Раді Вас бачити!

Гел сидів посеред білосніжної кімнати, схрестивши ноги. Світло від стелі било просто в очі — сліпуче, стерильне, ніби створене не для життя, а для дослідів. На колінах спокійно лежав Пеггі, його шерсть ледь-ледь ворушилася в сні. Гел гладив кота по спині, не дивлячись — подумки вони блукали нескінченними коридорами палацу, намагаючись відчути присутність Марка.

Тиша в кімнаті нагадувала напругу перед грозою, аж раптом вона порушилась — м’яким, вивіреним, оксамитовим голосом:

— Дивний ти, звір... — пролунало з-за скла. — На що ти, цікаво, сподіваєшся? Ким себе уявляєш?

Гел навіть не повів бровою. Лише насмішкувато закотив очі вгору, а потім безтурботно кинув:

— Старійшина Ради Восьми Галактик, адмірал флоту найманців, коваль, поет, художник, письменник, і, здається, ще оперний співак. — Він посміхнувся лукаво. — Хочеш автограф?

Волосся на його плечах ворухнулося — довгі хвилі, темні й живі, мов тіні від вогню. Його очі розкрилися — глибокі, небезпечні, іскристі.

За склом стояв Ґабрієль. Високий, білошкірий, з обличчям, яке здавалося виліпленим із кришталю. Його крила лишалися складеними, але аура — різка, наче холодне лезо.

— У цьому світі не існує твоєї ради й твого флоту, — холодно мовив він. — Тут ти лише потвора. Дивна тварина, яку слід замкнути й вивчати. Якщо не знищити одразу.

Гел підвів погляд. Усмішка його не зникла.

— Світ утворився випадково, — сказав він. — Як і ти. Виродки з'являються внаслідок помилок. Цей — лише ще одне темне віддзеркалення. Як і ти — чергова копія когось, кого я колись викинув із первісного світу. Скажу чесно: ви всі Ґабрієллі на одне лице.

Ґабрієль різко напружився.

— Ти все пам’ятаєш?

— Лише найсмачніше, — вишкірився Гел. — Пам’ятаю, як палив ваші храми. Пам’ятаю, як ти скавчав під ногами. Але от твою морду — ні, вибач. Вона не залишила враження. Хоча... ти так пафосно трясеш крилами, що напевно саме ти.

— Це була помилка, — відповів ангел, намагаючись тримати спокій. — Взагалі, ми хотіли затягнути сюди лише Марка. Він — ключ. Не ти. Але коли побачив тебе... коли ти перетворився на дракона...

Очі Ґабрієля затьмарились.

— Я відчув тріумф. За моїх предків. За братів, за вчителів, за весь Орден. І я нарешті зміг помститися.

— Помстився? — Гел підвівся. Його постать, схожа на хижого демона в людській подобі, кинула тінь на білу підлогу. — Та ти просто змарнував свій шанс.

— Ти не повернешся. Єдиний, хто міг провести тебе — Марк. А він тут. І я не впевнений, що ще довго житиме.

— Це ви так завжди думаєте, — прошепотів Гел. — А потім раптом усе летить до біса. До речі, про біса.

Він скинув руки — і в повітрі почало пульсувати щось нове. Струмки тіні пробігли стінами. Білизна кімнати наче зсіріла.

— Я вже звик до таких місць, — заговорив він тихо. — І я вже відчуваю, як цей світ гниє зсередини. І знаєш, що? У цьому гнитті — море енергії. Енергії Пустки. А Пустка — це основа творення.

Ґабрієль зблід. Він не бачив такого ніколи.

— Що ти робиш?

— Звільняюся, — прошепотів Гел. — Бо мені не подобаються замки.

Скло між ними раптом почало танути. Немов крижане — за секунду зникло. Звідусіль посипались солдати. В руках — водомети, важкі балони на спинах.

— Ти не втечеш! — закричав Ґабрієль.

Гел зиркнув на нього з посмішкою:

— Та тут навіть немає мармуру, Ґабрієлю. Хіба не відчуваєш? І беладонна... Вона пече. Але тільки по шкірі. А глибоко в мені — інша реакція. Пустка — мій дім.

Солдати відкрили вогонь, але вода розсипалась парою ще в повітрі. Залізні частинки зникали, не встигаючи торкнутися шкіри.

Гел повернувся до кота, який уже стояв на лапках, насторожений.

— Пеггі, котику, знайди Марка. — Голос його став ніжним, зовсім не схожим на попередній. — А я... я піду шукати вождя. Завжди любив диктаторів. Вони так легко ламаються.

Ґабрієль уже відступав у тінь. Гел озирнувся востаннє й кинув через плече:

— Привіт передай своїм предкам. Їм там, у пустці, нудно.

Ангел відчув, як почав розпадатися. Його плоть тріщала без звуку, мов кришталь у вакуумі, зникаючи — клапоть за клаптем, лишаючи по собі лише світлі тіні, що швидко розчинялися в повітрі. Жодного звуку. Жодного стогону. Лише порожнеча.

Ґел стояв серед клубів пари та диму, звужуючи зіниці, не від втоми, а від холоду в грудях. Він знищив одного з найнебезпечніших супротивників, та замість тріумфу лиш порожнеча.

Перед ним, притиснуті до стін, стояли десятки солдатів. Очі їхні були дикі, пальці стискали зброю, в якій ще не вистигли м кулі. Вони не віддалися страху — лише чекали наказу.

Ґел не рухався. Не тиснув. Не вбивав.

— Ви не мої вороги, — проричав він низько, з гіркотою. — Ви жертви. Я вас не торкатимусь. Та якщо кинетеся — це буде ваш вибір.

Пеггі зник. Залишив по собі лише ледь помітні чорні вигорілі кола, що осідали на підлогу попелом. Він вирушив іншим шляхом — у тіні порталів, які сам умів плести мов павутину.

Ґел рушив довгим коридором. М’які килими ковтали звук кроків. Уздовж — дерево, золото, мармур. Цей палац був схожий не на адміністративну будівлю, а на мавзолей для живого тіла держави. Гел ішов мовчки, але губи ворушилися:

— І чому ж ти, вождю, не живеш у бараці? Чому не дихаєш отруйним повітрям промислових нетрів, як твій народ? Чому твої вікна виходять на сади, а не на крематорії?

Його кроки були впевнені, ніби він давно знав ці коридори. Знав, що щоразу, коли натрапляв на нову групу озброєних людей, був ближче до мети.

Перед ним виросли люди в костюмах ті самі, що воліють вбивати в тиші, з ідеально чистими рукавами. Їхні пістолети були важкі, надто великі для людських рук. Але їх це не зупиняло.

— Не хочу гратися, — пробурмотів Ґел, і його голос затремтів, мов перед бурею. За мить тіло здригнулося і щось вибухнуло в повітрі.

Перед ними вже не було чоловіка. Лише звір. Величезний, дикий, з пащекою, що могла ламати залізо, з очима, що палали чорно-синім полум’ям. Він зірвався з місця, мов буревій, — збиваючи охоронців, перекидаючи, не вбиваючи. Лише штовхаючи. Лише розчищаючи собі шлях.

— Чим більше охорони — тим ближче вождь, — проричав він між риком. — А в піжмурки я граю погано.

Він рвонув далі. Ковдра палацу здиралась під лапами, наче старий оксамит. І ось перед ним, у коридорі, кілька чоловіків тягли старого в бік прихованого ліфта. Паніка. Галас. Раптове мовчання, коли тінь залила прохід.

— Привіт, — посміхнувся звір.

Охоронці не витримали — кинулись навтьоки, мов пацюки з корабля. Лиш один залишився. Старий. Плечі його зіщулились, як у дитини. Від страху він опустився на підлогу, втиснувшись спиною в стіну. Його білий піджак був уже вологим, а в повітрі завис важкий, принизливий запах.

— Не вбивай, — прошепотів він.

Ґел не ворухнувся. Підступив ближче й... сів. Просто так. Обережно почесав себе лапою за вухом. Його очі спостерігали старого з хижою цікавістю, але не з люттю.

— Скільки мільярдів твоїх жертв просили те саме? — спитав тихо.

Старий мовчав. Його губи тремтіли, очі водянисті. Він клигав щось незрозуміле.

— Це... не я. Це радники. Помічники. Я лише символ. Заручник режиму... — промимрив вождь. — Я все зроблю. Будь-що. Прошу...

— Ти маєш нахабство домовлятися з перевертнем, коли він тебе вже... — Ґел посміхнувся, блимаючи зубами. — Жує?

Тиша.

— Добре. Є варіант, — сказав він, підвівшись. — Зречешся влади. Підпишеш указ. Передаси повноваження спадкоємцю.

— В мене... немає спадкоємця...

Ґел нахилив голову набік, дивлячись на нього, мов кіт на мишу, що заговорила людським голосом.

— Знайду. Не турбуйся. — Його голос звучав майже ніжно. — Не корона визначає людину. А здатність її скинути.

Він повернувся спиною до старого. Лише на мить зупинився й кинув через плече:

— А п'єдестал... він розсипається швидше, ніж здається, коли під ним порожнеча.

Раптово далеким гулом розірвалася тиша. Двері на іншому кінці коридору вдарились об стіни, й кілька десятків озброєних до зубів солдатів кинулися вперед, займаючи позиції. Попереду, пряма мов спис, у строгому костюмі, йшла Веліна. Волосся її було зібране у вузол, очі горіли льодяною рішучістю.

— Вогонь! — крикнула вона.

Коридор вибухнув спалахами. Кулі з мармуровими наконечниками сипались на Гела, як злива — одна за одною. За ними пари отруйного туману з балонів беладони. Та цього разу сталося дивне.

Гел не впав.

Він розігнув плечі, стиснув лапи й загарчав. Очі палали яскравіше, ніж вогні кулеметів. Він ступив вперед. Кулі били в шкіру — та розсипалися пилом. Беладона лише роздратовано обпалювала ніздрі, але вже не проникала глибше. Усе це більше нагадувало укус комара, ніж справжню зброю.

— Ви забули перевірити боєприпаси, — проричав він із хижою посмішкою. — Недбалість. Небезпечно для здоров’я.

І рвонувся вперед.

Солдати не встигли зреагувати. Хтось завив, хтось кинув зброю. Один удар лапи — і трьох з них відкинуло в стіну. Другий — розбив підлогу під ногами решти. Повітря гуділо від сили, шерсть Гела стояла дибки. Його рик рознісся по всьому палацу, як рев вулкана, і ті, хто ще мав інстинкти, кидали зброю й тікали.

Веліна не ворухнулась. Вона застигла посеред хаосу, виблискуючи орденом на грудях. Її очі звузились:

— Скажи дякую, що я дала тобі шанс, тварюко.

Вона кинула в нього срібний ніж, і той застряг у стіні поруч. А потім розвернулась і побігла. Витончено, швидко, мов змія.

Ґел не гнався.

Його очі повернулись до старого вождя, який досі тулився до стіни. Той сидів, тремтячи, схожий радше на брудного мішка, ніж на керівника держави. Стіна позаду нього була вологою. Під ним поширювалась темна пляма.

— Ось і все, — сказав Ґел майже спокійно. — Режим закінчився на твоїй сечі.

Він повільно рушив повз старого, не торкаючись його. Той навіть не озирнувся, не підвів очей. Просто ковзав поглядом по підлозі, як миша, що шукає нору.

Ґел не обертався. Йшов далі — вперед, до Марка, до світла, або в найтемніший підвал цього проклятого палацу.