Раді Вас бачити!

Шейх підніс голову, і коли погляд його впав на Марка, обличчя чоловіка перекосилося не від гніву, а від… образи. Глибокої, живої, справжньої.

— Ти… — прошипів він. — Ти обдурив мене.

Марк закам’янів.

Шейх зробив крок вперед, стискаючи чашу.

— Чужинець. Раб. Ніщо. Я щиро думав, що ти… особливий. Що в тобі є грація, покора, ніжність.Його голос тремтів.— А то були твої ілюзії. Твої. Нав’язані мені.

— Так, — тихо сказав Марк.

Слова різали тишу, мов лезо.

— Ти брехав мені в кожному погляді! — шепотів шейх, і голос його ставав вище, майже пташиний. — У кожному вздоху, в кожному русі! Я бачив те, що хотів бачити — бо ти змусив!

Марк стискав кулаки так, що з них виступала кров. Я правитель! Бог у плоті! Я не маю відчувати таких… принижень!

Він замахнувся чашею, ніби хотів нею розбити Маркові голову. Гел.

Він з’явився між ними так швидко, що навіть тіні не встигли відреагувати. Його очі спалахнули блідим вогнем, ікла зблиснули.

— Відступи, смертний, — проскреготів він.

Шейх навіть не встиг видихнути — Гел вихопив чашу з його рук з такою швидкістю, ніби вирвав серце з грудей. Срібний об’єкт зісковзнув у його долоню, темний, пульсуючий.

Шейх відлетів назад, ударився спиною об кам’яну стелу. Він захрипів від болю і шоку.

— Віддай… мою… — сипів він, простягаючи руку. — Це… моя… влада…

Гел лише оголив ікла ширше.

— Ніколи.

---

У цей самий момент Ібрис кинулася до вівтаря.

— Лейло! — її голос зривався. — Лейло, чуєш мене?

Але батько, мов лялька без душі, знову зніс ніж угору.

— Ти… не повинна… бути тут, — його голос лунав порожньо, ненатурально.

Ібрис вихопила кинджал із пояса.

— Ти не забереш її! — завила вона, стаючи між ним і сестрою.

Їхні леза зійшлися з дзвоном. Він різав, вона відбивала. Він був сильніший, але Ібрис — швидша. І в кожному ударі було її життя, її страх, її ненависть, усе, що вона роками ховала.

---

Марк озирнувся — і побачив рух у тіні.

Охоронець.

Той самий, що тримав його розтертого, голодного, зв’язаного. Той самий, чий сміх досі звучав у його вухах ночами.

Тепер він ішов до Ібрис. Мовчки, рівно, з піднятим мечем.

У Марка щось тріснуло.

Він кинувся вперед. Без магії, без сил, лише на волі та ненависті.

— Навіть не думай торкнутися її! — гаркнув він.

Охоронець зустрів його важким ударом, від якого Марк аж присів. Але він вистояв — і врізав у відповідь. Кулаком. Лівою. Потім коліном. Він бив, як той, хто знає: або зараз, або ніколи.

Охоронець зісковзнув, намагаючись схопити Марка за шию, але рудий ухилився й повалив того на підлогу. Камінь задрижав. Марк замахнувся вдруге, і цього разу удар влучив чітко в щелепу.

— Ти… думав… я помру в твоїй норі? — хрипів він, витираючи кров з губ. — Не сьогодні.

---

Гел, притиснувши чашу до грудей, озирався.

— Ібрис! Марку! — крикнув він.

Бій розкручувався у вир.

Шейх, з перекошеним обличчям і дикими очима, повільно підіймався. Батько Ібрис натискав на лезо, намагаючись пробити її захист. Леїла тихо стогнала на камені. Охоронець, хоч і побитий, знову намагався підвестися.

Темрява у залі здавалася живою.Дихала разом із ними.Чекала, кого поглинути першим.

Гел дивився на чашу — чорне серце, що пульсувало в його долонях. Воно ніби дихало. Ніби тяглося до крові на вівтарі.Йому стало важко стояти. Важко дихати.

— Ця… річ… — видихнув він. — Вона висмоктує силу з нас усіх. Це… пастка.

І тоді він побачив — праворуч від вівтаря темніла кам’яна чаша, вкрита стародавніми рунами. Усередині — вода. Світла. Легко світиться, як місячне сяйво під льодом.

— Свята купіль… — прошепотів Гел. — Очищення…

За спиною почувся рик шейха:

— Не смій! Вона належить МЕНІ!

Гел не вагався жодної секунди.

— Забери свою владу сам, — прошипів він.

І кинув чашу в купіль.

Чорне серце торкнулося води.

Вибух світла розірвав темряву. Залу залило білим сяйвом. Здавалось, сама вода зітхнула — глибоко, голодно — і втягує в себе всю чорну магію, яка накопичувалася роками.

Крик батька Ібрис, крик шейха, крики тіней змішалися й потонули в хрускоті сили, що обвалювалася.

---

Марк відчув це перший.

Щось гаряче пройшло по його шкірі — так, ніби хтось підпалив його кров. Він упав на коліна, хватав повітря, пальці палали.

— Марк! — скрикнула Ібрис, відбиваючи черговий удар батька.

Він уже не міг відповісти.

Полум’я зірвалося з його плечей.Пробігло хребтом.Вибухнуло крилами.

Його тіло вигнулося, а потім розірвалося спалахом багряного світла.

На місці рудого хлопця підняв голову істотний силует — вогняний дракон, сяючий, живий, розгніваний. Вогонь у його пащі був темно-золотим.

Він кинувся вперед і видихнув язик полум’я — прямісінько на охоронця, що знову хотів підвестися. Той закричав і впав, звертаючись на тінь.

---

Гел теж змінився.

Світло від купелі вдарило йому в груди, і він заскиглив — від болю, від полегшення. Кості хруснули, тіло розширилося, вкрилося темрявими жилами й густим хутром. Ікла подовшали, плечі розбухли.

Тепер він був справжнім звіром джинного походження — високим, чорним, із очима, що світилися синім, мов жарини морозного вогню.

— Тікайте… — хрипнув шейх, відступаючи. — НЕ ПІДХОДЬТЕ!

Але двоє звірів підійшли.

Разом.

---

Ібрис видихнула з полегшенням — її батько захитався, втрачаючи рештки сили, його рука з ножем опустилася.

— Вистачить, тату… — прошепотіла вона, і сльоза зрадила її. — Ти вже втратив одну доньку. Не віднімай у себе другу.

Лезо з його руки впало на підлогу.

В ту ж мить Марк-дракон накрив їх хвилею вогню, але не обпалюючого — захисного, чистого. Вогонь відштовхнув темряву від вівтаря, прогнав тінь, яка тримала Лейлу.

Дівчина глибоко вдихнула — перший справжній вдих за довгі дні.

— Сестричко… — шепнула вона.

Ібрис схопила її в обійми, тремтячи всім тілом.

---

Шейх, бачачи, що його влада втрачена, закричав:

— Це не кінець! Ви — мої! Мої раби! Мої—

Гел заричав і стрибнув.

Марк змахнув крилом, розбивши камінь під ногами шейха.

І темрява проковтнула правителя, мов він ніколи й не існував.

---

Світло святої купелі згасало.

Гел поступово повертав собі людський вигляд, тяжко опускаючись на коліна. Марк, втомлений, знову зменшився, перетворюючись на людину, дихаючи гаряче, як після бігу.

Ібрис тримала Лейлу й дивилася на хлопців.

У її погляді було щось нове.

Визнання. Повага.І після всього пережитого — віра.

— Ви нас врятували, — сказала вона тихо.

Гел п

осміхнувся, втомлено й ніжно.

Марк підняв голову, весь у попелі та крові.

— Ми… одна команда, — прошепотів він.

Світло купелі згасло, але нове світло народилося в них.

Нарешті.