Раді Вас бачити!

Марк почув кроки, підняв голову. Коридором швидко йшов Гел.

— Де ти був? Я хвилювався, — Марк підвівся й рушив назустріч. Від друга пахло дорогим алкоголем. — Мене ледь не згвалтували, а ти десь розважався?

— Мене теж, щоправда без успіху, — усміхнувся Гел. — Хочеш цукерку? Драконам потрібно солодке. І каву я прихопив.

— Ти здурів? — Марк стиснув щелепи. Хотілося струсонути його, хоча б трохи — занадто спокійний, занадто грайливий, як для такого ризику.

— Все нормально. Ми сюди не повернемося, — голос Гела змінився. Тверезість повернулась миттєво. — Швидко на прохідну, поки мадам не отямилася.

— Ти знайшов те, що шукав?

Вони вже йшли вузьким коридором до виходу. Людський потік розчинявся за воротами заводу.

Кіра чекала неподалік — її постать виділялася на фоні сірих фігур.

— Марку, скажи їй, хай іде додому. Ми прийдемо пізніше. Іншим шляхом.

— Що сталося?

— Відчуття, що за нами стежать.

Марк пройшов повз дівчину, прошепотів:

— Йди. Ми наздоженемо. Не можна, щоб нас бачили разом.

Кіра кивнула ледь помітно. Побачила в натовпі знайому, підбігла до неї, як до давньої подруги — природно, легко. Виглядала, як справжній розвідник.

На прохідній знову перевіряли сумки. Вахтовий помітив цукерки і каву в торбі Гела.

— За що тобі таке? — запитав, підозріло прижмурившись.

— За гарні очі і плідну працю, — невимушено відповів Гел. — Пригощайся.

— Одну візьму. І ще дві — для дівчини, — знизав плечима вахтовий і підморгнув.

Вони вийшли за ворота. Гел стишив крок і нахилився до Марка.

— Якщо цей світ не задихнеться від стерильності, то здохне від корупції. Магнітні котушки, акумулятор — не помітив. А от пляшку коньяку забрав собі.

— Ти ризикував.

— Ми ризикували. То хто там до тебе чіплявся?

— Майстер. Вони… дивні. Неначе збоченці.

— Зовсім не здивований.

---

Годину вони петляли бічними вуличками, трималися тіні. Коли Гел нарешті озирнувся й знизав плечима, мовляв, “відчепилися”, вони впевнено зайшли до знайомого під’їзду.

Квартира була прочинена.

Увійшли. І застигли.

Кіра сиділа посеред кухні — бліда, як стіна, очі широко розплющені. Біля неї стояв високий чоловік, худий, мов тінь. Його рука тримала пістолет, направлений їй у голову.

У кімнаті — двоє військових. Підлога засипана речами, перевернута шафа, розірвані коробки. Чистоти більше не було — лише запах страху і пороху.

— Заходьте, заходьте, — спокійно мовив чоловік. — Ми вже зачекалися. На коліна. Руки за голову.

— Отак одразу? — Гел ледь посміхнувся.

— І ти цього не відчув? — прошепотів Марк.

На стільчику біля вікна сиділа ще одна постать — жінка у чорному однострої. Усмішка на її обличчі не доходила до очей.

— Блокує думки, — шепнув Гел. — Кинь сумку йому.

Марк жбурнув. Сумка полетіла в обличчя одному з солдатів. Той відхилився, натиснув на спуск — постріл, але мимо.

Гел схопив Кіру за руку, смикнув до дверей. Марк вискочив за ними, різко зачинив двері, вклинився в замок.

Без слів, без поглядів, побігли дворами. Ліхтарі миготіли, під ногами хрустіло скло.

Пеггі з’явився з темряви, мов з нічного диму. Ображено нявкнув.

— Я ж казав — слідкуй за будинком. Ти де був?! — Марк не стримався.

Пеггі засичав, хвіст став віником.

Сирена. Машини. Крики. Металеві голоси. Полювання почалося.

— Сюди! — Кіра різко звернула у підвал. — Ми малими тут ховалися. Катакомби.

— Як же я ненавиджу підземелля, — пробурмотів Гел, ковтаючи пил.

— Куди ми йдемо? — запитав Марк.

Вони занурилися в темряву, яка пахла вологою, старою цвіллю і небезпекою.

Дівчина наосліп водила руками по вологих стінах. Гел делікатно підсунув її долоню ближче до заглиблення — здогадався, що саме його вона шукає.

— Якщо ти бачиш у темряві — дістань звідти сірники і ліхтарик, — прошепотіла Кіра.

Гел намацав у ніші коробку сірників і кіросинову лампу. Присів, витер фітіль, спробував запалити. Сірники виявилися вологими, сірка кришилася під пальцями. Він змушений був скористатися власним жаром. Магію не ризикнув — та жінка, яка читала думки, могла відчути навіть слабкий імпульс.

Коли вогник нарешті спалахнув і лампа загорілася тьмяним полум’ям, Кіра вже впевнено крокувала вперед, ніби знала ці коридори все життя.

— У мене було життя, — раптом озвалася вона, тихо, але твердо. — Ви прийшли й забрали його. Розумієте? Тепер я або в таборі праці, або в репродуктивному. І навіть мама не допоможе.

— Вибач, — пробурмотів Марк. — Ми не чекали, що все піде так...

— Ці чорні не відступлять. Я навіть не знала, що такі існують. Вони з першого погляду зрозуміли, що ви не місцеві. Називали вас прибульцями. Вимагали пояснень, хто ви і звідки. Я сказала — стажери з дружньої держави. Вони сміялися. А потім та жінка вдарила мене. Один раз, чітко, майже спокійно. Знаєш, як це — коли тебе б’є людина, яка вважає це частиною порядку? Тепер я під підозрою. І назад дороги немає.

— Може… завтра повернешся, скажеш, що ми тебе викрали, утримували під гіпнозом? — несміливо запропонував Гел.

— Дурень, — гірко сказала Кіра. — У нас не вірять словам. У нас слідкують за поглядом. За диханням. Тут не пробачають.

Вона зупинилася, прислухалась.

— Тихо. Виходимо. Цей будинок покинутий, але люди дивляться з вікон. Завжди. Добре, що ніч. І вітер. Він зіб’є кроки.

— А куди? — озвався Марк.

Кіт, мовчазний супутник, заскочив на руки Гела. В очах його ще жевріла образа.

— Є хутір. Шість кілометрів. Будинки порожні. Старі повмирали, або їх забрали до табору благородної смерті. Моя бабуся жила там. Померла рік тому. Хата ще стоїть. Формально держава не забрала її — нікому не потрібен хутір. У нас усе державне, але нікому не цікаве — мов забуте богами.

— А це що? — Гел зупинився перед аркою, за якою відкривалося величезне підземне приміщення.

— Кажуть, тут колись ходили поїзди. Старі люди згадують. Рейки ще є — я бачила. Але в нас більше немає транспорту. Велосипеди — під забороною. Виїзд за межі міста — теж.

Вони пройшли підземелля, мов привиди. Лампа ледь жевріла, але цього вистачало, щоб не перечепитися. З катакомб вийшли до підвалу старого будинку, а звідти — на темну, порожню вулицю.

Старовинна бруківка потріскала під ногами. Жодного світла. Жодного ліхтаря. Місто здавалося мертвим — як після великої чуми.За одноповерховими будинками починалася ґрунтова дорога, що вела вглиб чогось сірого й безіменного. Відразу за містом стояв блокпост — сонні силуети солдатів куняли в затінку, спираючись на автомати. Їхні каски блищали під млявим сонцем, але очі давно вже не ловили нічого.

Блокпост обійшли, заглибившись у старий ліс. Повітря тут було гнилувато-металевим, важким, мов із печі крематорію.

— Полігон, — коротко сказала Кіра, голос у неї затремтів на останньому складі.

Пеггі смикнувся, попросився на землю. Його тіло з хрускотом змінило форму — щось між м’язами і лезами переставлялося саме у собаку. Лапи — м’які, але виблискуючі сталлю. Хребет розтягнувся й вигнувся. Шерсть з’явилася не одразу — спершу все нагадувало голу анатомію.

Кіра застигла. Потім рвучко відступила, ніби хотіла кинутись назад до блокпосту. Її обличчя сполотніло, очі стали скляними.

Гел спокійно підхопив її, обійняв, затулив рота долонею, теплою й твердою:

— Це не страшно. Усе добре. У казках теж є дивовижні істоти. Пам’ятаєш? Ті, що бувають і котом, і собакою.

— Фантастика?.. — ледве чутно пробелькотіла вона.

— Саме так, — відповів лагідно. Голос його був мов лід, що торкається шкіри, але не обпікає.

Марк, віддалік, похитав головою. Його обличчя нічого не виражало — звик. Він запитав Пеггі:

— Тобі потрібно було робити це саме зараз?

Білий пес муркнув — звук дивний, занадто людський, як для пса — і побіг уперед, принюхуючись до моху, до гнилих пеньків, до старого заліза в землі.

— У бабусі колись була собака. До заборони. Маленька, смішна. Я її дуже любила, — тихо промовила Кіра, коли дихання трохи вирівнялося. — У нас заборонено тримати тварин. Їх убивають.

Хлопці не озвалися. Їм було нічого сказати. Для них це був черговий день у межовій зоні.

Ліс прийняв їх без спротиву. Кора дерев була наче обвуглена, а повітря гуло — низько, підшкірно.

Вийшли на покинутий хутір. Декілька будинків зі скособоченими дахами, шибки вибиті, віконниці погнили, двері заклякли у вічному напіввідкритті.

Кіра озиралася — мовчки, широко розплющеними очима. Вона ступала обережно, не мов би ходила по снігу, що може провалитися в порожнечу. З кожним кроком щось у ній кричало.

А хлопці… Хлопці мовчали. Їхні тіні стали довгими й мовчазними, як привиди.

Хутір зустрів їх порожнечею. Будинки стояли мовчазні, обвітрені, з вибитими шибками і змитими фарбами. Колись тут жили люди — про це нагадували вицвілі рушники на цвяхах, облуплені дитячі малюнки на стінах і двері, що гойдалися на одній завісці. Тепер — тільки вітер, запах вогкої цвілі й пилюка, що злітає з кожним кроком.

Кіра зупинилась посеред двору. Її плечі дрижали — не від холоду, а від відчуття: щось залишилося тут, щось дивилося на них крізь ті розбиті вікна. Вона обернулась. Гел уже зазирав до старої комори. Пеггі, знову у людській подобі, мовчки крутив у пальцях гільзу. Марк стояв трохи осторонь — уважно дивився на неї.

— Тобі страшно, — тихо сказав він.

Кіра кивнула. Її голос зірвався:

— Я... не знаю, чи витримаю. Тут все якесь... не таке. Мертве.

Марк підійшов ближче, несміливо доторкнувся до її руки. Його дотик був теплий, живий, обережний — як у чоловіка, який пам’ятає, що жінки ламаються швидко, якщо їх смикати

— Коли я тебе побачив у тій кімнаті... не знаю чому, але на мить згадав свою дружину. Ту ж саму тривогу. І силу, заховану за нею.

Кіра втупилась у нього широко розкритими очима. Його пальці ковзнули по її зап’ястю, неволодіючи нею — просто були поруч, дозволяючи їй не падати.

— Я не хочу бути тягарем, — прошепотіла.

— Ти не тягар. Ти — пам’ять про те, заради чого ми це все робимо. Не зневажай це.

Вона раптово відчула, що її страх — не самотній. Що навіть серед руїн хтось бачить у ній не тільки проблему, а й живу душу.

Гел обернувся й гукнув:

— Тут є ще один вхід у підвал. Може, сховаємось на ніч?

Кіра дивилася на Марка. Його погляд був прямим, спокійним. У ньому не було нічого хтивого — лише втома й тепло.

Вона кивнула:

— Добре. Але будь поруч, якщо я не витримаю.

— Я завжди поруч, — відповів він, і голос його знову був як шерех листя на вітрі — ніжний, справжній, живий.