Раді Вас бачити!

Світло знову залилося тривожним червоним. Сирена завивала як поранений звір. Механічний голос, беземоційно й ритмічно, повторював повідомлення про евакуаційний модуль.

— Сюди! — кинувся ангел, розтинаючи простір попереду білими крилами. Його погляд невідривно слідкував за Марком. Він хотів його врятувати — але не розумів, чому цей маг відчайдушно тримався за пораненого дракона й кота, замість рятувати себе. І все ж… частина його розуму вже тихо нашіптувала: а раптом цей маг згодом стане твоїм господарем?

Марк підтримував Гела, допомагаючи дістатися до круглого шлюзу. Гел знеможено опустився на металеву палубу — його ноги більше не тримали. Білий кіт миттю опинився в нього на колінах, обережно терся об груди, ніби намагався зігріти. Але щось було не так. Гел блід, очі тьмяніли, дихання було рване.

Ангел стукав у люк крихкими на вигляд руками, волаючи про допомогу.

Марк стояв поряд — і відчував, як простір тут… ламається. Як реальність розтікається під ногами, наче розпечений віск. Йому здавалося, що люк так і не відкриється. Що їх залишать тут — на поживу цьому космічному жаху.

Нав’язлива думка свердлила мозок: створи портал. Відкрий хід, втечи, знайди когось, хто зможе пояснити… навчити… бодай торкнутись твого минулого.

Метал клацнув. Люк повільно розійшовся. Їх затягли всередину.

І це був інший світ.

Гладкі панелі, чисте світло. Жодної органіки. Лише технології — сухі, точні, чужі. Людей у модулі було не більше десяти. Жодного з них Марк не знав. Ангела дивилися з підозрою.

Попереду виступив кремезний чоловік із сивиною на скронях — обличчя різане роками польотів і втрат.

— Усіх під стінку! — скомандував грубо. — Стартуємо. Більше чекати нікого не будемо.

Ангел спробував пояснити:

— На базі нікого… Вона… Порожня. Магія зникла. Лише ці двоє вижили.

— До біса вас з вашими експериментами, — гаркнув капітан, — ще й не заплатили мені за буксир! Чортів лабіринт!

Пілот увімкнув двигун. Корабель здригнувся й зірвався з місця. Простір за ілюмінаторами потік, мов ртуть, а потім — вибух світла. Щось у Маркові наче розірвалося. Потужний внутрішній імпульс прорвався назовні — не керовано, нестримно.

Корабель рвонуло в бік. І за мить вони зависли над чужою планетою — темною, брудного кольору, мертвою.

— Ми стрибнули?! — закричав капітан. — Хто це зробив?! Штурмане, знайди нас, зараз же!

Гел прикрив обличчя руками. Кіт згорнувся клубком у нього на колінах. Ангел… злякано дивився на Марка.

Капітан повільно обвів очима обох прибульців. Його погляд перетворився на крижаний клинок. Коли заговорив — голос став небезпечно тихим:

— Я не знаю, хто ви… що ви зробили з базою… і що ви зробили з нашим курсом. Але я більше не маю справ із клятими експериментами.

Він повернувся до екіпажу:

— Завантажити їх у рятівельний човен. І скинути на найближчу планету. Хай далі виживають самі.

Марк спробував опиратися, але ще не оговтався від імпульсу. Гел був надто кволим, щоб рухатись. Кота схопили за шкірку після того, як той роздер обличчя одному з матросів, і жбурнули до шлюзу.

Ангел стояв, блідий. Очі бігали між Марком і капітаном.

— Ти з ними? — тихо, майже ніжно, спитав капітан. — Чи з нами?

Після миті мовчання, ангел схилив голову:

— З вами.

Він навіть не дивився на Марка. Лише відвернувся. Він його чомусь став боятися.

Човен спрямувався до поверхні сам. Автопілот вивів його на посадку, і капсула з шипінням м’яко сіла просто у тягуче, в’язке болото. Люк розчинився, й у тісний простір миттю ринула холодна брудна вода.

Марк і Гел вирвалися назовні — спершу потягнуло, наче засмоктало, а потім викинуло у реальність. Білий кіт вистрибнув, голосно плюхнувшись у трясовину. Стояв на трьох лапах, комічно здригаючись, і з огидою піднімав лапки по черзі, наче намагаючись уникнути дотику з водою.

— Ти пробивався кудись конкретно? — запитав Гел, хитаючись. Він обхопив себе руками. Тіло ще не відновилося. Був босий, лише в подертих штанах, порізи й рани заростали прямо на очах, але кров ще текла. Його трясло від холоду. Болотяна вода сягала колін, шкіра вкривалася сирим пилом.

— Якби я знав, — озирнувся Марк. — Я просто… дуже захотів звідти вибратись.

— Маєш ключ до драконячих здібностей, — хмикнув Гел, намагаючись стримати тремтіння. — Треба дуже захотіти. Бажання — це двигун.

— Якби це було так просто…

Він не встиг договорити.

Гел блискавично кинувся на нього, збив з ніг, і в наступну мить потягнув під воду. Густе болото затягло їх обох.

Марк захлинувся від несподіванки, вдарився спиною об слизьке дно й почав борсатися. Паніка накрила його з головою. Його пальці вперлися у слизькі плечі Гела, намагаючись відштовхнутись. Але у темряві й холоді щось ще вибухнуло зсередини: страх із минулого.

Вода. Темрява. Безвихідь. Колись… давно… його штовхнули. Він летів з прірви — вниз, у крижану річку, де каміння било тіло, а горло роздирав крик, що ніхто не почув.

Його тіло саме почало вириватися, ніби тодішній хлопчик все ще кричав. Серце калатало, легені палахкотіли вогнем.

Та раптом над болотом щось пронеслося. Механічний звук — сухий, тремтливий, як у гігантської цикади. Над місцем падіння повільно зависла металева платформа. Її крила з прозорого матеріалу тріпотіли з хрустом. На борту — пілот і двоє озброєних солдатів. Їхні шоломи мерехтіли світлом, вони вдивлялися вниз, стволи важких рушниць повільно сканували трясовину.

Шукають нас… — зрозумів Марк, ковтаючи воду.

Платформа трохи повисіла і відійшла, зникнувши у серпанку.

Гел нарешті випірнув, підтягуючи Марка за плечі. Той захрипів, відкашлявся, його тіло ще намагалося боротися.

— Тікаймо, — прошепотів Гел.

І цього разу Марк не заперечував.

Але вже було пізно.

Навколо рух. З різних боків підтягувалися солдати. Щільні ряди людей у дивних броньованих обладунках, а де не проходили ногами — летіли на тих самих платформах-цикадах. Вони оточували зону падіння, мов клітини змикалися довкола зараження.

— Тут магічна цивілізація, — озвався Гел, ледь не з захватом.

— І це тебе тішить? — вичавив Марк, озираючись. Він тільки зараз помітив небо тут сіре, як зіпсоване залізо, рослинність чорнувато-зелена, в’язка, й земля гуде, ніби всередині пульсує щось живе.

— Туди, — прошепотів Гел і показав на блискуче чорне озеро.

Вони кинулися до води.

Марк пірнув, і в першу ж секунду паніка охопила його з новою силою. Його тіло не слухалося. Легені судомно хотіли вдихнути. Очі бачили, як вода поглинає світло. Темрява. Вода. Знову.

Ні… ні… тільки не це…

І раптом — бульбашка. Наче хтось накрив голову куполом з повітрям. Він зміг вдихнути. Різко, жадібно. Серце ще гупало, але в грудях з’явилось тепло. Гел, мов підводний хижак, легко маневрував під водою. Його шкіра трохи поблискувала, наче луска проступала на плечах.

Він тягнув Марка за собою, і хоч той ще сіпався щось у його душі повільно здавалося. Під корою страху жевріла довіра. До того, хто знову врятував йому життя.

Над поверхнею води знову прошелестіли платформи — моторне дзижчання металічних крил розчинялося у вологому повітрі. Потім — тиша. Здається, під воду загарбники не заглядали.

Під водою було майже спокійно. Темно, холодно, але не смертельно. Марк досі дихав завдяки бульбашці повітря, створеній кимось — чи чимось. Він відчував, як його тіло поступово звикає до холоду, але поряд щось змінилося.

Гел… дрімав.

Його очі закочувались, рухи ставали повільними. Його тіло, яке так вправно рухалося у воді, раптом застигло, мов корал. Він був як той дракон з казок, що впадає у сплячку на сотні років — і прокидається тільки від тепла.

— Гел! — Марк шарпнув його. — Гел, чорт забирай, прокинься!

Жодної реакції.

Усередині Марка щось перевернулося. Вода, темрява, спогади — усе це знову затопило розум. Він вже втрачав людей. Втратив себе. Але не цього разу. Не тут.

Він схопив Гела під пахви й потягнув угору. Важко, мов витягати камінь, слизький і холодний. Марк вирвався з озера разом із тілом друга, випавши на берег, захлинаючись і кашляючи. Земля була липка, повзала, як живе тіло. Й мокра.

Гел не рухався. Очі заплющені, дихання повільне, шкіра сірувата.

— Ні, тільки не зараз, — Марк стягнув з себе сорочку, накинув на Гела, надіючись, що це хоть трішки зігріє його.

— Тримайся, рептиліє, — пробурмотів він, — ще не час у сплячку. Не тут.

Гел ледь-ледь відкрив одне око, посміхнувся слабо.

— А ти… турбуєшся, — пробурмотів.

— Я тебе вб’ю, якщо здохнеш.

Забираючи рештки сил, Марк підняв його — перекинув руку друга через себе, допоміг встати. Тепер він вів Гела — той похитувався, ковтав повітря, щелепа стукотіла від холоду.

Йти було важко. Вода скапувала з одягу, болото сичало під ногами, але десь попереду — рух.

Марк зупинився, пригнувся і показав рукою:

— Дорога.

Під ними, між двома пагорбами, розтягнувся потік техніки. Близько тридцяти машин — деякі на колесах, інші ширяли над землею, лишаючи за собою синюватий пил. Фари прорізали туман, і темні постаті управляли транспортом — солдати, вантажі, механізми.

— І примітивна цивілізація, — хрипко озвався Гел. Він ще тремтів, але в голосі вже з’явився той знайомий іронічний відтінок. — Нам треба захопити одну з них.

— Ага, — буркнув Марк, — захопити. Саме те, чим я займаюсь у вільний час.

— Ти можеш. Ти вже пробиваєш простір. Машину — теж зможеш.

Гел знову похилив голову. Марк встиг її підтримати, перш ніж той знову звалився. Він відчув, що температура Гела знижується. Рептилія, хай і людиноподібна, втрачала енергію.

Марк на мить затулив очі — мозок працював на межі.

Потрібен транспорт. Потрібне тепло. Потрібно врятувати його. Ще раз.

— Добре, — сказав він собі. — Добре.

І рушив до дороги. Ведучи за собою замерзлого друга, і свою лють.

Киця дріботів лапками за Марком і Гелом, озираючись навкруги.