небо над головою. Тиша була важка — не гнітюча, а наповнена. У ній співала душа.

Тільки один — той, у формі — не слухав. Він просто дивився. Його очі були холодні, мов сталь. Він зиркав на хлопців з підозрою, наче пісня — це теж зброя, яку треба заборонити. Йому не подобалась така краса, така сила, не підконтрольна, не приборкана. Він не сказав нічого, але в його погляді читалося: "я вас запам’ятав".

— Так, — пробурмотів Ніко, наче розрубуючи тишу. — Лягайте спати. Завтра рано рушаємо. Гел, Марк, вам у намет. Візьміть спальний мішок. Один, але великий.

Хтось засміявся мляво, без злості, але вже без того магічного стану. Світ почав вертатися до звичного: холод, втому, обов’язки.

Геологи потягнулися до машин, до своїх палаток. Присідали в тьмяне світло ліхтариків, нишком перекидалися словами. Вогонь затримував лиш погляд.

Гел, уже мовчазний, підібрав гітару й зник у тіні наметів, залишивши тільки тепло свого голосу.

Марк не поспішав. Сидів, вдивлявся в вогонь, пальцями бездумно крутячи клаптик обгорілої тканини. Дівчина залишилась поруч. Вони не розмовляли і не треба було.

Вогонь ловив золотом її щоку, віяло від неї ніжною печаллю. Вона мовчала не з сором’язливості, а тому, що не хотіла розбити цю крихку тишу. Її очі блищали — не від сліз, від внутрішнього світла. Вона просто була, і цього було досить.

Над степом сходив місяць — тонкий, блідий. Вітер затих.

— А в тебе вона була ? — раптом запитала вона, тихо, як би до вогню.

Марк кивнув.— Була, — відповів.

Дівчина ледь всміхнулася, але в тому усміху була тільки втома й ніжність.

— Я, мабуть, ще не була… нічиєю.

Вони знову замовкли.

І в тій тиші, після пісні, після слів, була якась нова близькість — не про кохання, не про майбутнє, а просто про розуміння. Їх обох тягнуло до вогню, бо більше нічого не лишалося. І обидва знали, що зараз той момент, який запам’ятається. Хоч і промайне.