Раді Вас бачити!

Мирон. Великі Лози. 2020 рік

Він не поїхав до відділку. Відчуття переслідувало його, як тінь, що липне до п’ят: думка про Лисака не відпускала. Щось у тому чоловікові було… неприродно гладким. Як стара стіна, щойно пофарбована — красива ззовні, але варто постукати, і почуєш, як вона глухо гуде зсередини.

Та замість повертатись на роботу, Мирон звернув до іншої вулиці. Він згадав адресу. Стара справа. Ірина Гураєва. Будинок, у якому вона жила з матір’ю.

Будівля виглядала на диво доглянутою, як для її віку. Двоповерхова, цегляна, з білим швом між червоною кладкою, з великими вікнами і новими балконами. Колись такі будували для робітників — просто, надійно, без прикрас. Вулиця тиха, але жива. У дворі — клумби, вже обсіяні весняними квітами: тюльпани, нарциси, фіалки. Яскраві плями серед ще вологої від ранкової роси трави. Автомобілі — скромні іномарки, припарковані рівно уздовж будинку. Ніде сміття, ніде сліду занепаду. Звичайне, тихе подвір’я в місті, яке ще тримається купи.

Мирон вийшов із машини й на мить просто подивився на будинок.

Як воно було тоді? — подумав. — Коли ще працював завод. Коли Ірина була жива.

Його погляд зупинився на одному з вікон другого поверху. Чи це те саме? Чи, може, кімната Ірини була правіше, лівіше? Можливо, з виглядом на яблуні, які тоді росли обабіч паркану?

Вітер злегка шарпнув пальто. Мирон витяг блокнот, глянув на прізвище сусідки, яке значилося в справі. Колись вона дала свідчення про дивні візити до Ірини перед її зникненням. Можливо, ще живе тут. А можливо, поруч живе та сама подруга — Марина Кузьміна. У досьє адреса була та сама.

Він рушив до дверей, які вели в під’їзд. Натиснув кнопку дзвінка.

За хвилину пролунав шелест кроків, і хтось глянув у вічко.

— Хто вам потрібен? — почулося з-за дверей. Жіночий голос — не старий, але втомлений.

— Старший слідчий. Працюю по старій справі Ірини Гураєвої. Можна з вами поговорити?

Коротка тиша. Потім — клацання замка.

Двері прочинилися, і на порозі з’явилася жінка років сорока з копицею темного волосся, зібраного в хвіст. Без макіяжу, в бавовняному халаті й домашніх капцях. Її обличчя мало дивну комбінацію: в ній було щось від дівчинки, яка надто швидко подорослішала.

— Я Марина. Заходьте.

Мирон пройшов усередину. У квартирі пахло кавою, свіжим хлібом і трохи  фарбою. Здається, вона нещодавно щось фарбувала. Життя тривало.

— Сідайте. — Вона показала на стілець біля кухонного столу. — Не думала, що когось цікавить стара справа. Наче ж то був нещасний випадок, але знаєте, що я вам скажу... — Жінка нахилилася до нього і прошепотіла. — Як на мою думку то було самогубство.

— Самогубство?..— Мирон сів. Поглянув на неї.— Чому ви так вважаєте?

Марина налила собі кави й підлила трохи Миронові. Поставила чашки на стіл без підставок, мовчки. Сіла навпроти, заклала руки на грудях.

— Ви кажете, справа Ірини. Я вам скажу так: вона ніколи не була такою вже й тихою, як усі думали. — Вона скривила посмішку, щось серед гіркоти й торжества. — Тиха — то ззовні. А всередині... та ще штучка.

Мирон мовчав. Дав їй простір говорити — досвід підказував: не перебивай, просто слухай. — Ви ж були подругами? Марина кивнула. — Так. Навчалися разом. За однією партою сиділи. — А, що з нею було не так, на вашу думку? Мирон уважно подивився на жінку. Та роздратовано стенула плечима. — Взагалі казали, що в неї як то кажуть " не усі дома". Вона з матір'ю переїхали сюди саме тому, бо її в школу брати не хотіли через розумову відсталість. Я чула як про це батьки говорили. Їм не подобалося, що вона навчалася зі звичайними дітьми. Її місце було в інтернаті. Схоже, що плітки приносили жінці задоволення. Мирон обережно кивнув, підіграючи їй. Марина ожила і стала ще більш балакучою. Схоже, що неприязнь до " подруги дитинства " так нікуди і не зникла. — Та вона б ніколи і не потрапила до школи якби не той художник. Він її вчив малювати. Хоча всі знали, що вона спить з ним. Ну подумайте ...кому це цікаво комусь допомагати задарма. — Дійсно... — сухо погодився з нею слідчий. — Нікому. А вона сама вам щось розповідала? Жінка скривилася, наче кислицю з'їла. — Та ніколи. Вона більше щ кривим Тимуром спілкувалася. І не дивно. Він хоч і страшний був, але гроші мав. На СТО працював. А потім взагалі в люди вибився. Продюсером став відомим. Та ви ж чули напевно... Тимур Чінгісов. Не так давно читала в інтернеті, що він покінчив життя самогубством. Кажуть через коханця. Ну, що ж тут дивного. — Дійсно... Нічого дивного. То Гураєва була його подругою? Марина скептично фиркнула. — Напевно не тільки. Вона взагалі любила вештатися з багатими, або в кого копійка була. Як не крути, але вона була гарна. Натуральна блондинка. Чоловіки таке люблять. Навіть той антиквар повівся. Хоча як на мене він був страшний наче чорт. Але щось в ньому таке було. Тут Марина мрійливо зітхнула, і Мирон подумав, що не такий вже той антиквар був страшний як вона говорить. Скоріш за все сама була не проти закрутити з ним роман. — А ви прізвище того художника пам'ятаєте? Запитав він без особливої надії на позитивну відповідь. Та на щастя Марина була з тих пліткарок котрі памятають усе. Цінні свідки. — Так звісно. Сваричевський. В'ячеслав Сваричевський. Почувши це ім'я, Мирон здригнувся. Він здивовано подивився на жінку. Можливо йому це лише почулося? Можливо вона назвала якесь інше ім'я? —Ви сказали Сваричевський?Марина впевнено кивнула і посміхнулася. —Ви не помиляєтеся? — О ні... Кого - кого, а такого забути важко. Напевно не було в нашому містечку особи жіночої статті котра б не була в нього закохана. Але його підхопила Ірка. Вона і того антиквара охумутала. Ще та штучка. Схоже, що Марина і сама була не проти " охумутати" бодай котрогось з перелічених чоловіків. Тому й не могла вибачити цього подрузі. Навіть після її смерті. — А той антиквар? Що він був за людина? — перевів розмову Мирон, хоча його все ж більше цікавив Сваричевський.Марина стенула плечима і відпила кави. — Похмурий тип. Неприємний, хоча по своєму досить файний. Знаєте... — довірливо прошепотіла вона, нахиляючись до слідчого. — Він нагадував мені актора, здається Тімоті Далтона. Доволі харизматичний тип, якщо чесно. Хоча було в ньому щось неприємне, жахаюче. Мирон розгублено кивнув, погоджуючись з її словами.  — А, що саме лякало вас? — Його погляд... Наче в душу дивився... Наче знав про тебе усе... І знаєте, що? Можливо це лише співпадіння, але я бачила його на днях... В супермаркеті разом з якоюсь жінкою. І він не змінився. Він був таким же як тоді. Хоча двадцять років пройшло. Але ж сучасна медицина....— Ви ж могли помилитися... — Мирон пильно спостерігав за її виразом обличчя. Жінка тихо похитала головою. — Так. Могла. Я тоді також так подумала. Подумала, що це неможливо. Але він так подивився на мене. Так. Це був Дем'ян Лазарєв. Я просто не могла помилитися. Але було, ще одне. Жінка, що супроводжувала його нагадала мені мою подругу — Іру Гураєву. Ту саму, що втонула. Я розумію, що звучить це як божевілля, але я надто добре зарамвтовую обличчя і тоді так здивувалася. Марина таємниче посміхнулася, наче довіряла йому якусь страшну таємницю. Мирон мовчав. Знав, що в таких випадках краще мовчати. Свідок сам розповість усе, навіть не здогадуючись про це. А Марина схоже була говіркою. З тих хто любить пліткувати про чужих дітей і жінок. — А у вас є світлини Ірини? Поцікавився він, хоча в відділку у справі було декілька світлин: надто сухих і офіційних. Йому хотілося побачити світлини  дівчини які могли б показати її в житті; з друзями, веселу і безтурботну. Марина кивнула. — Звісно. Іра не надто любила фотографуватися, але в мене був власний фотоапарат. На той час то була небувала розкіш. Зараз принесу. Жінка зникла в сусідній кімнаті. Мирон почув як стукають висувні ящики. А через деякий час Марина повернулася з товстим альбомом. — Ось! — майже урочисто промовила вона, і поклала альбом перед слідчим. — Це ми  з Іркою на випускному. Вона вказала йому на світлину де дві святково одягнені дівчини стояли біля сходів якоїсь будівлі і посміхалися. Щиро. Наївно. Вірили, що все життя попереду. Мирон був змушений визнати, що Марина була досить привабливою, хоча і зараз вона зберігала свою вроду. Його увагою заволоділа інша. Невисока дівчина в білосніжній, довгій сукні з довгим, золотим волоссям і надто серйозним поглядом сірих очей. Це не могла бути Ірина Гураєва. Дівчина зі світлини у справі була геть іншою. Так схожою, але іншою. А ця... Ірина Сваричевська... Так це була вона. Молодша, але вона. Та сама дівчина котру він шукав стільки років. Мирон глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Хоча від пильного погляду Марини не могло сховатися його хвилювання. — Як ви кажете звали того художника? Друга вашої подруги?— Славік... В'ячеслав Сваричевський..З готовністю відповіла жінка. — Дякую. — Мирон рішуче встав з-за столу. — Ви дуже допомогли слідству. Чи можу я забрати світлину? — Звісно. В мене їх дві. Тож беріть. Дуже рада, що змогла допомогти вам. Жінка говорила ще щось та Мирон її вже не чув. Він поспішав до відділку.