Раді Вас бачити!

Марк висів на ланцюгах.

Голова схилена, руде волосся злиплося від поту й крові, що стікала з розбитої губи.

Тіло - суцільний біль: синці під шкірою, опіки від шокера, ребрами пульсують, кожний подих - як ніж у легені.

Він чекав регенерації.

Чекав того звичного тепла, що завжди розтікалося венами, затягуючи рани, стираючи синці, повертаючи силу.

Але цього разу - нічого.

Тільки холод металу на зап'ястях і глуха, мертва тиша всередині.

Марк заплющив очі.

Він пішов у себе - глибоко, туди, де завжди горіла тонка нитка до Гела.

Пошукав її, потягнувся...

І наштовхнувся на стіну.

Не наркотик.

Не отрута.

Магія.

Густе, липке, чуже закляття, що обплутувало його свідомість, як чорна павутина.

Воно гуділо в скронях, глушило сигнал, рвало зв'язок, ніби хтось спеціально закрив двері між світами.

Він спробував ще раз - сильніше, до болю в голові.

Порожнеча.

Гел не чув.

Гел був за мільйон миль і за мільйон заклять.

Двері рипнули.

Увійшли троє.

Той самий худий кат із татуюваннями - тепер з посмішкою переможця.

Двоє охоронців - шрамолиций і лисуватий - тримають автомати напоготові, але в очах уже глузування.

Худий підійшов впритул, схопив Марка за підборіддя, підняв обличчя.

- Ну що, рудий? Де твій вогонь?

Він постукав пальцем по скроні Марка.

- Хтось дуже добре попрацював. Ти тепер просто м'ясо. Красиве, дороге, але м'ясо.

Шрамолиций зареготав, плюнув на підлогу.

- Шейх наказав: не псувати обличчя. Але все інше - можна.

Він провів стволом автомата по внутрішній стороні стегна Марка - повільно, насмішкувато.

- Скоро ти будеш просити, щоб ми тебе хоч трохи побили. Бо те, що чекає в підвалі... там не б'ють. Там ламають.

Лисуватий розстебнув ланцюги.

Руки Марка впали, як мертві.

Вони підхопили його під пахви й потягли - ноги волочилися по каменю, залишаючи криваві смуги.

Коридор був довгий, темний, пахнув вогкістю й залізом.

Сходи вниз - круті, слизькі.

Кожен крок - удар по ребрах, кожен подих - біль.

В підвалі - ще холодніше.

Стіни - чорний камінь, вологі, з іржавими кільцями.

Посередині - залізне крісло з ременями й електродами.

Над ним - лампа, що сліпить очі.

Вони кинули Марка на підлогу.

Худий присів навпочіпки, провів пальцем по щоці хлопця - майже ніжно.

- Ніч тільки починається, перлино.

Твоя сила спить.

А ми будемо будити її... по-своєму.

Двері зачинилися.

Цього разу - без вікон.

Без надії на вогонь.

Тільки біль попереду.

І тиша, в якій навіть Гел не почує його крику.

Двері відчинилися знову - цього разу без поспіху, з повільним, розміреним скрипом, ніби сама темрява розступалася.

Він увійшов останнім.

Високий.

Темний халат з чорного шовку, вишитий срібними рунами, що ледь помітно блимали, коли він рухався. Капюшон глибоко насунутий, обличчя ховається в тіні - видно тільки очі: два холодних, колючих осколки льоду, що пронизує наскрізь.

Той самий маг, що колись полонив Гела.

Той самий, чия магія зараз стискала розум Марка, як залізний обруч.

Він зупинився за три кроки.

Не поспішав.

Просто дивився.

Марк висів, голова схилена, дихання уривчасте.

Кров з розбитої губи стікала на груди, залишаючи тонкі червоні доріжки на блідій шкірі.

Маг підняв руку - довгі пальці в чорних рукавичках - і ланцюги самі розімкнулися.

Тіло Марка впало на коліна, важко, з глухим стуком.

Двоє охоронців підняли його пахви й потягли до крісла.

Залізне.

Холодне.

З ременями й електродами, що блищали, як зуби звіра.

Вони посадили його - грубо, різко.

Ремені клацнули на зап'ястях, щиколотках, грудях, шиї.

Голова зафіксована - не ворухнутися.

Маг підійшов ближче.

Повільно зняв капюшон.

Обличчя - худе, гостре, шкірою натягнута, очі - без кольору, тільки чорне й біле, як у змії.

Він нахилився - так близько, що Марк відчув холод від його дихання.

- Ти не людина, - тихо сказав маг, голос без інтонації, але від нього мороз по шкірі. - Я відчуваю.

В тобі є сила.

Але вона спить.

І я хочу знати - чому.

Він підняв руку - і в повітрі спалахнули руни.

Сині.

Холодні.

Вони врізалися в шкіру Марка, як лід, залишаючи опіки.

- Хто ти? - запитав маг.

- Звідки твоя магія?

- І головне... де твій друг? Той, що міняє форму? Перевертень з жовтими очима?

Марк мовчав.

Очі його - крижані, навіть зараз.

Маг кивнув.

Електроди на кріслі загуділи.

Струм пройшов тілом - не різкий, а повільний, глибокий, що пронизує до кісток.

Марк стиснув зуби, але не крикнув.

Тільки в очах спалахнуло - на мить - золоте полум'я, що тут же згасло під дією рун.

- Ти думаєш, що можеш приховати? - маг посміхнувся - тонко, без гумору. - Я зламаю тебе.

Повільно.

Боляче.

Але без слідів.

Шейх хоче тебе красивим.

Але всередині - порожнім.

Він підійшов ще ближче - майже торкнувся чола Марка своїм.

- Останній раз питаю.

Де твій перевертень?

Що ти таке?

Марк підняв голову - повільно, зусиллям.

І плюнув йому в обличчя - криваво, точно.

Маг не ворухнувся.

Тільки витер щоку рукавом.

І кивнув охоронцям.

Струм ударив знову - сильніше, довше.

Тіло Марка вигнулося в ременями, вени на шиї напружилися, але він не видав ні звуку.

Маг відступив.

- Продовжуйте, - тихо сказав. - Поки не заговорить.

Або поки не зламається.

Двері зачинилися.

І залишилася тільки темрява, біль і холодні очі, що дивилися на нього з темряви, як два чорних сонця.