Раді Вас бачити!

Гел видерся на дах і завмер, притиснувшись боком до теплого бетону, що ще тримав денне сонце. Звіряча голова звисла вниз, пазурі вп’ялися в край покриття. Звідси битва була видна, мов на долоні.

Внизу вирувало людське море.

Бранців було так багато, що вони рухалися суцільною масою — хтось ішов, хтось кульгав, хтось падав просто в пил. Сильні підтримували поранених, здорові тягли тих, у кого не було сил рухатися. На подвір’ї вже почали зводити щось схоже на імпровізований шпиталь — старі матраци, ковдри, майки замість бинтів. Медики, які самі ще годину тому були в камерах, працювали мов у гарячці, голими руками зупиняючи кров, перев’язуючи порізи клаптями одягу.

На протилежному боці жінки-бойовики загнали на подвір’я кілька пікапів.

Швидко й мовчки, без жодної зайвої секунди, вони вантажили туди зо два десятки виснажених дівчат — одні трималися за борти, інші падали просто на метал. Жодного чоловіка не взяли. Коли кілька поранених спробували підбігти — бойовики дали попереджальну чергу в землю.

Пікапи рвонули з двору так різко, що в повітря піднялася хвиля пилу, гаряча й суха, як подих пустелі.

А через мить — звук, який розрізає небо.

Гвинтокрили.

Гел зиркнув угору: чорні тіні зависли над в’язницею, а потім з них, по одному, почали падати бочки.

Напалм.

Полум’я розквітло, мов вогняні квіти, і миттєво поглинуло цілі секції двору. Крики, вибухи, розпечене повітря — усе змішалося в один сліпучий спалах.

Перевертень не став чекати.

Одним стрибком він подолав половину даху. Іншим — перескочив через колючу стіну, навіть не торкнувшись дроту, і помчав за пікапами, що зникали в куряві. Його тінь ковзала за машинами мов хижа тінь, яку ніяк не позбутися.

У пікапі рація захрипіла.

— Ібріс, ти це бачиш? — водійка кинула оком у дзеркало. — Щось за нами женеться. Чорне. Дике. Може пристрелити? Це, здається, якийсь джин.

— Не чіпай, — спокійно відповіла Ібріс, стискаючи автомат. — Він відчинив усі камери. І навіть якщо це джин — він на нашому боці.

Водійка пирхнула:

— Ото прилип… моторошна істота.

— Він теж був бранцем. Прибиральник казав, що цю звірюку притягли вчора й кинули просто в клітку, у самому низу.

— І навіщо їм джин? Що вони від нього хотіли? — водійка повернула кермо, об’їжджаючи вирву від недавнього вибуху.

— Про це треба питати Долку, — зітхнула Ібріс. — Але я його так і не знайшла. От кого точно треба пристрелити.

— Це без сумнівів, — пробурмотіла водійка й додала газу.

Пікапи неслися пустелею, геть від смердючої, палаючої в’язниці. Тут, серед пісків, було відчуття волі: сухе гаряче повітря обпалювало легені, а пил клубочився за чорними колесами й сідав на одяг та шкіру.

Гел тримався позаду машин. Йому здавалося, що ці жінки можуть стати не лише випадковими попутницями, а й союзницями — джерелом інформації. Блукати навмання містами цього зламаного, жорстокого світу в пошуках Марка — справа безнадійна. А от жінки, що вибралися з пекла, цілком могли мати очі й вуха там, куди йому не дістатися.

На горизонті постав чорний кам’яний масив, схожий на тіло велетенського звіра, що завмер серед білого піску. Пікапи не сповільнювали ходу. Гел лише за мить помітив вузький тунель між скель. Машини зникли в ньому одна за одною, але його самого зустріли постріли.

Одна куля боляче вдарила в груди, друга — у голову. Великий звір зупинився перед входом у тунель, оглядаючи скелі. На гребені сиділи озброєні вартові.

Гел уже збирався прориватися всередину будь-якою ціною, доки ті не зачинили ворота, якщо вони там є. Та з темряви вийшла Ібрис — командирка бойовичок. Вона зняла тюрбан: довге сиве волосся, заплетене в дреди, впало на плечі. Жестом запросила:

— Заходь. Якщо маєш що сказати.

Гел вирішив, що неввічливо тинятися серед войовничих жінок у звіриній подобі. Його тіло змінилося, приймаючи людську форму. Ібрис оглядала його так, ніби перед нею була не жива істота, а витесана з каменю статуя.

— Таки хлопець, — процідила вона. — Я здогадувалася. Джину яка різниця, якої статі чіплятися до тебе.

Він увійшов.

Ібрис провела його довгим чорним тунелем, повз масивні ворота, що вправно ховали в собі вхід до величезного печерного міста — спадку предків, які колись володіли цими землями.

Широкі тунелі пронизували скельний масив, мов підземні магістралі. Великі печери, сполучені меншими переходами, слугували одночасно домівками, сховищами, кухнями, місцями перепочинку та лікарнями.

На Гела дивилися як на привида. Кілька літніх жінок схопилися з матраців, обурено щось вигукуючи — вони вимагали пояснити, що робить у їхньому місті ворог.

Молодші дівчата та врятовані бранки почали пояснювати, що перед ними — джин, а не чоловік. І з якоїсь причини джинів тут приймали значно приязніше.

Гел зупинився посеред великої печери, дозволяючи жінкам роздивитися себе. Насторожені погляди впивалися в нього з усіх боків: хтось тримав зброю напоготові, хтось лише стискав у пальцях амулет чи ніж. Довіри не було — лише гул недовіри, що висів у повітрі, мов пил у промені лампи.

— Я не ворог, — тихо промовив Гел, але його голос розкотився печерою, відлунюючи в камені. — Я прийшов не для тому, щоб нашкодити.

— Усі так кажуть, поки їх не приспішити до стіни, — буркнула одна зі старших жінок.

Ібрис підійшла ближче, схрестивши руки на грудях. Її погляд був гострий, як ніж.

— То з чого б це чоловікові — а ти ним є, хоч і джин — допомагати нам? Що тобі з цього?

Гел глибоко вдихнув. У його очах промайнула втома, біль і ще щось схоже на відчай.

— Мого друга… Марка… схопили. — Його голос затремтів, та він стримався. — Я бачив, як тягнули його до в’язниці. А потім… потім слід обірвався. Його кудись везли, але я не знаю куди. І сам не знайду.

У печері повисла напружена тиша. Лише десь у глибині було чути, як капає вода.

Ібрис примружилася.

— Невже джин не відчуває свого товариша? — у її голосі бриніла недовіра і легка насмішка. — Ви ж завжди знаєте, де той, з ким пов’язані.

Гел опустив голову, торкнувся пальцями скроні — ніби там боліло.

— Я намагаюся відчути його. Щохвилини. — Він зітхнув. — Але щось… затьмарило його розум. Немов чорна завіса. Немов хтось навмисно заглушив усе, що він відчуває… і все, що відчуваю я.

Зненацька навіть найбільш войовничі жінки притихли. Суміш страху й цікавості ковзнула по їхніх обличчях.

Ібрис підняла брову.

— Хтось таке може? Навіть над джином?

— Може, — коротко відповів Гел. — І тому я тут. Мені потрібні ваші стежки. Ваші маршрути. Ваші очі. Якщо він ще живий — я знайду його. Але мені потрібна ваша допомога так само, як вам… можливо… знадоблюся я.

Він зустрів погляд Ібрис. Без виклику. Без зарозумілості. Чесно.

Командирка довго мовчала, розглядаючи його так, ніби намагається побачити, чи не бреше він диханням. Потім тихо сказала:

— Я ще не вирішила, чи ти союзник… чи загроза. Але брехун із тебе поганий — це видно одразу.

З боку пролунало хмикання.

— А гарний який… — пробурмотіла одна з молодших дівчат.

Ібрис кинула на неї такий погляд, що та одразу замовкла.

— Добре, — сказала командирка. — Сідай. Розкажеш усе, що знаєш. А ми подумаємо, що з тобою робити.