Раді Вас бачити!

Інспектор ішла попереду — у тісному темному костюмі, що на диво підкреслював жорсткість її рухів і небажане відлуння жіночності. Каблуки глухо відбивалися від ідеально вимитої підлоги. Гел ішов за нею, тримаючи руки в кишенях комбінезона, але його мозок працював, мов розпечений двигун: він відчував небезпеку, пахучу парфумами з холодним металевим відтінком.

Вони минали скляні ковпаки — за ними мовчки працювали люди: без облич, без голосів, без запахів людяності. Лише безкінечне гудіння машин, втягування повітря витяжками й блискучі вентилятори, що поверталися, як очі невидимих наглядачів.

— Ви… інший, — сказала вона раптом, не обертаючись. Її голос був спокійний, але слова повисли у повітрі, як сніжинка перед тим, як торкнутися землі. — У цьому немає сумнівів. Ви тримаєте спину. Ви рухаєтесь так, наче ще не знаєте, що світ уже давно схилив усіх донизу.

Гел мовчав. Він відчував, як в її голосі просочується не лише суворість, а й зацікавлення, майже… голод.

— Що ви за людина, Олександре? — вона різко зупинилася й обернулася. Її очі були темні, як поліруваний граніт, у якому відбивалася стерильність коридору й відсвіт червоних ламп. — Ви не схожі на тих, кого я бачу щодня. У вас довгі пальці музиканта… і шкіра без тріщин. Як так? Чому ви не схожі на інших?

— Може, мені пощастило, — відказав він спокійно, але з відчуттям, що їхня розмова стає небезпечно особистою.

Вона підійшла ближче, настільки, що він відчув її подих — трохи солодкий від м’яти, трохи сухий від сигарет. Пальці жінки раптово торкнулися його коси, що втікала з-під кепки. Вона обережно провела ними по пасму — рух, який у будь-якому іншому місці міг здатися ніжним. Тут же він мав у собі загрозу.

— Я ж просила… без волосся. Це ж негарно. Так… неприйнятно. — Її голос тремтів так легко, що в цьому відчувалася радше насолода, ніж гнів. — Але я розумію. Ви не хочете бути, як вони. Ви хочете лишитися собою.

Її пальці, теплі й сухі, повільно відпустили пасмо. Гел стояв нерухомо, тримаючи дихання.

— У нас тут особливе завдання, — продовжила вона вже буденнішим тоном, відвертаючи погляд. — Ви будете працювати зі мною безпосередньо. В одному з підрозділів, куди пускають лише за моїм дозволом. Вам буде… цікаво.

Вона рушила далі, а Гел відчув, як повітря в коридорі раптом стало густішим, мов мед.

Двері кабінету зачинилися за ним з глухим, в’язким звуком, схожим на кляп, що затуляє рот. Гел не рухався. Тепер він опинився у світі, де стерильність досягла абсолюту: білі, мов кістка, стіни без єдиної подряпини, блискучий сталевий стіл, за яким сиділа вона. Політінспектор. Мати Кіри. Жінка з руками хижака й обличчям, що одночасно викликало страх і дивний, некомфортний трепет.

— Сідайте, Олександре, — її голос був холодним, але в ньому відчувалося щось, чого вона не могла приховати. Тягуче, липке зацікавлення.

Він опустився на стілець навпроти, тримаючи руки на колінах. Погляд жінки ковзнув по його зап’ястях — довгих, тонких, чужих у цьому світі грубих рук і важких пальців.

— Для початку… безпека. — Вона підвелася, підійшла до шафи й дістала тонкий металевий браслет, що нагадував прикрасу, але відсвічував червоним. — Простягніть руку.

Гел підняв брову:— Контроль за мною?

— Це не контроль, це… обережність. Ви з-за кордону. Ви інший. Чужинець у нашому стерильному домі. — Її голос був м’яким, але слова різали, як лезо бритви. — Руку, будь ласка.

Він простягнув зап’ястя. Її пальці обхопили його з несподіваною ніжністю, але хватка була міцною, як сталева пастка. Браслет клацнув, і холод пройшовся по шкірі. Червоне світло блимнуло на секунду, зафіксувавши його.

— З цього моменту всі ваші переміщення — під контролем. — Вона повільно відпустила його руку, наче насолоджуючись тим, як пульсує вени під її пальцями. — Спробуєте зняти — він подасть сигнал на центральну систему. Усе просто. І… ефективно.

Гел не відвів очей.— Ви боїтесь мене.

— Я завжди боюсь красивих чоловіків, — її губи смикнулися в ледь помітній посмішці. — Особливо таких, що не бояться дивитися прямо.

Вона сіла, закинувши ногу на ногу. Її спідниця ледь підтяглася, відкриваючи світлі панчохи. Гел бачив цей рух. І бачив, як вона спостерігає за тим, що він побачив. Це була гра. Гостра, як скло під босими ногами.

— Ви працюватимете тут, у моєму кабінеті. Під моїм наглядом. Завтра я представлю вас команді. Сьогодні ж — лише я і ви. — Вона нахилилася вперед, її погляд пронизував. — Вам щось відомо про дисципліну? Про послух?

Гел всміхнувся куточком губ.— Я знаю, що вони — ілюзії. Але я добрий учень.

— Це ми ще перевіримо, — мовила вона тихо, і на секунду її пальці ковзнули по столу, ніби вона хотіла торкнутися його руки, але передумала. — У мене є для вас кілька… завдань. І кожне наступне буде складніше. Не підведіть мене, Олександре. Бо тут, знаєте, за помилки — карають.

Він не опустив погляду. У цьому світі, де навіть повітря пахло дезінфекцією, їхня напруженість була єдиним живим.

За вікном, під скляним куполом, люди в сірих комбінезонах і червоних косинках працювали, не піднімаючи голів. Вони були ніби мурахи в величезному стерильному мурашнику. А Гел раптом відчув себе павуком, який потрапив у павутину іншої, ще більшої павучихи.

Гел сидів, не рухаючись, мов хижак у засідці. Його худорляве тіло, заховане у сірий комбінезон, здавалося надто живим для цього стерильного місця. Навіть у штучному світлі, яке ламало тіні на його обличчі, він виглядав чужим.

Політінспектор рухалася повільно, плавно, як кішка, що знає: уся кімната, це її територія. Вона кружляла навколо нього, пальцями ледь торкаючись поверхонь. Її кабінет був віддзеркаленням її характеру — холодна чистота, жодного випадкового предмета. Лише великі скляні екрани, схожі на застиглі води, й стіл зі сталевим блиском, від якого тягнуло холодом.

— Отже, Олександре, — вона зупинилася за його спиною, і Гел відчув, як теплий подих ковзнув по шиї, — ви вмієте слухати?

— Умію, коли це цікаво, — його голос був глибокий, в’язкий, як мед, що стікає по лезу ножа.

— А коли не цікаво? — запитала вона, нахиляючись, так що його коса ковзнула їй на плече. Вона не одразу відвела руку від м’якого волосся, відчуваючи його товщину й тепло.

— Тоді я слухаю… лише для вигляду. — Гел всміхнувся непомітно. Її пальці стиснули його косу трохи міцніше, ніж варто було б.

— З вами доведеться бути жорсткішою. — Вона відступила й клацнула пальцями. В стіні відкрився тонкий люк, звідти висунувся ще один браслет — товстіший, чорного кольору, з червоним оком сенсора. — Простягніть руку. Це особливий протокол.

— Так багато контролю, — він не поспішаючи підняв зап’ястя, — ви боїтеся чи ви просто… обережні?

— Це питання виживання. У цьому світі ті, хто не обережний, не доживають до старості.

Браслет клацнув, затягаючись на зап’ясті, й холодна хвиля прокотилася тілом Гела. Сенсор загорівся тьмяним світлом.— Тепер кожен ваш крок у радіусі ста метрів відмічений системою. А якщо вийдете за межі кабінету без мого дозволу… — вона зробила паузу, погляд вп’явся в нього, — вас відключить. Ненадовго. Але боляче.

Гел обережно провів пальцем по браслету, нахилив голову.— Хитрий механізм. Але я теж маю свої хитрощі.

— Я не сумніваюся. — Вона повільно обійшла стіл й сіла, закинувши ногу на ногу так, що темна тканина спідниці натяглася на стегні. — Тому почнемо з малого. Перевіримо, чи здатні ви виконувати прості накази.

— Наприклад? — Гел відкинувся на спинку стільця, заплітаючи довгі пальці в замок на грудях.

— Встаньте. — Її голос був тихим, але в ньому чулося відлуння наказу, до якого звикли сотні.

Він підвівся, рухаючись граційно, наче цей наказ був не примусом, а частиною його власної гри.

— Ближче. — Вона ледь помітно кивнула на стіл перед собою. Гел підійшов.

— Ще ближче. — Його коліна торкнулися краю столу.

Вона підняла погляд, зустрічаючись із його очима. Її пальці ковзнули по холодній поверхні й зависли за сантиметр від його руки.— Ви розумієте, що тут ви — лише гість? У нашій країні. У нашій системі. У моєму кабінеті.

— І я граю роль гостя так добре, як можу, — відповів він. Голос його був оксамитовий, але в ньому крилося щось, що змусило б менш сміливого відвести погляд.

Її пальці торкнулися браслету на його зап’ясті. Ледь відчутно, майже ніжно.— Я бачу у вас… потенціал. Але мені треба знати: ви — вовк, який прикинувся собакою? Чи собака, яка хоче стати вовком?

Гел нахилився так, що їхні обличчя розділяли кілька сантиметрів.— А якщо я вовк, який дозволяє загнати себе в клітку… лише щоб подивитися, хто насмілиться відкрити дверцята?

Вона не відвела погляду. Її губи сіпнулися в ледь помітній посмішці.— Тоді, Олександре, ми з вами… гратимемо довго.

За вікнами гудів завод, мов механічне серце міста. У повітрі стояв стерильний запах металу й озону. Гел стояв, мов витягнутий нерв, готовий відбивати кожен удар. Її голос, рухи, погляди — усе це було не просто грою. Це була пастка. І він знав це. Але хижак у ньому відчував, що йому подобається відчувати цю небезпеку на шкірі.