Раді Вас бачити!

Незабаром болото закінчилося і перед ними виникло невеличке поселення, що складалося з почорнілих дерев'яних, двоповерхових бараків. Крайній був підпертий колодою, бо трохи похилився.

Сутінки розтікалися між тими будинками, мов чорнильна вода. Усе поселення СОРФу здавалося застиглим у чеканні. З гучномовців на стовпах долинала тиха патріотична мелодія - марш «Залізних зорь»  і голос диктора монотонно славив Вождя та перемоги на Північному фронті.

— Сюди, — прошепотів Марк, і вхопив Гела під руку. Той ледве тримався на ногах.

Вони майнули повз брудну вуличку, пробралися між двома дерев'яними бараками й вгледіли хлів - похилу будівлю, від якої тхнуло сіном і кізяком. Але головне, що звідти йшло тепло.

Кіт залишався зовні чатувати.

У хліві було тепло від сіна, що ще зберігало денне сонце. Гел, весь тремтячи, повільно опустився на оберемок, тоді як Марк прикрив двері за собою, затамувавши подих. Вони думали, що тут нікого.

Але з-за дерев'яної перегородки озвався старечий, сиплуватий, жіночий голос.

— Хто там у хліві моєму нишпорить?.. Ще й у таку пору...

І враз постала перед ними: висока, суха, з хусткою на голові, у старому ватнику. Бабця сперлася на вила, придивилася. Її обличчя здивовано скривилося, а потім затремтіло.

— Ой... синочки... Ви що ж це... босі, голі... Ой же ж ви, бідолашні...

Марк не встиг нічого сказати як вона вже схопила Гела під руку:

— Він же холодний наче лід... ану, ходімо! Ходімо хутчіш до хати, бо замерзне... Ой, не переживе... Не можна!

Гел стогнав, але не опирався. Марк підтримав його, і так вони, мов ті двоє сиріт, пішли слідом за старою жінкою в темну, затхлу хатину з низькою стелею.

Кіт прослідкував за процесією.

У хаті пахло травами, попелом і старими речами. В печі потріскували дрова. На стіні висів портрет Вождя - суворий, з вусами й жорстким поглядом. Поруч - троє  портретів молодих чоловіків у формі. Один із них, з траурною стрічкою, в центрі.

— Ніколька загинув, — прошепотіла вона, побожно торкаючись портрета. — А Васль з Петором зараз визволяють землі Химерії й Поневірії. Служать славно. Командири!

— Від кого захищають? — поцікавився Марк, якому бабця чомусь не сподобалася. 
Та подивилася на хлопця наче на дурника 

 — Від ворогів синку... Від ворогів. 

 Вона швидко розворушила жар у печі, подала хлопцям по старій армійській сорочці.

— На, приміряй, синку. Васлева. Він кріпкий був. Але ти, бачу, теж нічогенький. І поїсти дам. Яка ж мати не нагодує?

Вона принесла дерев'яну миску з гарячим напоєм. Відвар пахнув м'ятою, але був гіркуватим. Марк вагався, але все ж зробив кілька ковтків. Гел також випив відвару і скривився. 

— Можливо у вас щось і більш міцне є? — з усмішкою поцікавився він. 

 В теплі він трішки відігрівся. 
І знову намагався жартувати. 
Стара кинула на нього засудливий погляд. 

 — Ну, що ти синку? Як можна. В нас за це знаєш як суворо? 

 Гел щось пробормутів собі під носа 

— Дякуємо, — прошепотів Марк 

— Та ну що ти, синочку. У нас закон - гуманність. І порядок. Все за Вождем. Він - наш батько.

Її очі блищали. А усмішка дивна — добра і водночас фанатична. Вона вийняла миску з пиріжками, і поставила перед ними.

Марк відчув втому. Повіки стали важкими.
Гел лежав, загорнутий у стару вовняну ковдру. Він нарешті зігрівся, дихав рівно, навіть трохи задрімав. Його бліде обличчя відтало, а шкіра на плечах набувала звичного бронзового відтінку. Білий кіт у кутку вилизував лапки після миски з молоком, муркотів, розтягнувшись на вишитій серветці.

Та Марка щось муляло. Надто тихо. Надто просто.

Він підійшов до маленького віконця, присунувшись лобом до холодного скла. І серце його стиснулося.

Вулицею до двору швидко, майже безшумно, підходили чоловіки. В сірій формі з червоними пов'язками на рукавах, озброєні гвинтівками. Один кинув сигнальний жест - і група з восьми осіб розсипалася навколо будинку.

— Гел! — прошипів Марк, кидаючись до друга. — Прокидайся!

Гел кліпнув очима, важко звівся на лікті.

— Що?

— Вставай, мерщій!

Перший удар - дерев'яні двері з тріском вилетіли. Марк підхопив коцюбу. Гел ухопив табуретку. Один із солдатів уже ввалився у сіни - і впав, скрикнувши, коли Гел з розмаху вгатив йому табуреткою в груди. Інший кинувся навперейми. Марк встиг хряпнути по руці з гвинтівкою. Та їх було забагато.

Вистріл. Сухий тріск. Щось боляче вдарило Марка в шию. Світ потемнів. У тілі розливалася важкість, повіки налипали. Ще один постріл - уже в Гела.

Його відкинуло назад. Він затремтів, у грудях затріщало, як тріснуте скло. Беладонна - отрута для таких як він. Він ще намагався встати, але тіло вже не слухалося.

— Біжи... — прошепотів Марк, впавши поряд із котом.

Кіт, мов зрозумівши слова, вигнув спину, вчепився кігтями у морду одному з солдатів. Кров бризнула, той завив.

— Хапай його!

Та кіт був блискавичний. Стрибок на шафу, потім на полицю, і вже  у вікно. Прямо в обличчя солдату. Той закляк. Кіт проскочив повз нього, шмигнув під тин. Один із патрульних намагався вистрілити.

Кіт зробив крок назад. Його спина вигнулась дугою. Потім, мов біла блискавка стрибнув між ногами натовпу, зник за ящиками.

— Кіт! — завив хтось. — Пустіть псів!

— Взяти! — скомандував Фратій, і два службових звіра з гавкотом рвонулись уперед.

Білий кіт мчав поміж бараками, як сніг крізь попіл. Люди відступали з криками, кидали каміння. Один з псів майже вхопив його за лапу, та кіт різко зіскочив убік, пробіг під старим трактором і зник у димному провулку між банями самогонного цеху.

Тим часом Гела й Марка вже зв'язували мотузками з дроту.

Гел захитався, його підхопили. Марк мовчав - очі червоні, волосся мокре, холод у грудях.

Кіт зупинився на даху низької хати, спостерігаючи. Він бачив усе. І, можливо, запам'ятав. Залишився живий, але сам.

Хлопців виволокли на вулицю де вже зібрався натовп. В основному то були жінки з дітьми і старі чоловіки. Вони дивилися на чужинців з лютою ненавистю і злістю. 

— Хто вони? — прошепотіла якась жінка в сірій сукні з мішковини. 
 
 Біля її ніг вертілося два хлопчика - близнюка років п'яти. 

— Шпигуни. Кажуть висадилися на болотах. — відповів сивий дідок. — Сам бачив як туди патрульні їхали. 

 — Вбити їх! —  з ненавистю вигукнула та сама бабця, котра щойно поїла їх відваром зі снодійним. 

 Її пропозиція сподобалася односельцям.

— Смерть! — скандував натовп. Каміння вже летіло в бік зв'язаних Марка і Гела. Один з уламків поцілив Марка в плече, той заточився, але не впав. Гел похитнувся. Його очі були скляні, а шкіра - сіра від холоду.

І тут із гучномовця, встановленого на ратуші, пролунала оглушлива сирена. Потім пролунав низький, глухий, але твердий голос:

— Тихо, громадо! Слово має староста!

На ґанок вийшов староста поселення, дід з сивою бородою і в потертій шинелі зі значком з профілем Вождя. Голос у нього був хрипкий, але пронизливий:

— Громадяни СОРФу! Хіба ми не горда цивілізація?! Хіба ми звірі?! Ми не вороги справедливості. Наш закон - найгуманніший у світі. А наш Вождь учить: «Кожного ворога треба вивчити, перш ніж знищити». Тож...

Він пафосно підняв руку.

- ...ми дамо їм законний народний суд. І всі зможуть побачити, хто вони. Може, ми відкриємо ще одну змову проти нашої єдності! Може, вони - ключ до великої зради! А може... ще не знають, що вже зрадники!

- Суд! Суд! - закричав натовп, охоплений передчуттям кривавого видовища.

— Відведіть їх у слідчий барак, — сказав староста охороні, —  на світанку - допит перед громадою. У присутності делегата від Центрального Бюро. А зараз ми допитаємо їх на закритих зборах громади.

Гел заточився. Один з охоронців хотів ударити його прикладом, але староста суворо зиркнув:

— Не калічити! Хай приходять до тями. Вони мають говорити.

Марк ішов, похнюпившись. Його підтримував солдат, грубо тримаючи за плече. З натовпу знову полетіли камінці, але вже без ентузіазму. Народ отримав обіцянку видовища.

Кіт, що весь цей час спостерігав із даху, пригнувся й шмигнув униз. Він проліз під парканом, залишаючи за собою тонкий слід у пилюці.

У бараку було холодно, але сухо. Дерев'яні стіни пофарбовані в темно-сірий, з кутка цокав годинник. Посеред кімнати - стіл, накритий брезентом. За ним вже сидів староста.Поруч - молода жінка в чорній шкіряній уніформі. Коротке волосся, гладко зачесане, чорні рукавички, ідеально поліруваний жетон з гербом СОРФу на грудях. На поясі - кобура з пістолетом. На лівій руці - червона пов'язка з абревіатурою С.П.Д. - Служба Порядку Держави.
Гел усміхнувся, нахилившись трохи вбік.Він був блідий, але очі блищали.

Староста, якого тепер офіційно звали Товариш Струмїн, розгорнув папку. На обкладинці - герб держави, закривавлений молот і розкрита книга. Він говорив монотонно:

— Протокол № 487-Б. Дата: 7-е число місяця Грому, рік 934-й від Об'єднання. Місце: Відділок громадської безпеки, селище Клин-Північний, Республіка Східно-Руднична, СОРФ.

Секретарка почала клацати друкарською машинкою.

— Прізвище, ім'я, по батькові.

— Марк. Прізвища не маю, - відповів хлопець тихо.

- Це неможливо. Усі громадяни мають прізвище.

- Я не громадянин СОРФу.

- Отже, ви - іноземець. Місце народження?

- Не з цього світу, - тихо буркнув Гел.

Секретарка спинилась, підвела голову. Її губи скривились у хижій усмішці.

- Повторіть?

- Я кажу, що ми з іншого світу. Прибули без дозволу. Можна сказати, що випадково. Без наміру шпигувати чи... - Гел замовк.

- Без дозволу перетнули кордон? - Струміїн насупився. - Це державний злочин. За ст. 5/А Закону про Внутрішню Безпеку - порушення прикордонного режиму, вчинене з метою уникнення реєстрації.

Гел раптом посміхнувся:

- Може, ми просто дуже заблукали?- він підморгнув секретарці.

Жінка повільно підвела очі. Її пальці ще не встигли натиснути клавішу.

- Ваша поведінка буде зафіксована як образа державного службовця. І ще одне слово, і я прострілю вам ногу, патлатий.

— Ох, як формально. Знаєш, — звернувся Гел до Марка, — мені здається, ця леді тільки вдає, що не посміхається.

Марк заплющив очі. Він відчував, як від Гела вже тягне гарячкою. Його жар ставав схожим на палаюче вугілля.

Староста, не звертаючи уваги на їхню перепалку, продовжив:

— Місце проживання. Родичі. Документи.

— Немає, — відповів Марк. — Ми мандрівники.

— Цікаво, — сухо мовив Струміїн. — Без документів, із зовнішністю, що не відповідає державному стандарту, з довгим волоссям, і маячнею про "інші світи". Усе це вже тягне на диверсію.

Гел знову усміхнувся, цього разу втомлено.

— А як щодо гостинності? Ви ж не дикуни, пане... товаришу?

Секретарка різко натиснула кілька клавіш, хряснула важелем, видала аркуш.

— Підписати протокол, - кинула вона.

— Не читав, не підпишу, — відповів Марк.

— Значить, відмова. Фіксуємо. Стаття 11/К - непокора на допиті.

Гел мовчки втупився у Струміїна.

— Що ви з нами зробите?

Староста підвівся.

— Народ вирішить. А до того - ви залишаєтесь під вартою. До офіційного слухання. Все за законом. Ми - гуманна держава.