Раді Вас бачити!

Ніч була безмісячною, тільки вогні міста внизу блищали тисячами зірок, відбитих у мармурі балконів.

Ібріс увійшла без стуку.

Двері за нею зачинилися тихо, але остаточно.

Вона вже була королевою: на голові тонка золота діадема з рубіном, на плечах важка мантія з чорного оксамиту, під якою нічого, лише її шкіра, тепла й пахуча сандалом.

Гел стояв біля вікна, дивлячись на вогні.

Він знав, що вона прийде.

і все одно серце стиснулося, коли почув її кроки.

Вона підійшла ззаду, обвила його руками за талію, притулилася щокою до спини.

Мантія сповзла з плечей і впала на підлогу важким шовковим озером.

— Залишся, — прошепотіла вона йому в шкіру. — Стань моїм королем. Я віддам тобі половину трону, половину серця, половину життя. Тільки не йди.

Гел повернувся — повільно, ніби боявся розбити цю мить.

Його руки знайшли її талію, притиснули так міцно, що вона відчула кожен його подих.

— Я не можу, — тихо відповів він.

Ібріс підняла на нього очі — темні, повні болю й вогню одночасно.

— Тоді дай мені цю ніч. Цілу. До останньої секунди.

Вона потягнула його за собою — до ложа, застеленого шовком і пелюстками білих троянд, що пахли так сильно, ніби хотіли втримати час.

Вони падали на нього разом, губи до губ, подих до подиху, ніби боялися, що повітря між ними скінчиться.

Ібріс розстебнула його сорочку зубами, повільно, жадібно, лишаючи на шкірі гарячі сліди губ і легкі укуси.

Гел зірвав з неї залишки одягу — грубо, нетерпляче, шовк розірвався з тихим тріском, діадема покотилася по підлозі, рубін блиснув востаннє й згас.

Вони кохалися, як умирають: пристрасно, боляче, без жалю.

Вона кусала його плече, щоб не кричати.

Він входив у неї глибоко, ніби хотів лишити в ній частину себе назавжди.

Її нігті рвали йому спину, його пальці стискали її стегна так, що залишаться синці.

Коли хвиля накрила їх першого разу — вона закричала його ім’я, він застогнав їй у волосся, і сльози змішалися з потом на її щоках.

Вони не зупинилися.

Друга хвиля була повільнішою, але глибшою — він цілував кожну сльозинку, що падала з її вій, шепотів її ім’я, як молитву, а вона вигиналася під ним, ніби хотіла розчинитися в ньому.

Третя — майже ніжна, вже на межі болю й ніжності, коли тіла стали одним, подихи одним, серцебиття одним.

Коли все скінчилося, вони лежали сплетені, мокрі, тремтячі.

Вона поклала його долоню собі на груди — прямо над серцем.

— Візьми це з собою, — прошепотіла вона. — Воно б’ється тільки для тебе.

Гела.

Він поцілував її в скроню — довго, ніби вбивав цей запах у пам’ять.

— Я ніколи тебе не забуду.

Ні в одному світі.

За вікном уже сіріло.

Вони не спали.

Просто лежали, тримаючись за руки, і слухали, як б’ється серце одне одного — востаннє.

Коли сонце торкнулося обрію, Ібріс встала.

Одягнула мантію.

Не озирнулася.

Двері зачинилися тихо.

І залишився тільки запах її тіла на простирадлах

і біль у грудях Гела, що ніколи не згасне.

Світанок тільки торкався обрію, коли вони вийшли на найвищий балкон палацу.

Повітря було холодним, гострим, пахло пустелею й порохом і трояндами, що зів’яли за ніч.

Марк стояв, спираючись на Гела — ребра ще боліли, але очі вже горіли живою блакиттю.

На руках у Гела — Пеґґі, великий білий кіт, м’який, як хмара, з очима кольору розпеченого золота. Він муркотів тихо, ніби знав, що зараз буде.

Гел підняв долоню.

Між ними й рожевим небом спалахітове сяйво — тонке спочатку, потім ширше, як розкриття крил.

Повітря затріщало.

Земля під ногами задвигтіла.

У просторі перед балконом розірвалася тканина реальності — спочатку тріщина, потім ідеальне коло, діаметром у два людські зрости.

Портал.

Всередині — не чорнота, а безліч кольорових ниток, що кружляють, як зоряна ріка: синє, золоте, смарагдове світло перепліталося, утворюючи тунель, що дихає.

Звідти віяло запахом дощу, свіжої кави й старого дерева — запахом їхньої кав’ярні, що залишилася в іншому світі.

Пеґґі муркнув голосніше й стрибнув з рук Гела прямо в портал — біла блискавка зникла в сяйві, ніби пірнула в воду.

Марк усміхнувся — вперше за довгий час щиро.

— Додому, — сказав він.

Гел кивнув.

Він обійняв Марка за плечі — міцно, ніби боявся, що той знову зникне.

Вони зробили крок — разом.

Світ навколо розчинився.

Вітер у вухах, світло в очах, серце — один удар на двох.

Кольорові нитки обвили їх, підняли, понесли.

І раптом — тиша.

Вони стояли посеред своєї кав’ярні.

Та сама тепла дерев’яна підлога.

Ті ж мідні кавомашини, що тихо шиплять.

Ті ж столики з потертими краями.

На вікнах — перше сонце, що малює золоті смуги на стінах.

Пеґґі вже сидів на барній стійці, хвіст звисав, муркотів, ніби й не було місяців полону й вогню.

Марк підійшов до кавомашини, натиснув звичні кнопки.

Запах свіжої кави миттєво заповнив простір.

— Еспресо з подвійним цукром? — запитав він, не обертаючись.

Гел усміхнувся — втомлено, але щиро.

— Як завжди.

Марк поставив чашку перед ним.

Пара пішла вгору, змішуючись із сонячним променем.

Пеґґі стрибнув на стіл, поклав важку голову Гелові на коліна й замуркотів так гучно, що склянки задзвенчали. Хлопець провів рукою по білій шерсті.

— Ми вдома, — тихо сказав він.

Марк сів навпроти, взяв свою чашку, обхопив обома руками, ніби грівся об неї.

— Думав, більше ніколи не відчую цей запах.

Гел кивнув, підняв свою чашку.

— За тих, хто чекає, — сказав він.

Марк підняв свою.

— І за тих, хто повертається.

Вони цокнулися чашками.

Пеґґі муркнув голосніше, ніби приєднався до тосту.

За вікном прокидалося їхнє місто.

В кав’ярні пахло кавою, теплим молоком і домом.

І все було тихо, затишно й правильно — саме так, як мало бути.

А над містом зависнув гігантський космічний корабель за завісою силового поля. Чекав на Гела і Пеггі щоб знову полетіти у далекий безмежний космос.

Кінець

Морок Елл

Олесь Король

Червень - грудень 2025